— Ти найнезвичайніша дівчина на світі, — сказав Адріан і поцілував Лінку. — Мабуть, я більше ні з ким би не ризикнув поїхати взимку на море. Але з тобою я ладен помандрувати хоч і на край світу. А тепер ходи, покажу тобі фретку. Може, я собі теж таку організую, га?
— Завтра цей клятий кейтеринг, — буркнула Лінка, коли вже натішилася незвичайним звірятком. — Ну, пам'ятаєш, оселедець, заливна риба і таке інше.
— Ти впораєшся, — запевнив Адріан.
— Якщо сумніватимусь, дзвонитиму до тебе. Ти готуєш краще, ніж я.
— Ну, це не так уже й важко.
— Ах ти! — Лінка стрибнула на нього й ударила подушкою. — А якщо серйозно, — вона на хвилинку присіла й обійняла подушку, — то я ненавиджу цю роботу, і цю Руту, і це все.
Розповіла Адріанові про вернісаж. Довелося згадати, що то була Лукашева виставка. Звісно, вона знала, що Адріан щось скаже, бо він знав, що Лінка й Лукаш колись трохи зустрічалися. Ніби нічого між ними й не було, та все-таки...
— То, кажеш, що все сталося геть випадково? Цікаво! — іронічно мовив він. Невже ревнував? До Лукаша? Ну, хто б говорив...
— Атож, саме так усе й було. Слухай... Немає причин ревнувати, зрештою, я тобі не для цього розповідаю. Мені йдеться про ситуацію. Довелося допізна залишатися, усе прибрати, а до того ж Рута мені заявила, що не заплатить за додаткові години. Я почуваюся справжнім лохом!
Проте Адріан відчув, що їй ішлося не лише про це.
— Мені здається, що ти сердишся, бо там не твої роботи висять, а його, а із твоєї розповіді я зрозумів, що вони були досить посередні. Він твій товариш. А ти занадто горда, щоб обслуговувати своїх знайомих, зізнайся.
— Ти несправедливий. Я тобі звіряюся, а ти...
— Ну, що я? Я кажу, що думаю, от і все, не ображайся.
— Тобі легко говорити, бо ти не мусиш працювати.
Лінка зачепила дражливу тему. Адріанові й справді не доводилося працювати. Щоправда, він сказав батькові, що знайде собі якийсь підробіток, аби бодай частково сплачувати за навчання, але не знайшов нічого, що б не заважало його навчанню. Він ніколи не працював, а Лінка постійно щось собі знаходила. І от тепер йому цим дорікнула.
— Знаєш, що? — озвався він, помовчавши. — Пробач мені. Може, я й справді ревнивий. І ще заздрю тобі, що ти працюєш, що спромоглася знайти цю роботу. Навіть якщо ти й уважаєш її безнадійною, це все-таки свідчить про те, що ти чудово даєш собі раду. І я так тобою пишаюся. А от собою ні. У порівнянні з тобою, я — звичайнісінький трутень.
— Що ж; час це змінити, якщо тебе це так обтяжує. Пошукай щось після іспитів. Або коли повернемося з моря.
— Гаразд, — відповів Адріан і пригорнув Лінку. — Не сварімося, — попрохав він. — Будь ласка. Ти мені дуже потрібна.
— Окей, чого там. Нічого ж не сталося.
Наступного дня теж дощило. Дощ лив на все й на всіх, і нікого особливо не вирізняв. Поливав голі дерева в Саському саду і, мабуть, шкодував, що вже немає листя, на якому можна бодай ненадовго втриматися. Сіявся на павільйони на Маршалковській, де тепер було безліч китайських забігайлівок, вареничних і секс-шопів. Стікав з парасольок, просякав куртки й шапки, шерсть собак, які на прогулянці задирали лапу біля першого-ліпшого кущика, а тоді гидливо обтрушувалися й відразу хотіли додому. Спливав широкими струмками Свентокшиською, досі розритою через будівництво метро, Маршалковською, Новим Світом. Збирався в калюжах біля рондо де Голля, на площі Гжибовській та біля Палацу культури.
Якраз в одну з таких калюж і вскочила Наталія, але нічого не помітила, так поспішала. Може, десь у підсвідомості вона й відзначила, що в черевиках стало мокро, але її розум був зайнятий очікуванням. Вона не могла діждатися, коли знову піде до фітнес-клубу. Коли знову почне вправлятися. І коли знову побачить Шимона. Це її надихало й тепер штовхало на вулицю Емілії Плятер, незважаючи на дощ і калюжі. Це було якось дивно, а їй самій видавалося чимсь безглуздим. Адже вона обіцяла собі: жодних хлопців! Ще зовсім нещодавно вона так сумувала за Марціном! І все-таки комусь удалося задурити їй голову. Наталія це розуміла, прекрасно відчувала й вирішила не обманюватися. Цей хлопець їй подобається. Може, воно й на краще? Може, так вона забуде про Марціна?
— Покрай оселедця смужками, — розпорядилася Рута.
У бляшаній мисці лежало зо три кілограми оселедцевого філе.
— Ого, скільки, — зауважила Лінка.
— Ну, це ж кейтеринг на п'ятдесят осіб.
Лінка зітхнула й витягла першого оселедця з миски. Поклала на дошці.
— Тоненькі смужки, — пролунало поруч. — Не такі, наче ти їх сокирою рубаєш. Страва має гарно виглядати.
Через годину в другій мисці височіла гірка оселедцевих смужок.
— З частини оселедця зробимо салат з буряками. Буряки я вже спекла. Почисть їх і потри на тертці. Ні, не на цій, на грубій.
«Серйозно?!» — хотіла вже бовкнути Лінка, але їй вчасно вдалося стриматися. Зрештою, Рута все-таки її начальниця. Мовчки обернула тертку іншим боком.
— І, почекай, — оселедця спершу залий лляною олією із гвоздикою. Візьми третину.
— Якось ця олія дивно пахне.
— А ну, покажи, — Рута понюхала. — Та ні, лляна олія завжди так пахне, здається, наче відгонить трішки риб'ячим жиром, але до оселедця вона найкраща. Та не лий стільки!
— Ти сама казала, щоб залити! — цього разу Лінка не втрималася.
— Ну так, але трохи. Ти головою думай, Лінко!
Через шість годин Лінка зрозуміла, що з неї таки годі, хоч сама собі зізналася, що страви виглядали й пахли просто неймовірно. Вони все встигли, але вже була десята вечора, і дівчата падали від утоми. Крім того, Лінці набридли Рутині зауваження, її докори й постійне невдоволення. Вона тільки й мріяла, щоб нарешті повернутися додому. Про гроші Рута нічого не згадувала, а Лінці забракло сил прохати. Не сьогодні. Щоправда, гроші були їй потрібні, бо завтра вона збиралася купувати подарунки, але, мабуть, усіх не купить. Крім того, у «Золотих Терасах» Лінка мала ще й іншу мету: дівчина хотіла написати про передсвяткові покупки на своєму блозі.
Наталія не могла заснути. Перед очима весь час був Шимон. Його тіло. Вона б нікому в цьому не зізналася, та саме його тіло приваблювало її найдужче. Не обличчя, не вдача чи поведінка. Зрештою, вона його майже не знала. Сьогодні крутила педалі велосипеда й спостерігала за ним, як він тренується. У якийсь момент хлопець зняв футболку. Мабуть, просто спітнів, бо він піднімав добрячу вагу. Вона й не уявляла, скільки він витискав, але штанга виглядала солідно. Проте Шимон не звертав на неї увагу. З одного боку, це добре: вона могла досхочу дивитися на нього, та з іншого це не давало надії на те, що їхнє знайомство якось розвинеться. Наталія перевернулася на другий бік, але це не допомогло. Вона знала, що довго не засне.
Із блогу «Три дурненькі мавпочки».
За кілька днів до різдвяних свят юрби заполонюють «Золоті Тераси». Якби досередини вдалося залетіти одному з голубів, які милуються торговим центром зі скляного даху, і глянути на людей, що піднімаються й спускаються ескалаторами й розповзаються всіма рівнями цієї величезної будівлі, птах би, мабуть, подумав, що то мурахи. Якщо придивитися уважніше до окремих істот, які створюють цей натовп, можна помітити, що жінок у ньому більше, ніж чоловіків, бо останні, якщо тільки є така можливість, «насолоду» передсвяткових покупок залишають дамам. Середній вік покупців становить приблизно двадцять п'ять — тридцять років.
Зараз я в центрі подій і нотую враження, безладні й хаотичні, як броунівський рух юрби.
Відразу кидається в очі, що покупців можна поділити на два типи: тих, що знають, чого хочуть, і тих, які гадки не мають, нащо сюди завітали. Обидва типи однаково нервують і перебувають у розпачі. Перший — бо поспішає. Прямує просто до «Сатурна» по телевізор для тещі, але натовп такий, що годі дістатися ескалатора. Стоятиме годину в черзі до каси, а ще ж треба поїхати до «Смика» по «Лего» для дитини й до «Лідля» по вино до святкового столу.
Другий тип блукає з непроникним обличчям, а розпач помітний хіба що в жестах. Цей тип заходить до всіх крамниць і вистрибує звідти, мов камінець із рогатки, бо пройшовся магазином, пороздивлявся, і нічого йому не впало у вічі, тому він досі не уявляє, що купити в подарунок дружині, матері, тещі.
Цікавими є спостереження за різницею розмірів подарунків та ціни. Облога вже згаданого «Сатурна» вказує на те, що популярним дарунком стала побутова техніка, причому солідна, як-от: пральки, холодильники, телевізори, проте й невелика, як, приміром, комп'ютери, планшети чи кавоварки. Останні — про що я довідалася в інформаційному відділі — перетворилися на найбільш «ходовий» товар. Пралька, хоч її, може, і незручно ставити під ялинкою, точно стане крутим подарунком для того, у кого вона, наприклад, нещодавно зламалася. Натомість кавоварка має всі ознаки вишуканого й коштовного подарунка. Ціни на них сягають навіть кількох тисяч злотих! Так само коштовним (хоча й дешевшим) дарунком може стати білизна з «Інтіміссімі» чи сорочка із крамниці «Esprit».
Цікаво, чи подарунок має відповідати потребам, чи забаганкам? Яким він має бути: необхідною річчю чи річчю дорогою? Не треба бути експертом, щоб помітити, що заможні поляки купують дорогі речі, а бідніші — потрібні. А які подарунки купують підлітки? На жаль, часи, коли під ялинку клали намисто з полакованих макаронів для мами, а для тата — попільничку із соляної маси, вже минули. Підлітки приходять до Н&М, намагаючись купити щось за кишенькові. Часто це те, що вони останньої миті помітили й купують за принципом: о, класна річ! Ідеальний подарунок для сестри!
А насправді сутність подарунка полягає в роздумах про бажання й потреби того, для кого призначається подарунок. Я цього року заздалегідь склала список дарунків. Братові вирішила купити книжку про динозаврів, бо він ними саме цікавиться. Що купила сестрі — не напишу, бо вона теж читає цей блог. Батьки не читають, тому можу сказати, що мамі дістався суперовий бальзам для волосся, бо вона скаржиться, що воно пересушене й безживне, а вітчимові — навушники, бо його якраз поламалися. Купування зайняло в мене дві години, якщо врахувати вибирання й вистоювання в чергах. І я дуже задоволена. Гадаю, що всі зрадіють, а подарунки ж якраз для того й існують.