— А є щось таке, — наважилася запитати Лінка, — що ваш тато любить?

— Любить? — якусь мить пан Даріуш думав. — Так-так… Усе життя він цінував лише одне. Святий спокій.

«Звучить не надто обнадійливо», — подумала Лінка піднімаючись за паном Дареком на другий поверх.

— Добридень… — тихо мовила вона. І відразу злякалася. Старий сидів спиною до неї, згорбившись і довго не повертаючись в її бік. Нарешті відштовхнувся капцем від підлоги, і обертовий фотель крутнувся. Літній чоловік був убраний у сорочку, піджак і якусь шовкову хустину, проте на ньому не було брюк, самі кальсони, так, наче від половини тіла він забув про елегантний одяг. Вибляклі блакитні очі зустрілися з Лінчиним поглядом.

— Коц, — звернувся він до сина. Той слухняно простягнув йому коц, а старенький акуратно розіклав його на колінах, старанно затуляючи ноги в капцях.

— Антоній Сосняк, — простягнув руку й очікувально глянув на Лінку.

— Халіна Барська, — відрекомендувалася дівчина, легенько потискаючи долоню.

— Так. А тепер я вас слухаю, — підняв на неї очі, проте сісти не запропонував.

— То я вже піду, тату, — озвався пан Даріуш. Здавалося, він боявся старого не менше, ніж Лінка. Поплескав батька по плечі й зник на сходах.

— Я прийшла, щоб скласти вам компанію, — мужньо сказала Лінка. — Почитати, може, побалакати…

— Цей ідіот, мій син, уважає, що мені потрібна якась нянька. Що я сам уже неспроможний дати собі раду! Компаньйонку мені найняв, хай йому чорт! — прохрипів пан Антоній.

— Я дуже перепрошую, це якесь непорозуміння, у такому випадку я вам не заважатиму. Я гадала, що син це з вами обговорив.

— Сідай! — гаркнув старий, киваючи їй на стілець. — Те, що Дарек йолоп, не означає, що він пошиє в дурні ще когось. Що саме він запропонував тобі?

— Ну… що… — відповіла Лінка, затинаючись, — що я повинна приходити до вас кілька разів на тиждень на три години по обіді, щоб посидіти з вами, почитати.

— І щось таким чином заробити. А на що ці гроші? Сигарети? Наркотики? Алкоголь? Тепер молодь полюбляє такі речі! На свої забаганки!

— Ні! Це на школу!

— На школу, кажеш? Але ж вона безкоштовна.

— За мою треба платити. Це приватна школа. Я вчуся на фотографа.

— Ну, нехай на школу, — він підозріливо глянув на дівчину, та за мить його погляд став лагіднішим. Лінці навіть здалося, що в його очах зблиснули сльози. «Може, у нього катаракта чи щось таке», — майнула їй думка.

— Що ж, якщо мій син тобі це пообіцяв, то сиди тут, а він нехай платить, телепень, — тихо проказав пан Антоній. — Але мені нічого від тебе не потрібно, я чудово даю собі раду, і не бажаю, аби мене жаліли.

— А мені просто собі сидіти?

— Та сиди, хіба що чаю мені зробиш, якщо попрошу. Не доведеться Стасю прохати, вона вже стара й ледве ходить. Але живе в нас, бо їй немає куди подітися. А Дарекові здається, що вона й далі може для нас готувати й обслуговувати мене.

— То заварити того чаю?

— Та завари, — махнув рукою старий.

Лінка спустилася сходами з думкою, що принаймні з неї буде сяка-така користь. Насипала чаю до чайничка, усе, як казав пан Дарек. Лише заварка, тільки «Юннань». Віднесла нагору чайничок і чашку.

У наступні дні Лінка тільки й думала, що їй робити. Пан Антоній справді нічого від неї не вимагав. Якось навіть сказав їй, що сидячи в нього вона може читати або робити уроки. Спершу Лінка почувалася трохи ніяково, що їй платитимуть лише за те, що вона випиває гектолітри «Юннаню» й робить задачі з математики. Але потім погодилася. Отож і сиділа собі за столом, а пан Антоній дрімав. Або читав, бо з’ясувалося, що він таки може трохи читати. Очі швидко втомлювалися, проте не настільки, щоб він не міг помалу перечитати весь номер журналу «Політика». Була майже середина грудня, грошей, заплачених паном Дареком, дедалі більшало, але й докорів сумління теж. І тоді якогось дня Лінка зібрала волосся в кінський хвіст. Узагалі вона любила ходити з розпущеним, але тієї середи проспала й не мала часу помити голову, як завжди.

Вона трішки запізнилася до пана Антонія, а що це був день запізнень, вона не лише вирішила цим не перейматися, а ще й зазирнула на хвилинку до саду. Лише переконалася, що пан Антоній не виглядає її з вулиці. Мабуть, сидить у кріслі й куняє. Хвіртка була прочинена, а двері незамкнені. Замість того, щоб, як завжди, піднятися на другий поверх, вона штовхнула скляні двері й вийшла до саду. Біла гравієва стежка бігла в бік гойдалки. Немовби відчувши якийсь поштовх, Лінка підійшла до неї. Провела долонею по дерев’яній дошці. Сидіння було ледь вологе, але не настільки, щоб не можна було сісти, тим більше, що Лінка була в довгій пуховій куртці. Сіла й відкинулася, а тоді підняла ноги вище, дозволяючи гойдалці злетіти догори. Як давно вона цього не робила! Гойдалка здіймалася вгору й зі скрипінням падала вниз. На ній вочевидь ніхто давно не гойдався, проте вона досі була справна. Лінка заплющила очі й віддалася різним думкам, рівномірне погойдування ледь заколисувало, проте думки снувалися вільно, наче перебуваючи в пошуках свого місця. Зрештою, був грудень, пора роздумів. І підсумків. А вони виявилися болісними.

Якщо під час канікул Лінці здавалося, що весь світ для неї відкритий і готовий дарувати незнані досі насолоди, то тепер усе наче зіщулилося, згіркло… По-перше, Адріан. Щось сталося, вона це відчувала, проте не знала, що саме. Може, почалося тоді, коли вона написала йому, що бачила в друкарні його маму, а може, — і озираючись на минуле, Лінка мусила зізнатися, що вона не помиляється — усе сталося ще раніше? Мейлів, розмов у скайпі, есемесів більше не вистачало, щоб підтримувати колишній зв’язок між ними. І проблема була не в ній. Лінці здавалося, що Адріанове почуття чомусь охололо.

По-друге, Лукаш. Він чудово вписався в Адріанове мовчання, і це було невипадково.

Хоча, якщо не враховувати того, що вони зустрічалися в агенції та друкарні, на спільну прогулянку задля розваги пішли тільки раз. Та Лінка часто про нього думала. Занадто часто. По-третє, ліцей. Доводилося визнати, що не такий він був класний, як здавалося раніше. Заняття були цікаві, учителі теж нормальні, хоча дехто й забагато вимагав, проте атмосфера в класі склалася жахлива через отой конфлікт між Азором та Оскаром. Лінка вже було подумала, чи не помилилася вона, обравши цей ліцей. Він має чимало мінусів, зате на нього доводиться заробляти, причому важкою працею. Точніше, доводилося. Хоча її теперішня робота чи не гірша, ніж праця в друкарні, бо хіба не соромно заробляти гроші байдикуванням? Коли мама розпитувала Лінку, та трохи вигадувала, і це її теж пригнічувало. До речі, мама й Адам становили ще одну проблему. І бідолашний Кай на додачу. «Цікаво, чи є в моєму житті бодай щось, у чому можна не сумніватися? — думала Лінка, продовжуючи гойдатися. — Хоча б щось одненьке! Може, пес? Так, мій песик мене любить, і це чи не єдине, у чому я певна». Повільно погойдуючись, дівчина на мить розплющила очі. Її погляд упав на вікно кімнати пана Антонія. Старенький не спав. Він стояв у вікні й дивився на неї. Причому так, наче побачив привида.

— Хто дозволив тобі зайти до саду! — гаркнув він зненацька. — Хто дозволив сісти на гойдалку?

— Пробачте, я не знала, що не можна, думала, що ви спите, скрізь було так тихо… Я вже бачила цей садок раніше…

— Як це?

— Була тут колись зі знайомим… Давно, місяців зо два тому. Ми просто тут прогулювалися. Він сказав мені, що за будинками такі гарні садки й показав мені цей сад і гойдалку. Але я ніколи не усвідомлювала, що це той самий садок, аж донині. Хвіртка була відчинена, я не втрималася. Так, наче садок мене кликав, наче чекав на мене…

Пан Антоній зблід. Тепер він здавався білішим за свою сорочку. Як завжди, принаймні до пояса, він був одягнений дуже елегантно.

— Розпусти волосся.

— Що таке? — Лінка подумала, що їй почулося, та за мить старий повторив.

— Розпусти волосся, бо із цією зачіскою… ти дуже мені декого нагадуєш.