Изменить стиль страницы
* * *

Те, як виглядає святвечір і святковий стіл, багато чого свідчить про родину. Як сказав колись Лев Толстой, усі щасливі родини однакові, а кожна нещасна — нещасна по-своєму. Та чи мав він рацію?

Лінчина родина не була типовою. Вона наче складалася з пазлів. Мама, вітчим, зведений брат і Каська, зведена сестра Лінки, яка, щоправда, проводила свята зі своєю названою сім'єю, проте все-таки була присутньою за цим родинним столом, бодай тому, що у святвечір вони до неї зателефонували. То була щаслива родина. Не ідеальна, а просто в міру нормальна. Спокійна. А ще тому, що вони купили не живого коропа, як минулоріч, а вже випатраного. Найсумнішою зміною на ці свята стало відкриття, що Кай перестав вірити у святого Миколая. Хтось у школі сказав йому, що святого в червоному вбранні не існує, а що Кай був розумним хлопчиком, то відразу зіставив деякі факти — не допомогли запевняння сестри, яка так прагнула, аби Кай ще зберіг цей останній бастіон дитинства, що все це неправда. Кай знав.

— Мені завжди здавалося, — сказав він, ледь шепеляво, бо йому досі бракувало горішніх зубів, — що із цим Миколаєм щось не так. Моєму товаришеві із садочка він приніс таке здоровенне «Лего», а він же зовсім не був слухняним, а мені приніс маленьке, хоч я й був чемний. І я не міг зрозуміти цієї несправедливості. А тепер усе ясно. І я не ображатимусь, що під ялинкою немає великих подарунків, бо знаю, що ми бідні.

— Ми бідні? Хто тобі нарозказував таких дурниць? — обурилася мама. — Ми зовсім не бідні. Ми просто... середньо заможні!

— А це не одне й те саме? — поцікавився Кай.

— Це такий евфемізм, сонечко, — пояснила Лінка.

— Евпе... що?

— Евфемізм. Якщо не хочеш казати чогось навпростець, наприклад, якоїсь неприємної правди, то можна сказати завуальовано.

— Заова... що? — Невже сестра мусить уживати такі незрозумілі слова? Не може нормально сказати?

— Ну, такий... не навпростець.

— Ага. Тобто, якщо, наприклад, я хотів би сказати, що в тебе на обличчі жахливі прищі, то краще сказати, що в тебе така... кайфова висипка?

Лінка скрикнула й хотіла вже накинутися на малого, якби не мама, яка втишила їх, сказавши, що помітила на небі першу зірку, тож можна сідати до вечері.

* * *

Касьчина родина теж належала до щасливих, хоч Каська й не була рідною дитиною подружжя Кочуберів. Ба більше, вони вдочерили її пізно, коли та вже була підлітком. Майже все своє дотеперішнє життя Кася провела в дитбудинку. Тим більшим було її щастя, коли з'ясувалося, що в неї є шанс отримати сім'ю, і тепер задля своїх названих батьків дівчина була ладна на все. Янка й Марек дуже довго прагнули дитини, та всі зусилля виявилися марними. А Янка завжди хотіла мати дітей замолоду, щоб краще їх розуміти й бути до них ближчою. Тому вони й вирішили вдочерити дівчину-підлітка. «Не хочу бути старою матір'ю», — часто казала Янка. Тепер вони з Касею були справжніми подругами.

То був маленький, але дуже приємний святвечір. Споживши приготовані Мареком страви (бо в родині готував переважно він), родина вирішила переглянути комедію. І тепер усі сиділи на дивані, Каська — посередині. А коли раптом обабіч почулося неголосне похропування, дівчина обережно встала, щоб не розбудити батьків, і вкрила їх м'яким флісовим пледом. Вимкнула телевізор і світло. Мабуть, прокинуться за годину чи й дві, здивовані тим, що сталося. Але таке траплялося доволі часто. Каська усміхнулася й пішла до своєї кімнати з думкою, що в неї справді класне життя.

* * *

Оскар сидів за святвечірнім столом лише з мамою, проте нині почувався дуже щасливим. Мама була тверезою. Від ранку не випила жодної краплини, приготувала салат і біґос. І тепер сиділа трохи розчулена й мовчазна. Може, згадувала інші святвечори, де не бракувало алкоголю? Чи про все інше, що їй у житті не вдалося? Раптом Оскар помітив, що її очі наповнилися сльозами.

— Що з тобою, мамо? — спитав.

— Пробач мені, синку, — відповіла мати, — за все. Я... я не гідна бути матір'ю, у тебе зі мною суцільні проблеми.

Оскар зрозумів, що це добра нагода сказати їй навпростець те, про що він давно думав.

— Мамо, послухай. Це можна вилікувати. В Ольштині є така група... ну, знаєш, «Анонімні алкоголіки». Багатьом людям це допомагає. Я... я не зможу стежити за тобою все життя.

Йому враз зробилося ніяково й прикро, що він отак руба поставив справу. Але ж не няньчитиме він власну матір усе життя. Йому вже уривався терпець. І він мусив сказати їй про це зараз, коли мати твереза. Може, це примусить її змінитися?

— Якщо ти за це не візьмешся, то колись доп'єшся до смерті. Ти про це знаєш, правда?

Мати кивнула головою. Сльози закапали на святково прибраний стіл.

— Глянь, що сталося з Веляковою, Олесюком і отим другим, не пам'ятаю, як звався. Або рак шлунку, або підшлункової, або...

— Олесюк замерз п'яний під парканом.

— Так отож. Ти теж так хочеш? — хлопець відчув, що от-от розплачеться.

— Не йдеться про те, чого я хочу. А про те, що можу...

— Неправда! Інші можуть вилікуватися, то й ти можеш! Хіба ти якась особлива? Тисячі людей починають жити нормальним життям! Тисячі перестають пити!

— Справді? Я не знаю нікого, кому б пощастило вилікуватися.

Вона знову відреагувала, як завжди. Не вірила, що в житті на неї чекає щось хороше. Оскар не міг на це більше дивитися. Але тепер уже хлопець знав: він мусить відвезти її на зустріч «Анонімних алкоголіків», щоб там вона познайомилася з людьми, які перестали пити. Може, тоді переконається, що це можливо...

— Гаразд, мамо. Не сварімося. Адже святвечір. Але я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла, нехай це буде мій подарунок.

— Що я не питиму?

— Ні, що поїдеш зі мною до Ольштина, на цю зустріч. Що коли тобі сподобається, ти їздитимеш туди раз на тиждень.

— Коли?

— Що — коли?

— Ну, коли їхати?

— Відразу після свят, — сказав син.

* * *

Наталія цьогоріч не відчувала святкової атмосфери. Може, тому, що дощ лив безперестанку. Здавалося, що це якийсь потоп, Армагеддон, кінець світу. Крім того, хіба це свята — тільки з мамою? Господи, сидітимуть удвох, наче кілки проковтнули. Мама відразу розплачеться через батька, який їх покинув, згадуватиме інші свята, такі начебто чудові й щасливі. Наталія дратуватиметься, бо на свята фітнес-клуб не працюватиме. Або — і це буде ще гірше — пригадає собі, що минулого року після вечері вони зустрілися з Марціном на різдвяній службі в костелі. Бо хоч самі вони з мамою до костьола не ходили, то Марцінова родина регулярно відвідувала службу. І це був його день народження. І тоді він сказав, що єдиний подарунок, який він хоче на свята — це вона. І вони цілувалися за костьолом. Але варто собі все це пригадати — і Наталія теж розплачеться. Від самої думки, що вони з матір'ю сидітимуть і хлипатимуть, їй ставало недобре. Ще всі ці страви, які мати намагатиметься в неї вперти. Мільйони калорій, а вона не зможе від усього відмовитися. Дівчата на форумах розповідали, що коли переїдали на свята, то викликали блювоту. Наталія подумала, чи це, бува, не є ознакою булімії, та, здається, іншого виходу в неї немає. Але мати її здивувала.

— На святвечір цього року їдемо до бабусі.

— До бабусі? Але ж ми ніколи там на святвечір не бували ...

— Ти ж знаєш, що тато...

Ну, так, батько не терпів бабусю. За маминою версією, вони не знайшли спільної мови. Наталія підозрювала, що все-таки щось мусило статися, коли вже вони так одне одного уникали. Бабуся, тобто мамина мама, мешкала в Радомі. Вони рідко в неї бували. Що ж, може, воно й на краще: що більше людей за столом, то ліпше. Якось доведеться витримати.

Тепер Наталія сиділа за столом, укритим червоною скатертиною, і її кидало то в жар, то в холод. Усе через тітку Маґду, яка свердлила її поглядом. Наталія вже й забула, як виглядає тітка. Проте за мить та перевела погляд на Наталіїну матір.