Те, як виглядає святвечір і святковий стіл, багато чого свідчить про родину. Як сказав колись Лев Толстой, усі щасливі родини однакові, а кожна нещасна — нещасна по-своєму. Та чи мав він рацію?
Лінчина родина не була типовою. Вона наче складалася з пазлів. Мама, вітчим, зведений брат і Каська, зведена сестра Лінки, яка, щоправда, проводила свята зі своєю названою сім'єю, проте все-таки була присутньою за цим родинним столом, бодай тому, що у святвечір вони до неї зателефонували. То була щаслива родина. Не ідеальна, а просто в міру нормальна. Спокійна. А ще тому, що вони купили не живого коропа, як минулоріч, а вже випатраного. Найсумнішою зміною на ці свята стало відкриття, що Кай перестав вірити у святого Миколая. Хтось у школі сказав йому, що святого в червоному вбранні не існує, а що Кай був розумним хлопчиком, то відразу зіставив деякі факти — не допомогли запевняння сестри, яка так прагнула, аби Кай ще зберіг цей останній бастіон дитинства, що все це неправда. Кай знав.
— Мені завжди здавалося, — сказав він, ледь шепеляво, бо йому досі бракувало горішніх зубів, — що із цим Миколаєм щось не так. Моєму товаришеві із садочка він приніс таке здоровенне «Лего», а він же зовсім не був слухняним, а мені приніс маленьке, хоч я й був чемний. І я не міг зрозуміти цієї несправедливості. А тепер усе ясно. І я не ображатимусь, що під ялинкою немає великих подарунків, бо знаю, що ми бідні.
— Ми бідні? Хто тобі нарозказував таких дурниць? — обурилася мама. — Ми зовсім не бідні. Ми просто... середньо заможні!
— А це не одне й те саме? — поцікавився Кай.
— Це такий евфемізм, сонечко, — пояснила Лінка.
— Евпе... що?
— Евфемізм. Якщо не хочеш казати чогось навпростець, наприклад, якоїсь неприємної правди, то можна сказати завуальовано.
— Заова... що? — Невже сестра мусить уживати такі незрозумілі слова? Не може нормально сказати?
— Ну, такий... не навпростець.
— Ага. Тобто, якщо, наприклад, я хотів би сказати, що в тебе на обличчі жахливі прищі, то краще сказати, що в тебе така... кайфова висипка?
Лінка скрикнула й хотіла вже накинутися на малого, якби не мама, яка втишила їх, сказавши, що помітила на небі першу зірку, тож можна сідати до вечері.
Касьчина родина теж належала до щасливих, хоч Каська й не була рідною дитиною подружжя Кочуберів. Ба більше, вони вдочерили її пізно, коли та вже була підлітком. Майже все своє дотеперішнє життя Кася провела в дитбудинку. Тим більшим було її щастя, коли з'ясувалося, що в неї є шанс отримати сім'ю, і тепер задля своїх названих батьків дівчина була ладна на все. Янка й Марек дуже довго прагнули дитини, та всі зусилля виявилися марними. А Янка завжди хотіла мати дітей замолоду, щоб краще їх розуміти й бути до них ближчою. Тому вони й вирішили вдочерити дівчину-підлітка. «Не хочу бути старою матір'ю», — часто казала Янка. Тепер вони з Касею були справжніми подругами.
То був маленький, але дуже приємний святвечір. Споживши приготовані Мареком страви (бо в родині готував переважно він), родина вирішила переглянути комедію. І тепер усі сиділи на дивані, Каська — посередині. А коли раптом обабіч почулося неголосне похропування, дівчина обережно встала, щоб не розбудити батьків, і вкрила їх м'яким флісовим пледом. Вимкнула телевізор і світло. Мабуть, прокинуться за годину чи й дві, здивовані тим, що сталося. Але таке траплялося доволі часто. Каська усміхнулася й пішла до своєї кімнати з думкою, що в неї справді класне життя.
Оскар сидів за святвечірнім столом лише з мамою, проте нині почувався дуже щасливим. Мама була тверезою. Від ранку не випила жодної краплини, приготувала салат і біґос. І тепер сиділа трохи розчулена й мовчазна. Може, згадувала інші святвечори, де не бракувало алкоголю? Чи про все інше, що їй у житті не вдалося? Раптом Оскар помітив, що її очі наповнилися сльозами.
— Що з тобою, мамо? — спитав.
— Пробач мені, синку, — відповіла мати, — за все. Я... я не гідна бути матір'ю, у тебе зі мною суцільні проблеми.
Оскар зрозумів, що це добра нагода сказати їй навпростець те, про що він давно думав.
— Мамо, послухай. Це можна вилікувати. В Ольштині є така група... ну, знаєш, «Анонімні алкоголіки». Багатьом людям це допомагає. Я... я не зможу стежити за тобою все життя.
Йому враз зробилося ніяково й прикро, що він отак руба поставив справу. Але ж не няньчитиме він власну матір усе життя. Йому вже уривався терпець. І він мусив сказати їй про це зараз, коли мати твереза. Може, це примусить її змінитися?
— Якщо ти за це не візьмешся, то колись доп'єшся до смерті. Ти про це знаєш, правда?
Мати кивнула головою. Сльози закапали на святково прибраний стіл.
— Глянь, що сталося з Веляковою, Олесюком і отим другим, не пам'ятаю, як звався. Або рак шлунку, або підшлункової, або...
— Олесюк замерз п'яний під парканом.
— Так отож. Ти теж так хочеш? — хлопець відчув, що от-от розплачеться.
— Не йдеться про те, чого я хочу. А про те, що можу...
— Неправда! Інші можуть вилікуватися, то й ти можеш! Хіба ти якась особлива? Тисячі людей починають жити нормальним життям! Тисячі перестають пити!
— Справді? Я не знаю нікого, кому б пощастило вилікуватися.
Вона знову відреагувала, як завжди. Не вірила, що в житті на неї чекає щось хороше. Оскар не міг на це більше дивитися. Але тепер уже хлопець знав: він мусить відвезти її на зустріч «Анонімних алкоголіків», щоб там вона познайомилася з людьми, які перестали пити. Може, тоді переконається, що це можливо...
— Гаразд, мамо. Не сварімося. Адже святвечір. Але я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла, нехай це буде мій подарунок.
— Що я не питиму?
— Ні, що поїдеш зі мною до Ольштина, на цю зустріч. Що коли тобі сподобається, ти їздитимеш туди раз на тиждень.
— Коли?
— Що — коли?
— Ну, коли їхати?
— Відразу після свят, — сказав син.
Наталія цьогоріч не відчувала святкової атмосфери. Може, тому, що дощ лив безперестанку. Здавалося, що це якийсь потоп, Армагеддон, кінець світу. Крім того, хіба це свята — тільки з мамою? Господи, сидітимуть удвох, наче кілки проковтнули. Мама відразу розплачеться через батька, який їх покинув, згадуватиме інші свята, такі начебто чудові й щасливі. Наталія дратуватиметься, бо на свята фітнес-клуб не працюватиме. Або — і це буде ще гірше — пригадає собі, що минулого року після вечері вони зустрілися з Марціном на різдвяній службі в костелі. Бо хоч самі вони з мамою до костьола не ходили, то Марцінова родина регулярно відвідувала службу. І це був його день народження. І тоді він сказав, що єдиний подарунок, який він хоче на свята — це вона. І вони цілувалися за костьолом. Але варто собі все це пригадати — і Наталія теж розплачеться. Від самої думки, що вони з матір'ю сидітимуть і хлипатимуть, їй ставало недобре. Ще всі ці страви, які мати намагатиметься в неї вперти. Мільйони калорій, а вона не зможе від усього відмовитися. Дівчата на форумах розповідали, що коли переїдали на свята, то викликали блювоту. Наталія подумала, чи це, бува, не є ознакою булімії, та, здається, іншого виходу в неї немає. Але мати її здивувала.
— На святвечір цього року їдемо до бабусі.
— До бабусі? Але ж ми ніколи там на святвечір не бували ...
— Ти ж знаєш, що тато...
Ну, так, батько не терпів бабусю. За маминою версією, вони не знайшли спільної мови. Наталія підозрювала, що все-таки щось мусило статися, коли вже вони так одне одного уникали. Бабуся, тобто мамина мама, мешкала в Радомі. Вони рідко в неї бували. Що ж, може, воно й на краще: що більше людей за столом, то ліпше. Якось доведеться витримати.
Тепер Наталія сиділа за столом, укритим червоною скатертиною, і її кидало то в жар, то в холод. Усе через тітку Маґду, яка свердлила її поглядом. Наталія вже й забула, як виглядає тітка. Проте за мить та перевела погляд на Наталіїну матір.