– …спіймали і знешкодили двох псів, щоправда, з жовтими нашийниками, але яка різниця? – Ілліч підставив склянки під рідину. – Хіба що того білого хорта хтось підібрав, не бачу іншої відповіді.

– Так що відповісти?! – Петро нахилив склянку, і гарний настрій приємним рівчачком потік у горлянку.

– Якщо ти, – прошипів мер у слухавку через мить, – якщо ти, кретине, не знайдеш ту білу суку, я сам із тебе шкіру здеру і на шапку пущу! – останні слова кричав несамовито.

Троє у фургоні втягли голови в плечі.

– Чого він такий нєрвний? – запитала баба Люба, – тому що бухати став багато?

Петро скривив обличчя: про «пущу на шапку» мер сказав дарма.

15. Сірий

Сірий обережно, бочком пропхався поміж двох сусідок, що стовбичили посеред дороги, але навіть не поворухнулися, щоб хоча б якось дати пройти – такі були зайняті обговоренням сезонного підвищення ціни на цукор. «Цукор – біла смерть», – подумки зауважив Сірий. Він ніяк не міг зрозуміти і пояснити цю незбагненну звичку співвітчизників – точити ляси в самому непідходящому місці. Він багато розмірковував над цим дивним феноменом і прийшов до висновків цілком глобальних, але невтішних. І коли мова зазвичай в будь-яких компаніях заходила за політику, а потім, звичайно ж, у всіх дискусіях, від курилок до високих кабінетів, звучало чисто гамлетівське запитання: куди ж рухатись країні, чи то на Схід, чи то на Захід, він відказував, що перед тим, як починати рухатись, необхідно спочатку навчитись стояти. Просто стояти. Тому що люди, які не вміють навіть цього робити по-людськи, а обов’язково так, щоб заважити іншим, принципово не в змозі рухатись нікуди: ні на схід, ні на захід, ні на північ, ні на південь. Подальші спостереження Сірого за цим феноменом дали ще більше матеріалу для роздумів. По-перше, він помітив, що майже в усіх публічних закладах, як-от магазини, ресторани, кафе тощо – надзвичайно незручні й вузькі двері. Здавалось би, все мало відбуватися навпаки, і це логічно – двері там мають бути широкими та зручними, однак нічого подібного! Більш того, майже всі східці, викладені, до речі, з недешевих матеріалів, були слизькими і небезпечними, це не кажучи вже про відсутність пандусів або наявність таких, по яких абсолютно неможливо як підійматися, так і спускатися. «Дивно, – не міг второпати Сірий, – люди вкладають шалені гроші в ремонти та оздоблення своїх закладів, в рекламу, в товар, а от найголовніше – двері та східці – роблять непридатними для нормального застосування. Чому? В чому секрет такої недбалості? Чи не тому так відбувається зараз, що колись не двері до Європи шукали, а вікна рубали?» Так чи інакше, але виходячи з будь-яких дверей – чи то широких, чи то вузьких, – співвітчизники Сірого обов’язково зупинялися на порогах, східцях, ескалаторах чи проходах та починали терміново поправляти одяг або головні убори, чухати дупи або носи, діставати або класти в сумки або кишені гаманці і мобільні телефони, рахувати гроші або ж починали спілкуватися між собою, словом, завмирали і не рухалися далі, створюючи таким чином перешкоди і гальмуючи рух інших. «Як же нам, за допомогою якої інтуїтивної сили, вдається завжди знайти найстратегічніше місце на шляху інших людей, і перегородити його собою, навіть не звертаючи на це уваги?» – дивувався таким надзвичайним здібностям свого народу Сірий. Від людей він перейшов до спостереження за автомобілями, і тут на нього чекали ще більш яскраві відкриття – паркувалися де попало і як попало. Газони, клумби, тротуари, обов’язково потрібно загородити виходи-входи, обов’язково стати так, щоб затулити максимум простору, тобто в стоянні машин панував той самий безлад, що і в стоянні людей, точніше, автомобільний бардак був логічним продовженням людського, бо машини, як відомо, самі по собі не тільки не їздять, а й навіть не паркуються. От саме так – криво, десь метр від тротуару, висунувши капот на проїжджу частину дороги, зараз стояла маленька акуратна автівка, з дверцят якої стирчала приємна і зграбна жіноча дупка. Сірий, який почувався паршиво, але хоча б перестав так швидко худнути, останнім часом почав проявляти практичний інтерес до жінок, тож зупинився, очікуючи, коли з машини з’явиться все інше. Нарешті дівчина розігнулася, відкинула голову, і на спину впало волосся – темне, красиве, закручене у тисячі кілечок найдивнішим чином – і повернулася обличчям до Сірого; в руках вона тримала мале руде пласкоморде собача.

– Віко?!

– Сірий?!

Не вірячи власним очам, вони стояли і дивилися одне на одного кілька секунд, а потім Сірий підійшов і поцілував колишню подругу в щоку. Скільки ж поцілунків минуло з того часу, коли він захоплювався її рухами, її неймовірними божественними руками, вони в неї – наче крила, наче крила…

– Ти ж поїхала до Москви?

– Я там і працюю. Два місяці там, два тижні дома.

Як же він міг не впізнати її одразу? Нічого дивного – навіть в найпрекрасніших місцях люди з часом змінюються.

– А як твій стариган, га? А що за песик?

– Підібрала рік тому, швендявся по місту, певне, викинули господарі. І яким чином вижило таке мале, невідомо! Чарліком назвала, на честь Чапліна. Правда ж, схожий?

Запитання про старигана Вікторія пропустила повз вуха. Зрештою, Сірий-то мав право ображатися і так зло пожартувати, все ж таки вона його тоді досить жорстоко кинула, без оголошення війни. Але ж не заради грошей, вона кинула Сірого заради того, кого покохала. На той час вони зустрічались два роки, багато, їй виповнилося сімнадцять, й, окрім квітучої юності, вона мала й інші підстави пишатися собою: навчання на «відмінно», видатна зовнішність, знову ж таки, успіхи в бальних танцях, тобто дівчина сяяла такою собі маленькою шкільною зірочкою; Сірий же, на три роки старший, мав гучну славу хулігана. Він був одним із тих пацанчиків, що «бігали на збори», тобто входив до одного з вуличних угруповань, які наводили жах на обивателів і регулярно вчиняли бійки поміж собою; так от, Сірий вважався «пацанчиком в авторитеті», мав неабияку вагу на районі і прекрасну перспективу в найближчий час загриміти на «зону». Так що рано чи пізно вони б однаково розійшлися, як в морі кораблі, бо очевидно й малюку – вони не пара; тож не варто звертати уваги зараз на його випади, десять років пройшло, а це немало. Немало.

Для Сірого її раптова зрада стала сильним ударом по самолюбству – ще ніколи він не зазнавав таких нищівних і відвертих поразок, та ще й від кого, хто був суперником? Престарілий нікчемний муляр, реальний лох! Однак він швидко відкинув прості відповіді на витоки вчинку колишньої подруги, зрештою, якраз повернувся батько і провів дома мало не рік, тож Сірий нарешті отримав якісного співрозмовника, навіть більше – друга, і його природні здібності почали розвиватися в іншому, відмінному від кримінальних схильностей, напрямку. Але все ж таки рішення кардинально змінити життя, відійти від вулиці і гоп-стопу, правильних запитань та правильних відповідей («Ти за кого бігаєш? – А ти з якою метою цікавишся? – Тебе в якому кутку трахати? – В п’ятому верхньому без підставки!») він прийняв самостійно. Цьому сприяли й деякі інші, малоприємні обставини: кількох людей з їхнього району посадили за вбивство, по суті, невинної людини (тому що зовсім невинних немає) – підлітка, що випадково потрапив під гарячу руку. Хлопця перестріли ввечері, він повертався з музичної школи (класика жанру!), і вдарили-то всього один раз, а він взяв, неборака, і впав головою об бордюр, а приятелі Сірого, замість того щоб втекти, почали стрибати на нього зверху ногами. За цим заняттям їх і застала міліція. Звісно, таке спустити не могли, набралося багато свідків, тож його друзякам дали від восьми до п’ятнадцяти за вбивство з особливою жорстокістю. Сірий, пригнічений як самим вбивством, так і покаранням товаришів, часто замість вечірніх прогулянок став залишатись вдома: багато читав, особливо популярно-наукової та релігійної літератури – белетристика та поезія його ніколи не цікавили. Згодом тітка, сестра покійної матері, влаштувала його працювати на будівництво, одночасно він вступив на юридичний заочно, щоправда, не закінчив, кинув, але обіцяв собі повернутись, тобто Сірий дійсно своє життя рішуче змінив. «Зайшов в інші двері», – як казав задоволений батько. Єдине, на що нарікав старий, – на відсутність онуків, тобто спонукав одружитись, бо бідкався, що в країні росте, та чого там! – вже виросло ціле покоління бездітченків, тих, чиї підліткові роки припали на дев’яності, коли їхні батьки більше займалися вирішенням проблеми фізичного виживання дітей, ніж виховання – кожен сніданок, кожен обід вони мали заробити, і не завжди це в ті часи вдавалося і далеко не всім; от і виходить, що тепер вони начебто компенсують собі ті роки, наче мстяться за свою самотність, яку сприймають як природне існування індивідуума в суспільстві. «Підсвідомо, звичайно ж, підсвідомо», – зауважував батько.