Наталія взяла ключика й дві пластикові картки з назвою клубу. Одну треба було віддати тренерові, а другу — інструкторці, яка вела заняття. Дівчина подумала, чи не загубить вона чогось і не переплутає. Подалася до роздягальні, знайшла там свою шафку. Кілька осіб уже переодягалося. Краєм ока Наталія помітила дівчину приблизно її віку, яка саме зняла светра. Наталія з огидою глянула на її товстий живіт над тісними колготками тілесного кольору. Зі стегон звисала безформна спідниця. «Боже, зроби так, щоб я ніколи не була такою», — подумала Наталія. Швидко переодяглася в сірі спортивні штани, чорну блузку на бретельках і кросівки. Дівчина найдужче подобалася собі в такому одязі. Він нагадував їй камуфляж, нікому не видно, яка в неї фігура.

Вийшла з роздягальні. Ота гладуха ще не встигла зібратися. Ось чому Наталія так боялася розповніти. Мало того, що товстуни бридкі, вони ще й рухаються, як слони. Жах. Треба стежити за собою, інакше станеться те саме, що й з ними.

Тренажерний зал у цьому клубі був справді здоровенний. Під однією стіною були велосипеди, поруч — бігові доріжки й степери. Деякі тренажери стояли зайняті. Молоді чоловіки з рельєфними м'язами рівномірно бігали в ритмі, визначеному тренажерами, або крутили педалі, втупившись в екран телевізора або в почеплені на стояках планшети. Дивилися фільми, а одна з дівчат бігла доріжкою й одночасно читала книжку на «Кіндлі». Це Наталію здивувало. Вона не підозрювала, що можна одночасно вправлятися й читати. Може, вона могла б одночасно бігати й учитися? Це було б ідеально. Тоді можна тут просиджувати годинами, із користю для тіла й розуму. Чудова ідея! Та наразі треба випробувати всі ці тренажери.

Спершу пішла на велосипед. Це виявилося неважко, хоча Наталія не дуже розуміла, як його виставити. Звичайний велосипед не вимагав виставляння кілометрів і траси. Нарешті в неї вийшло. Покрутила педалі хвилин п'ять і вирішила, що це нудно й час випробувати бігову доріжку.

Перейшла до вільного тренажера. Виставила швидкість і час. Може, для початку п'ять хвилин. Стала на доріжку й рушила. Уже через хвилину зрозуміла, що темп швидший, ніж вона думала. Хотіла вже було зійти, але помітила, що за нею спостерігає хлопець у червоній футболці. Мабуть, отой тренер. Ніяково було отак відступати. Тож Наталія зосередилася й вирішила пробігти. Адже це тільки п'ять хвилин. Крім того, на моніторі висвітлювалася кількість спалених калорій, і це її дуже мотивувало. Тому Наталія продовжувала бігти. Іще через хвилину вона вся спітніла й думала, що от-от сконає. І чого їй заманулося бігати? Уся решта їй вдається, а з біганням завжди найгірше, і все-таки вона вперто намагається знову й знову... Зрештою, Наталія знала, чому. Біг спалює багато калорій. Він дуже ефективний, коли хочеш схуднути, навіть якщо тобі й важко. Наталія відчула слабкість, але продовжувала бігти. Піт заливав їй очі. І тоді хлопець у червоній футболці підійшов і вимкнув доріжку.

— Ти виставила дуже високий темп. Навмисне? — спитав.

— Ні. Я тут уперше, — відповіла Наталія. Вона важко дихала й знала, що виглядає жахливо.

— Трохи забагато, як для першого разу, — усміхнувся хлопець.

— Я... у мене зараз індивідуальне тренування... о п'ятнадцятій. Мабуть, це з вами.

— Чудово. Зараз оглянемо всі тренажери, щоб ти знала, як їх виставляти. Але скажи: чого ти прагнеш досягти?

— Я? Я б хотіла схуднути.

— На скільки?

— Не знаю. Ще на кілька кілограмів.

— Зрозуміло, — усміхнувся хлопець. І нічого не сказав, мовляв, вона перебільшує з тим схудненням.

Спершу Наталія подумала, що це, мабуть, через те, що вона все-таки здається товстою. Але вловила своє відображення в дзеркалі. Вона зовсім не була огрядною. Ну, принаймні не дуже. Іноді вона й сама не знала, як виглядає. Не була впевнена, товста вона чи струнка, чи, може, навіть худа. Як мала гарний настрій, їй здавалося, що вона струнка. А коли їй робилося сумно, наприклад, коли з'їла щось зайве, бо мати примусила, тоді Наталія вважала себе товстою.

Але часу замислюватися над цим усім не було, бо хлопець іще раз підвів її до бігової доріжки.

— А тепер по черзі, — сказав він. — Почнемо спочатку.

Показував їй усі тренажери, а вона впіймала себе на тому, що дедалі частіше його роздивляється. Вона ніколи не думала про чоловіче тіло. Наприклад, Марцін здавався їй нормальним. Тобто він був струнким і подобався їй, але своїми м'язами явно не переймався. А цей хлопець був убраний в обтислу футболку, під якою виразно вимальовувалися м'язи живота. Він був невисокий, але гармонійно збудований. Руки мав дужі, наче м'язи на них хтось вирізьбив. Кілька разів перестрів погляд Наталії, і та зніяковіла. Не можна ж так на нього витріщатися.

— Ну, оце й усе, здається, — проказав тренер. — А взагалі мене Шимон звуть, — простягнув їй руку. У нього була тепла, суха й міцна долоня. — Тепер усе залежить від тебе. Якщо хочеш схуднути, раджу бігову доріжку, велосипед і степер. А для рельєфності м'язів — гантельки й усю решту. А найкраще поєднувати одне з іншим. І ще ходити на заняття: усі кардіо, АВТ, плаский живіт... Зумба теж непогана, хоч і виглядає не дуже серйозною. Зараз почнуться заняття, то побачиш, чи тобі сподобається.

— Дякую, — видушила Наталія, але тренер уже зник, певне, підійшов до наступної клієнтки. А Наталія пішла до залу, який вони їй щойно оглянули разом.

Дощ ринув дужче, а на додачу ще й вітер зірвався. Лінка викинула поламану парасольку до смітника. Даремно тільки взяла. Від трохи сильнішого пориву вітру вона відразу зламалася.

Лінка йшла до Адріана. Вони не бачилися вже давненько, бо не було як. А дівчина хотіла віддати йому подарунок, позаяк і так із цим запізнилася. Треба встигнути до свят, бо пізніше вже час на інші подарунки. Адріан у спортивних штанях і розтягнутій футболці відчинив їй двері. Невідомо-чому, цей недбалий хатній одяг її завжди розчулював. Адріан здавався їй найкращим, коли щойно прокинувся або саме таким, як-от тепер: домашнім, чи то пак, одомашненим.

— Агов, — мовила Лінка. — Тато вдома?

— На жаль, ні, — він удав, наче щиро цим засмучений, а вона штурхнула його, мовби сердито. Весь цей час стояли у дверях.

— То ти мене впустиш, чи я маю вдертися силоміць? — засміялася Лінка. — Ну ж бо, впусти, не пошкодуєш. Я щось маю для тебе, — вона виструнчилася, взяла руки в боки і, навмисне фальшиво, заспівала: «Happy birthday to you...»

Адріан затулив собі вуха.

— Ти-и-ихо, у мене вкрай чутлива сусідка, не кажучи вже про те, що коли так витимеш, то мені фретка здохне.

— Фретка? Звідки в тебе фретка?

— То на перетримку, товариш попросив. Але вона така класна. Ходи, покажу, — і вже тягнув її за руку.

— Почекай, а подарунок?

Квитки Лінка згорнула й запхнула до трубочки від рулончика туалетного паперу, а тоді це все загорнула в подарунковий папір. Боялася, що інакше квитки можна розірвати, відкриваючи пакунок.

— Гм... що ж там таке? Це вже на Різдво? Чи на Миколая?

— Адріане! Адже ми вже дарували одне одному подарунки на Миколая, забув? А до свят ще далеко.

— Ну, не дуже й далеко.

— Це на день народження.

— Уже? На майбутній день народження?

— Не дражнися зі мною, краще відкрий.

— Що ж це може бути? Кругле, досить тверде... Гм... Снаряд із часів другої світової? Або ні, чекай... пшикалка від молі? — Адріан роздер кольоровий подарунковий папір, з-під якого визирнув сірий рулончик. — Кохана, ще б папір знадобився. А просто трубочка? Може, ти хочеш, аби я погрався в яке-небудь «зроби сам» і виготовив із цього, наприклад, хатку для фретки?

— Гарна думка. Та спершу витягни те, що всередині.

— Що це? — Адріан справді здивувався. — Квиток?

— Навіть два квитки, — просяявши, відповіла Лінка.

— Чекай-но. Квиток на п'ятнадцяте січня... До Ґдині? Нічого не розумію.

— Я тобі поясню. Море, безлюдні пляжі, припорошені снігом, і ми. Нуль людей, лише чайки. Тримісто, а тоді Хель.