Ввечері Сірий подзвонив дівчині і запитав, чи не знайшовся Чарлі. Почувши сльози і розпач, він щиро поспівчував, після чого нарешті задав те саме запитання, яке не встиг промовити вранці: «Скажи, а ти віруюча людина? Тобто я хочу зрозуміти для себе: оттой батьківський постулат – «Не можна ображати тих, хто слабший за тебе» – якось кореспондується з християнськими цінностями?» На його здивування, Вікторія відповіла буквально наступне: «Ні, та й, наскільки мені відомо, серед тих, хто доглядає за собаками, сильно віруючих людей, таких, щоб регулярно відвідували церкву, немає, хіба що одна жіночка ходить до якихось протестантів…»

Сірий вийшов на кухню і поставив на плиту чайник. Він думав; і те, про що він думав, бентежило його і не давало спокою. Він намагався зрозуміти, яким чином п’ятдесят або шістдесят людей могли спокійно стояти на зупинці й спостерігати, як мучиться пес, якого щойно збила машина, можливо, навіть у них на очах. Чому? Кожен із цих людей прекрасно усвідомлював, що загибель покаліченої тварини за таких обставин – лише справа часу, але жоден із них не підійшов, не взяв пса за лапу і не відтягнув на тротуар, щоб врятувати життя, там і справи-то на півхвилини. Ніхто! Але чому? Там же стояли робітники після зміни, прості роботяги, можливо, якісь невеликі начальники, теж неабиякі там пихаті пани, напевне, на Пасху та на Різдво половина з них ходить до церкви, напевне, половина з них – хрещені, в усіх точно – охрещені діти й онуки, але жоден із цих людей не виявив ані крихти співчуття до живої безпомічної істоти, яка фактично помирала в трьох метрах від них. Чому? Він намагався зрозуміти, і, як завжди буває в подібних випадках, Сірий зрештою прийшов до необхідності запитати у себе, як би він сам вчинив, коли б опинився на тій зупинці, але за умови, що це сталося до сьогоднішньої зустрічі з Вікторією. Сірий почав розшукувати в пам’яті схожі випадки у власному житті, але аналогів не знаходив, зате в ході пошуків зауважив цікаву закономірність – його пам’ять яскраво і з радістю видавала позитивні спогади, натомість, негативну інформацію доводилося вишкрібати з усіх темних куточків мозку з неймовірними зусиллями, наче відкорковувати пробку з пляшки вина викруткою. І тут він згадав про Тамару Василівну, похилого вже віку бухгалтера з будівництва, з якою пропрацював три чи чотири роки, веселу і говірливу жіночку, просту, легку в спілкуванні, вона полюбляла побазікати про всіх, ніколи не відмовляла в якихось службових послугах чи дрібницях, завжди могла позичити десятку-другу до получки, словом, гарна людина. Аж якось раптом вона перестала ходити на роботу, ніхто не знав, що сталося, потім сказали – інсульт, реанімація; пару тижнів у комі – до начальника приходив її чоловік, здається, ветеран війни, сивий такий, з паличкою, просив грошей на ліки – і все, похорон. Похорон, на який він не пішов. Як дізнався наступного понеділка, не він один – майже всі з тих, кому не виповнилося тридцять, проігнорували похід на цвинтар. Бригадир, дядько Павло, суворий правильний мужик із обличчям, наче висіченим вітром, колись з десяток років працював бригадиром артілі на видобутку золота десь в Якутії, тож жодних сентиментів до життя не мав і завжди говорив мало і прямо, зранку, в тісній напівтемній, зате теплій битовці, запалюючи цигарку, нічого особисто нікому не сказав, не дорікнув жодним словом, тільки подивився на них, дивуючись, наче перший раз бачив, і сплюнув собі під ноги, а може, то просто тютюн попав на язика хто знає. Сірий тоді зрозумів, що щось не так, щось він вчинив неправильно, і почав згадувати, про що він тоді думав напередодні: ні про що таке особливе – вагався, йти чи ні, й вирішив, що ні, не піде, бо, в принципі, не любить ходити на похорон, особливо по суботах, у такі прекрасні сонячні дні, не любить, ні. І зараз він зрозумів, що за весь час – це лише його перший спогад про Тамару Василівну, хоча, якщо сказати по правді, вона до нього ставилася, як рідна мати, і він мав до неї теплі почуття. Як же так могло статися, що він проігнорував її похорон?! Йому стало соромно, і наче пожежа прокотилася по обличчю. Сірий мало що розумів, правда; його думки скакали і стрибали, наче малий Чарлі на траві за своїм хвостом, та й голос у цих спогадів був такий же, як гавкання волохатого чудовиська – противний. «Все це трапилося наче не зі мною, ось у чому заковика, – вихоплював клаптики здогадок Сірий, – навіть зараз я сприймаю історію з Тамарою Василівною наче збоку, наче сторонній, наче не несу за неї ніякої відповідальності. Так і люди на зупинці – вони сприймали події з псом не особисто, це начебто їх не стосувалося, і через п’ять хвилин, як тільки приїхав тролейбус, вони забули про все, викреслили з пам’яті неприємний епізод, як я викреслив Тамару Василівну».

Сірий допив чай і підвівся. Здається, він зрозумів механізм, який був задіяний у його голові, а значить, і в головах більшості, принаймні так можна уявити, людей. «Ми викреслюємо негативну інформацію, ховаємо її глибоко-глибоко, розчиняємо в натовпі, щоб згодом вирішити, прийти до висновку, що то взагалі відбувалося не з нами, що нас це не стосується, бо ми – інші, ми – кращі, ми – вищі од цього, а значить, немає на нас ніякої за те відповідальності, не потрібно ніякого каяття, тож весь цей негативний досвід втрачається, тобто з нього ані на свідомому, ані на підсвідомому рівнях не робиться жодних висновків, тож таким чином подібні події можуть повторюватися з нами безкінечну кількість разів. Бо якби ми залишали негативний досвід у своїй пам’яті, у своєму житті на одному рівні, в рівних правах із позитивним, то він вимагав би від нас відповідної реакції, відповідної відповідальності: переосмислення, очищення – через молитви чи просто задушевні розмови, читання книжок, вибачення тощо, через будь-який придатний до цього ментальний механізм; цей досвід вимагав би виправлення, корекції, суспільної думки, обговорення, а значить, конкретних прямих дій. Але викреслити з пам’яті значно простіше, забути – значить, врятуватися від необхідності діяти, співпереживати, страждати; це так просто, як не піти на похорон або не відтягти пораненого пса з дороги. Мій розум якимось дивним чином втратив (або взагалі не мав?) цю здатність до співчуття, а значить, до самозбереження».

Глибока і широка ніч, ширша за уявлення про темряву. З дев’ятого поверху панельної багатоповерхівки робочого району Постройки Сірий, притулившись лобом до холодного скла, намагався вгледіти в чорному тумані всесвіту хоча б одну зірочку, але не бачив жодної. Через ледь відчинену кватирку він чув гуркіт потягу, що мчав по залізничному мосту, і намагався дістати з найвіддаленішого закутка своєї пам’яті день, коли він прийшов до церкви за допомогою. Але пам’ять не хотіла підкорятися, вперто відгороджувала кромішньою стіною не тільки жахливі мерзотні подробиці, а й взагалі ставила під сумнів, що той день існував у його житті. Взагалі у житті. Сірий збентежено перебирав події та обличчя, але всі вони – від підступно-розслабленого обличчя народної цілительки Софії до напруженого батьківського – видавалися несправжніми, наче сон. «Нічого не було, – шепотів він, – нічого не трапилось. Зі мною нічого не трапилось!» – і раптом він скрикнув, зойкнув і присів на табурет. «Собака! – згадав він. – Я добре пам’ятаю – в той день біля церкви я бачив білого пса!»

А потім, випивши з-під крана холодної води і умившись, усвідомив: «Як і сьогодні».

16. Люди

Ми швидші від вас на якихось кілька секунд; ми важчі від вас на якихось кілька грам; ми довші від вас на якихось кілька йот – люди, що померли до того, як ми народились.

Але ж наскільки дурніші!

17. Останній подарунок

До матері художник приїздив не так часто, як хотів. Суха і жвава, темна, вся у зморшках, наче груша з узвару, але завжди з ясними очима, зігнута чи не навпіл щоденною працею, вона і зараз, коли могла вставати, йшла, заклавши зігнуту руку за спину, а другою спираючись на палицю, сапувати. Город тримала і досі великий, поратись допомагала чимала рідня, через яку художник-то і не дуже любив навідуватись до рідного села.