– Мамо, – покликав звично він дружину, – мамо! – але дружина, оскаженівши від загулів і запоїв чоловіка, цього разу не витерпіла і подалася до своєї мами, куди зазвичай всі дружини час від часу і йдуть на деякий час, начебто до власного штабу, щоб отримати чергове військове шпигунське завдання.

Він пив тиждень, не показуючи носа з дому. Замовив у приватному порядку, незле заплативши, розслідування СБУ і паралельно приватній охоронній конторі, – безрезультатно. Весь цей час майже безперервно спостерігав за цуценям, наче сподівався, що те заговорить і все розповість само, без катувань і допитів, але цуценя мовчало і тільки й знало, що облого какало на підлогу. Мер власноруч прибирав, годував, гладив, намагався полюбити і вмовити більше не приходити, навіть обіцяв гарно прилаштувати в гаражі мерії, але його кицьки склали бронебійну конкуренцію, і цуценя програло – мер вийшов із запою і знову здав ненависний вже подарунок секретарці, а та знов відправила його в «Товариство захисту тварин».

Наступні вибори мер виграв досить легко, насправді, й заслужено, бо, незважаючи на загалом погано працюючу систему міського господарства, вдалося впровадити багато цікавих ідей. Серед вже колишніх соратників ще залишилися наївні люди, які вірили, що Гена зможе переламати ситуацію, звільнитися від схем і відкатів, а хто не вірив – для тих він мав гроші. З усіляким баловством «на благо громади» вони швидко покінчили одразу ж після перемоги, і всі сили кинули на створення іншої, значно більш ефективної системи – відмивання коштів через комунальні підприємства, перш за все зосередившись на послугах житлово-комунального господарства. Тепер вони могли собі дозволити купити майже всіх, вони буквально купалися в грошах: скуповували нерухомість в Європі, відкривали офшори; життя видавалося мерові прекрасним, але лише до чергового дня народження, який вирішили святкувати цього разу в Криму. Ну, які тут можуть трапитися білі цуценята?! Проте поміж сніданком, коктейлем «викрутка» і обідом щось-таки трапилося – і воно з’явилося прямо в номері, куди він заскочив буквально на хвилинку: біле, з червоним бантиком на шиї і дзвіночком, сиділо на ліжку і тихесенько скавчало, таке самотнє. Він не стримався, кинув від розпачу та гніву в тварину телефоном, але не влучив, лише розгепав дорогий апарат о стіну; побіг сваритися на рецепшен, проте, коли метрдотель зайшов до номера, цуценятко кудись зникло. Метрдотель разом із покоївкою сумлінно пошукали для порядку хвилин п’ять, вдаючи, що чи не кожного дня шукають різних зниклих тваринок по номерах постояльців, заглядаючи в усі дірки, навіть в унітаз, а мер стояв посеред кімнати – великий, спітнілий, скуйовджений, червоний і принижений, збентежено і ображено сопів. Він і досі не був до кінця впевнений, сиділо те кляте п’яте цуценя на ліжку чи то являлася мара – його страх, його непереможений страх за зраду. Але кому?! Він завжди казав, що ніколи нічого не обіцяв, а значить, нікому нічого невинен, однак в глибині душі розумів – він таки щось зрадив, якусь незбагненну ідею, якусь фікс, ілюзію, чиюсь мрію, але не свою ж, правда? Він гнав ці думки куди подалі, але совість інколи прокидалася і гризла, а відступати нікуди – він по вуха загруз у всіляких оборудках, тож тепер мусив якомога краще маскувати їх, тому взявся за соціальні мережі, телебачення, де не злазив з моніторів і нестримно прославляв себе і свою діяльність. Не справжню, звичайно ж, а удавану, віртуальну. Багато хто навіть вірив.

Собака добіг до середини площі і нагло зупинився, роззираючись навколо. Звісно, він би цього ніколи не робив, якби знав, що саме зараз по дзвінку мера на виїзд збирається найстрашніша в місті бригада винищувачів тварин. Мер звузив очі в крихітні щілинки, намагаючись розгледіти, чи схожий пес хоча б трохи на тих клятих білих – однаково білих, взагалі однакових! – подарункових цуценят, начебто це було реально – на такій відстані встановити собачу ідентичність.

– Геннадію Івановичу! – у дверях стояла Інфузорія, точніше, як завжди, з-за одвірка стирчали лише її груди і гострі носки туфель. – До вас прийшли…

Мер зморщив носа – ну що за феміністична звичка так заходити до кімнати, скільки разів казав – з’являйся повністю!

– Потім, не заважай! – зневажливо відмахнувся.

– Геннадію Івановичу! Ви на тих людей дуже чекаєте…

Шостий день народження на посаді міського голови він очікував із жахом. Зібрали курултай із найближчих і особливо довірених осіб – всього таких виявилося шестеро – і обговорювали, як влаштувати шефу свято – кому сказати! – без білого цуценяти. Звучали різні пропозиції:

– Послухайте, людині виповняється п’ятдесят, це солідна дата, – головував Ростик Куций. – Та тихіше ви, шановні! Послухайте ж уважно, будь ласка! Найголовніше – убезпечити шефа від…

Присутні разом замовкли і з цікавістю очікували, як же висловить цю небезпечну думку найближча до мера людина, бо навіть серед них, наближених до мера оборудками на відстань одного спільного терміну ув’язнення, панувала ідея, що біле цуценя – то тонкий піар-хід, до яких мер мав природний хист. Всі присутні були практичними людьми, прибічниками вислову, що немає такої проблеми, на якій не можна заробити, і хоча й трепетно вірили в Бога (як можуть вірити лише бандити та священики), і особливо – в диявола, але потойбічні версії відкидали. Ростислав Куций і сам, вочевидь, зрозумів, що опинився перед складним вибором, бо коректно сформулювати проблему і не підірвати водночас реноме шефа здавалося в цій ситуації важким завданням. Але не дарма він вважався найкращим розробником схем ухиляння від різноманітних перевіряючих органів, тендерів та податків:

– Значить, мусимо… убезпечити нашого дорогого Геннадія Івановича він зовнішніх впливів та не дати ворогам із опозиції та гнилій жовтій пресі приводів для знущання. Тож які будуть пропозиції?

– Тут неподалік є бомбосховище… – Сергій Кіндратович, директор центрального кладовища, сприйняв (або зробив вигляд, що сприйняв) слова Куцого про убезпечення, здається, цілком серйозно.

– Яка гарна ідея! – бовкнула Марта Донець, пустувата жіночка, яка, тим не менш, займала біля мера одне з найтепліших місць. – Чому б нам не провести там кілька діб і… – продовжила було вона свою думку, але вчасно осіклася, спіймавши розгніваний погляд Куцого.

– Я дуже ціную ваше почуття гумору, Сергію Кіндратовичу, і вашу готовність лізти з шефом хоч під землю, пані Марто, але бомбосховище не підходить, зараз же не ядерна війна! – Куций нахилив квадратне обличчя над столом і завис, наче безпілотний літак-розвідник.

– Ну, – наче виправдовуючись, пробурмотів директор кладовища, поглядаючи скоса на публіку, – ви так драматично почали, Ростиславе Владленовичу, що я було подумав…

– У когось є інші пропозиції? – Куций продовжував свій безпілотний політ над столом, домінуючи над стратегічно важливою територією.

Всі мовчали, не бажаючи вступати в дискусію.

– Дозвольте, поки всі думають, я розповім одну маленьку притчу, – не занепадав духом Сергій Кіндратович, який, здавалося, отримував від цього збіговиська справжнє естетико-бюрократичне задоволення. – Так от: на початку свого життєвого шляху молода людина робить все, як попало, але думає, що краще за неї це не зробить ніхто. Подорослішавши, людина намагається все робити дійсно гарно, але у неї мало що виходить через брак уміння та досвіду. Дозрівши, набравшись життєвого хисту та навичок, людина не кваплячись, спокійно і розважливо, робить все, як годиться. А вже ближче до старості приходить розуміння: що як не роби, однак нічого кардинально не зміниш на краще. Отже, зрештою людина помирає і перестає взагалі щось робити. Саме тому люди і не живуть вічно – від усвідомлення марності власних зусиль.

– Чортівня якась! – Куций ображено сів і почав обертати випуклими очима. – До чого тут, Сергію Кіндратовичу, вами сказане до дня народження шефа?

– Мій юний друже, – не втрачаючи, здається, легкого грайливого настрою, тихим голосом сповістив директор кладовища, – зрозумійте одну просту річ: як тільки ви перестаєте ставитися до будь-якої ситуації з гумором, ви одразу ж втрачаєте над нею будь-який контроль.