«Так значно легше, – подумав Чолобитчено. – Коли дивишся на смерть крізь роки, крізь багато років, то стає не так страшно і набагато легше – всі народжувалися і всі помирали. Але як же шкода дівчинку…».
14. День народження мера
Мер завмер біля відкритого вікна кабінету і нервово пускав струмінь диму в зомліле від сонця повітря. З тихим шаленством його пальці кольору крейди стискали мобільний телефон – не відриваючи очей, він спостерігав, як величезну площу перед муніципалітетом легким алюром перетинає білий пес. Однозначно білий і не менш однозначно бродячий пес. Мер шаленів із кожною секундою, його нижня, й так трохи обвисла губа злегка тремтіла – він виразно уявляв, як зараз до всіх сорока восьми вікон будинку міськвиконкому, що виходять на площу, притулилися спітнілими лобами підлеглі. Він уявляв їхні злорадні посмішки, передбачав їхні жарти, і легкий протяг зневаги з усіх поверхів змусив його здригнутися, наче від холоду. Але насправді мера палило зсередини, наче він захворів на грип, бо хто в місті не знає цю історію про білих цуценят і його день народження?! Її знали всі, і цей білий собака, не виключено, що навіть не просто собака, а сука – сука, сука! – мати всіх тих білих підкинутих цуценят, зараз зухвало демонструвала свою безкарність і його, мера, безсилля. Він контролював у місті все і всіх, наразі, так йому видавалося, але за винятком білих цуценят, яких йому підкидали щорічно, і їхня наявність нівелювала його могутність, множила її на нуль, робила з нього посміховисько.
Звісно, він не вірив у якісь там потойбічні версії, всіх цих чортів і хортів. Він знав напевне (кому, як не йому, це знати!) – на таку підлість здатні лише люди. Але хто, хто міг, хто посмів? Назвати когось конкретно категорично неможливо – нікого за сім років так і не спіймали за руку, жодної зачіпки, жодної тіні підозр, тож будь-яке публічне згадування про цих клятих білих цуценят із його боку виглядало б як перший крок до відставки, і другий – до божевільні. Або навпаки, що несуттєво.
Вперше це сталося незабаром після обрання на посаду. Але про біле цуценя, що скавчало тоді біля входу в мерію, коли він і його команда святкували в кабінеті на третьому поверсі (тоді ще ніхто і подумати не міг про ресторани чи сауни, тоді ще вони вважали себе демократами, цілком щиро вважали, що прийшли, як то смішно кажуть, «працювати на благо міста спільними зусиллями») – так от, про те біле цуценя, що жалібно скавчало під скляними дверима під проливним дощем, згадали тільки через рік. Серед подарунків, що помічники сором’язливо наскладали в приймальній, ввечері, коли святкували вузьким колом, обговорювали зміни, що вдалися, і плани, прекрасні плани на те, як зробити рідне місто кращим, раптом під купою квітів, коробок та пакетів щось заскавчало і заворушилося. Власноруч, відпускаючи жарти, розкидавши стандартні набори святкового непотребу, мер під бурхливі оплески і сміх дістав з-під велетенської м’якої іграшки біле і напрочуд симпатичне цуценя. Тут-то й згадали (здається, секретарка, Інфузорія) минулорічний випадок і вдосталь ще раз посміялися над дивовижним збігом обставин, а мер чомусь згадав про свій перший великий хабар, який отримав нещодавно за незаконний дозвіл на відкриття низки супермаркетів.
Собака через майдан біг красиво, можна навіть сказати, граціозно, витягнувши і трохи схиливши вбік довгу морду і задравши куций хвіст. Здалеку він нагадував пса для полювання якоїсь відомої породи. Не випускаючи з рук тонкої сигарети, мер продовжував нервово тицяти в клавіші мобільного, але гудки виклику примусили чекати, здавалося, вічність. Колись він прийшов до влади на хвилі революцій і всенародного оптимізму – бізнесмен, що вчасно перескочив у громадський сектор, озброївшись правильними лозунгами, цікавими ідеями і зацікавленими в змінах людьми. Переміг – він переміг на виборах сенсаційно, навіть досвідчений червономордий начальник штабу, що пройшов не одну виборчу кампанію, не повірив у переможні цифри, коли стали надходити перші результати з виборчих дільниць, і бурмотів: «Це помилка, це якась помилка…» Але ніякої помилки там не було – він опинився в потрібному місці в потрібний час і сказав потрібні слова, в які повірили люди.
Спочатку мер щиро хотів щось змінити, але, як з’ясувалося, достеменно не знав, що саме. До того ж, згодом він зрозумів, що насправді чинна ситуація подобається йому значно більше, ніж міфічні зміни, які пропонували втілити соратники з громадського сектора. Політичні реалії, точніше, жилка бізнесмена і особисті слабкості на тлі відсутності бажання працювати по-справжньому призвели до кількох оборудок із комунальним майном та землею, які вступали в пряме протиріччя з діючим кримінальним кодексом, результатом чого стало тісне знайомство міського голови з бандитами, суддями та прокурорами. Мер легко перейняв просту і ефективну життєву філософію своїх нових друзів: люди – це жадібні істоти, варті лише зневаги, вони не крадуть самі лише тому, що в них не вистачає на те клепки; люди – лохи, тому потрібно користуватися своїм правом владаря. Із такими тезами жити і управляти виявилося значно простіше, ніж із складними формулами самоврядування і реформ, ці тези, що пройшли випробування десятиріччями, на диво точно і однозначно розставляли все по кутках, робили світ навколо зрозумілим і раціональним, не залишаючи місця терзанням і пошукам; до того ж, гроші, що потекли до нього спочатку рівчачком, а потім повноцінною рікою, відповідали його поточним життєвим запитам. «Так працює місто, так працює область, так працює країна, і я не здивуюся, якщо так працює весь світ! Так вип’ємо ж за чесність!» – проголошував він тост на своєму третьому дні народжені, що святкували в закритому фешенебельному клубі-ресторані. Зал аплодував стоячи – в той рік вони якраз запровадили кілька прибуткових схем і підкупили перших суддів та прокурорів. Їхня «організована прекрасно група», як розшифровували вони абревіатуру «ОПГ», стрімко піднімалася на вершину місцевого політичного і фінансового олімпу, конкуренти один за одним звільняли свої місця, все складалося якнайкраще. Звідки ж з’явилося оте біле цуценя під столом прямо біля його стільця, він і зараз не міг збагнути. Як могло статися, що тварина, нехай і така маленька, проникла в закритий заклад? Точніше сказати, хто її проніс? Проте, якщо подумати, це було зробити не складно, погодьтеся! Хтось, здається, Ростислав Куций (його «гаманець» і права рука) весело підхопив тваринку і підняв над головою, гості дружно зааплодували, вирішивши, що цуценя – чийсь вдалий подарунок, і тільки мер зустрівся збентеженим поглядом із Інфузорією. Цуценятко тоді, пам’ятається, перелякалося і напісяло на Куцого, прямо на новий костюм із відблиском. Ніхто з гостей не виявив бажання забрати цуценя додому, тож на наступний день воно, як і попереднє, відправилося шукати собі щастя в «Товариство захисту тварин».
– Слухаю вас, Геннадію Івановичу! – нарешті відповів мобільний.
– Петро, а скажи-но мені, – мер майже кричав у слухавку, – скажи-но мені, собако ти скажена, чому це у нас прямо посеред білого дня по центральній площі міста бігають білі суки?! Га?
– Білі суки? – Петро відповідав голосом людини, яка тільки-но прокинулась, хоча на годиннику вже була друга пополудні. – Навіщо?
– От і я тебе питаю: навіщо вона тут біжить?
– Так, Геннадію Івановичу, ви ж самі знаєте нашу ситуацію…
Геннадій Іванович ситуацію з комунальним підприємством «Місто тварин» знав чудово. Петра він призначив директором чотири року тому: шукали – а таких піди пошукай зараз! – надійну людину, все ж таки на знешкодження тварин виділялися з бюджету чималі кошти; нарешті, переманили з опозиційної фракції цього лисого здорованя, пообіцявши значний відсоток із оборудок; досі не підводив, ні.
– Спіймай її!
На четвертий день народження сталося взагалі казна-що. Мер обожнював котів, вдома у нього жили дві кицьки, пухнасті й смугасті; він збирав статуетки, м’які іграшки, зображення котів, постив їх у фейсбуці, тобто був справжнім котоманом. І тому коли він проснувся вдома з важкою головою наступним ранком після затяжного походу по саунах і прямо напроти дивана побачив біле, як дві краплі води схоже на попередніх трьох, цуценя, то злякався не на жарт. Спочатку він подумав, що замість «білочки» до нього, як різновид гарячки, прийшла біла собачка, а потім зрозумів, що біла собачка дійсно прийшла – четверта за рахунком.