— Кого ж? — дівчина вже хотіла пожартувати, чи не лох-несське чудовисько, та глянувши на обличчя пана Антонія, перестала посміхатися. Руки самі потяглися до гумки й вивільнили кучері, які тепер спадали на плечі. Лише тоді старий полегшено зітхнув.

— Вона… вона так прибирала волосся й сідала на гойдалку.

— Дружина? — прошепотіла Лінка. Їй було трохи ніяково, та вона відчувала, що мусить запитати, бо не може залишити пана Антонія на поталу болісних спогадів. Але старий лише похитав головою.

— Ні. Не дружина. Це стара історія. Краще не розповідати..

— Ну, гаразд. Оголошую пропозиції статтей до наступного номера, — заявила Зуза. Знову настав понеділок, традиційно присвячений роботі над газетою. Цього разу на вимогу вчителя польської мови на зборах з’явився Оскар. Учитель хотів, аби хлопець освоївся в класі, тому сказав, що збори обов’язкові для всіх, бо на них ще й відроблятимуть заняття з польської за наступний тиждень, яких чомусь не буде. На жаль, усі розуміли, що його спроба примирити Оскара з однокласниками є марною. Хлопець сидів похмурий і дивився у вікно.

Лінка лише раз зиркнула на нього, але відразу відвела погляд. Вона не любила людей, постійно ображених на весь світ. Сама ж відчувала, що ця газета цікавить її дедалі більше. У неї, зрештою, теж була ідея, та дівчина на знала, як на неї відреагують. Подумки прикидала, що скаже, і чекала слушного моменту. Лінка ніколи не була несміливою, але тепер чомусь ніяк не могла наважитися. Усі щось пропонували, перегукувалися, кожному хотілося щось написати, додати до газети щось своє. Нарешті вчитель зглянувся над нею. Мабуть, відчув, що Лінка хоче щось сказати.

— Халінко, у тебе є якась ідея?

— Ну, я… так, але не знаю, чи вам сподобається.

Усі очі спрямувалися на неї. Вона й не думала, що це виявиться так складно.

— Я б хотіла написати репортаж. Про те, як молодь заробляє. Ну, тобто, як можна підробляти. Я… роздавала флаєри і… працювала у друкарні.

Усі дивилися на неї якось дивно, наче вона бовкнула щось недоречне. Авжеж, їм не доводиться заробляти так, як їй. Схоже, їм і на думку не спало, що це може бути темою для репортажу. Краєм ока добачила Оскара. Його погляд здався їй зневажливим.

— Ні, ну, може… — Зуза старалася не загострювати ситуацію, проте Азор відразу заперечив.

— Дай спокій, це ж нудьга суцільна. Хто це читатиме? Зрештою, у цьому номері для твого репортажу немає місця. Не ображайся, але твоя ідея ідеально підходить для «Трибуни народу». Якщо хочеш допомогти, поклацай фотки на вулиці, ти ж чула, що в нас репортаж про святих Миколаїв. Різдво на носі, люди воліють почитати щось веселеньке й порадіти.

Їй було так прикро. І навіть не тому, що вона раптом усвідомила, що ніколи не належатиме до їхнього кола, бо не пасує до них, а насамперед через те, що тема, яка була для неї такою важливою, для інших виявилася просто нудною. Лінка спускалася сходами, ковтаючи сльози, задоволена бодай тим, що нагорі не виказала свого розчарування. Окей, поробить вона фотки Миколаям на вулиці, це теж непогано. Може, заробляння для власних потреб — це справді дурня, може, вони праві?

І раптом почула, що хтось її наздоганяє.

— Бачу, тобі теж не дали висловитися, — почувся за спиною голос Оскара.

— Дай мені спокій. Чого тобі треба? Ще ти з мене сміятимешся?

— Сміятися? Я й не думав. Я можу тобі допомогти.

— Яким чином? Що ти можеш зробити?

Цього ще бракувало, щоб він до неї причепився. Авжеж, може, вони ще й потоваришують?

— Я вважаю, що ти повинна це написати, — серйозно сказав він. — Слухай, я розумію, що тоді повівся негарно. Пробач. У мене проблеми. Але доведеться вирішувати їх самому. Справді, ця тема мені дуже сподобалася. Повір, я розуміюся на цьому краще за них.

— Бо ти працював у районці?

— Що, ти теж така сама? Столичка з тебе пре? Авжеж, у районці. І я цим пишався. Одна з моїх статей навіть премію отримала. Знаєш, як я радів? А потім довелося все це покинути. Через мого батька. Бо татусик знав краще, що мені потрібно. Зрештою, яка різниця.

Лінка навіть не помітила, що вони давно вийшли на вулицю і тепер ідуть Хмельною.

— Я цю кліку ненавиджу, розумієш? Ненавиджу цю групу взаємообожнювання, весь їхній світ, яким керують гроші. А тобі лише здається, що вони тебе прийняли. Ти сама побачила, як є насправді, але боїшся глянути правді у вічі. А виглядає все так, як із цим снігом: начебто й біленько, й гарно, а під ним — собачі гівна й сміття. Бо ти дурепа. От що.

Лінка глянула на небо. Сніг більше не падав. Лише мороз хапав такий, що навіть сльози в куточках очей замерзали. А коли глянула в бік Оскара, того вже не було поруч. Лінка побачила, що він іде геть Хмельною. Знизала плечима. «Ну й хам, — подумала вона. — А я дурепа. Це точно!»

— А ти чого така не в настрої? — запитала ввечері мама.

— Нічого. Просто втомилася. Крім того, мені треба два торти спекти.

Лінка була геть виснажена. Збори редколегії її дуже знеохотили, та ще й цей Оскар, а на Нобеля вона допомагала пані Стасі прибирати. Пан Антоній вирішив таким чином використати її час, бо в пані Стасі були якісь проблеми з тиском, і їй довелося лягти. Тож Лінка помила весь посуд, пропилососила, вимила підлоги. Може, це було й краще, ніж бездіяльність. Після того випадку з гойдалкою дівчина боялася навіть озватися до пана Антонія, але прибирання величезного будинку далося їй взнаки. А тепер ще й ці торти. Мабуть, доки вони пектимуться, доведеться вчитися, бо завтра знову якась контрольна з фізики, а Лінка вже встигла схопити дві одиниці. Вона прагнула тільки одного — лягти спати.

— А коли ти збираєшся пекти? — запитала мама. Вона стояла біля столу і якось невпевнено складала приправи.

— Та сьогодні. Один торт на благодійний ярмарок, а другий — для класу, на святвечір.

— А купити не можна? — спитала мама з надією в голосі.

— Ні. Усі щось готують.

— То, може, оселедця? Це принаймні я вмію.

Лінка зітхнула.

— Оселедця ще раніше пообіцяв принести Томек. Тому я вибрала торт. Спечу шоколадний брауні.

— Чекай-но, дитино. У нас же нічого немає, треба купити складники, піти до крамниці.

— Немає?

— Ну, ти якась дивна. Ти ж не думаєш, що продукти для твого брауні лежать собі на поличці й чекають на тебе?

Лінка зазирнула до холодильника.

— Масло є, молоко теж, борошно, цукор… яєць замало… і ще потрібні дві плитки чорного шоколаду…

— Масло, моя люба, до хліба. Теж іще! Благодійний ярмарок. На що збирають гроші, може, на нашу квартплату? Мови немає, щоб я викидала гроші на якусь благодійність, коли мені самій немає чим комунальні послуги сплатити! Маячня якась.

Лінка подумала, що не скаже матері, хоча їй і кортіло, що благодійна акція проводиться на користь дітей із сиротинцю, щоб купити їм різдвяні подарунки у вигляді нових штанів (бо ж протираються), засобів гігієни (бо зуживаються) та зошитів (бо списуються). Мати могла би подумати, що Лінка каже їй на зло й справді розлютитися.

— Усе сказала? Тобі конче мене добивати? — неприязно запитала дівчина. — Я справді неймовірно змучилася. Якщо ти така жадібна, що не хочеш дати мені пачки масла, тоді я все куплю за власні гроші, а тобі зась до того!

Схопила куртку в передпокої й грюкнула дверима. Лише на сходах перевела подих. Раз. І вдруге.

— Заспокойся, — тихо мовила до себе. — Просто заспокойся.

Це явно був невдалий день. Поза всяким сумнівом. Такого висновку дійшла Лінка о першій ночі, маскуючи шоколадом підгорілий торт номер два. У духовці була зависока температура й корж, на жаль, присмалився, щойно дівчина спробувала зосередитися над підручником фізики, намагаючись зрозуміти, що таке робота, потужність та енергія. Роботи — аж забагато. Усі потужності, здається, вичерпано. Енергія… і тут до неї долинув запах горілого. Теплова енергія була не на її боці. Лінка подумала, що краще: віддати підгорілий торт на ярмарок, де ніхто не довідається, що це вона спекла, чи принести до класу, де всі знатимуть, що це її витвір. І вирішила принести до класу. «Нехай ці зарозумілі багатенькі діточки, які ніколи рук не закаляли роботою, жеруть підгорілий торт, — мстиво подумала Лінка. Нічого не було помітно, шоколад вдало приховував чорні місця. — От і чудово, нехай вони теж пошиються в дурні, так, як це зробила я, обираючи цей ліцей».