— Ми зголодніли, — сказав Хьонір. — Ти можеш допомогти нам приготувати вечерю?

— Я думаю, — мовив орел, — що на ваше багаття, мабуть, накладено якусь магію, яка висмоктує з нього тепло і силу. Якщо ви пообіцяєте віддати мені трохи свого м’яса, то я поверну силу вашому вогню.

— Ми обіцяємо, — відповів Локі. — Як тільки м’ясо буде готове для всіх нас, ти зможеш взяти собі частину.

Орел раз облетів луг, змахуючи крилами так сильно, що вугілля в ямі запалахкотіло, а боги були змушені триматися один за одного, щоб не звалитися з ніг, потім повернувся на своє сідало високо на дереві.

Цього разу боги зі спокійним серцем опустили м’ясо в яму з вогнищем і стали чекати. Було літо, коли сонце на півночі майже не сідає і день триває безкінечно, отож пізньої, світлої як день ночі вони заглянули до ями, і їх зустрів прекрасний аромат запеченої яловичини, ніжної та готової для їхніх ножів і зубів.

Як тільки яму відкрили, орел пікірував і схопив кігтями дві задні ноги вола разом із лопаткою й почав жадібно рвати їх своїм дзьобом. Коли Локі побачив, що більшу частину його вечері збираються зжерти, він так розлютився, що вдарив орла списом, сподіваючись, що той залишить свою нечесно здобуту поживу.

Орел шалено замахав крилами, здійнявши такий сильний вітер, що боги ледь не попадали, і випустив здобич. Та Локі не зміг насолодитися тріумфом, бо виявив, що спис застряг у боці великого птаха, і, зринувши в небо, той потягнув його за собою.

Локі хотів відпустити спис, але його руки прилипли до ратища. Він ніяк не міг відчепитися від нього.

Птах летів низько, стираючи ноги Локі об каміння та гравій, об гірські схили та дерева. Тут діяла магія — магія, контролювати яку Локі було не під силу.

— Прошу тебе! — змолився він. — Зупинись! Ти повириваєш мені руки. Від мого взуття вже нічого не залишилось. Ти мене вб’єш!

Орел злетів із гірського схилу й повільно закружляв у небі — лише свіже повітря відділяло їх від землі.

— Мабуть, таки вб’ю, — погодився орел.

— Я віддам все що завгодно, аби ти тільки опустив мене на землю, — вирвалося в Локі. — Все, що хочеш. Благаю.

— Я хочу… — протягнув орел, — Ідунн. І ще хочу її яблука. Яблука безсмертя.

Локі висів у повітрі, а до землі було далеко.

Ідунн була одружена із Браґі, богом поезії, і була милою, чуйною та доброю жінкою. Вона носила з собою скриньку, зроблену з ясена, в якій лежали золоті яблука. Коли боги відчували, що до них підкрадається старість — волосся сивіє чи починають боліти суглоби, вони приходили до Ідунн. Вона відкривала свою скриньку і давала богові чи богині з’їсти одне яблуко. Коли вони його з’їдали, до них поверталася молодість і сила. Без яблук Ідунн боги були б не такими вже й богами…

— Ти не відповідаєш. Думаю, — сказав орел, — я потягаю тебе по кількох гірських вершинах та камінні. А ще цього разу можна спробувати занурити тебе у кілька глибоких річок.

— Я дістану тобі яблука, — пообіцяв Локі. — Клянусь. Тільки опусти мене на землю.

Орел не відповів, а лише смикнув крилом і почав спускатись на зелений луг, з якого здіймався дим від багаття. Він пікірував туди, де з відкритими ротами стояли і дивилися в небо Тор і Хьонір. Коли орел пролітав над ямою з вогнищем, Локі відчув, що падає, досі тримаючись за свій спис, а згодом гепнувся на траву. Орел із пронизливим криком замахав крилами, здійнявся в повітря, а вже за мить перетворився на крихітну цятку в небі.

— Цікаво, до чого це все було, — промовив Тор.

— Хотілось би знати, — відповів Локі.

— Ми залишили тобі трохи їжі, — додав Хьонір.

Локі втратив апетит, що його друзі вважали наслідком польоту.

Дорогою додому з ними не сталося більше нічого цікавого чи незвичного.

II

Наступного дня Ідунн походжала Асґардом, вітаючи богів і придивляючись до їхніх облич, щоб вчасно виявити, якщо хто-небудь почав старіти. Вона наблизилась до Локі. Зазвичай він не звертав на жінку уваги, але цього ранку всміхнувся і привітався.

— Ідунн! Дуже радий тебе бачити! Я відчуваю, як до мене наближається старість. Мені треба скуштувати одне з твоїх яблук.

— Щось не схоже, щоб ти постарів, — відповіла вона.

— Бо я це старанно приховую, — пояснив Локі. — Ой! Щось у спині штрикнуло. Старість — не радість, Ідунн.

Ідунн відкрила свою ясеневу скриньку і простягнула Локі золоте яблуко.

Він з’їв його з великою охотою, проковтнувши навіть насіння, а потім скорчив гримасу.

— Ой, леле, — мовив він. — Я чомусь думав, що у тебе будуть ліпші яблука.

— Таке я чую вперше, — здивувалась Ідунн.

Про її яблука ще ніколи так не озивались. Зазвичай боги говорили лише про те, який неймовірний у них смак і як це чудово — знову почуватись молодим.

— Локі, це яблука богів. Яблука безсмертя.

На Локі це не справило враження.

— Може, й так, — сказав він. — Але якось я бачив у лісі яблука, що були набагато кращими за ці: й на вигляд, і на запах, і на смак. Гадаю, то теж були яблука безсмертя. Мабуть, якогось кращого безсмертя, ніж твоє.

Він спостерігав за тим, як змінювався вираз обличчя Ідунн: спочатку на ньому була недовіра, тоді збентеження, а за ним — занепокоєння.

— Це єдині яблука безсмертя, які є на світі, — відповіла вона.

Локі стенув плечима.

— Я просто розповідаю тобі про те, що бачив.

Він попрямував далі, а Ідунн йшла поряд із ним.

— Де ці яблука? — запитала вона.

— Он там. Не впевнений, що мені вдасться пояснити, як туди дістатись, але я можу провести тебе через ліс. Це недалеко.

Ідунн кивнула.

— Але як ми порівняємо лісові яблука, — сказав Локі, — з тими, що залишились в Асґарді у твоїй ясеневій коробці? Тобто я, звичайно, можу сказати: «Вони значно кращі за твої яблука», а ти відповіси: «Дурниці, Локі, це якісь зморщені дички», але що це нам дасть?

— Ну що ти як маленький, — відповіла Ідунн. — Я візьму свої яблука з собою і ми зможемо все порівняти.

— О, — мовив Локі. — Це гарна ідея. Що ж, тоді ходімо.

Він повів її до лісу. Руки Ідунн міцно стискали ясеневу коробку з яблуками безсмертя.

Вони блукали вже півгодини, й нарешті Ідунн озвалась:

— Локі, мені починає здаватись, що ніяких інших яблук чи яблунь тут немає.

— Мені прикро і неприємно таке чути, — відповів Локі. — Яблуня росте на вершині он того пагорба.

Вони видерлися на вершину пагорба.

— Тут немає яблуні, — сказала Ідунн. — Тільки висока сосна, на якій сидить орел.

— Це орел? — перепитав Локі. — Такий величезний.

Немов почувши їх, орел розправив крила і злетів з верхів’я сосни.

— Я не орел, — промовив він, — а гігант Тьяцці в орлиній подобі, і я прилетів сюди, щоб забрати прекрасну Ідунн. Ти складеш компанію моїй доньці Скаді. І, можливо, зможеш мене покохати. Та хай там як, а в богів Асґарда закінчилися час і безсмертя. Так кажу я! Так каже Тьяцці!

Орел схопив Ідунн однією кігтистою лапою, а ясеневу коробку з яблуками — другою і, здійнявшись у небо над Асґардом, зник.

«То он хто він такий, — сказав Локі подумки. — Я так і знав, що це був не простий орел». І він рушив додому зі слабкою надією на те, що так відразу ніхто не помітить зникнення Ідунн та її яблук, а коли вже її відсутність стане очевидною, то ніхто не зможе пов’язати це із прогулянкою Локі та Ідунн до лісу.

III

— Ти бачив її останнім, — сказав Тор, потираючи кісточки пальців на правиці.

— Ні, не бачив, — заперечив Локі. — 3 чого ти це взяв?

— А ще ти не постарів, як усі інші, — додав Тор.

— Постарів, просто мені щастить, — сказав Локі. — Старість мене прикрашає.

Тор щось буркнув, не вірячи жодному слову Локі. Від рудого кольору його бороди залишилося лише кілька світло-оранжевих волосин, а решта була білосніжною — немов гаряче багаття перетворилося на білий попіл.

— Вдар його ще раз, — мовила Фрейя.