Художник скинув брови вгору, незадоволено захрюкав, забулькотів слиною і незграбно засовав ногами під ковдрою, намагаючись висловити активну незгоду.

– Та ти не кричи так, – посміхнувся юрист, – я все пам’ятаю, тому й тут. Візьми от, – він поклав на тумбу папку.

– Що це?

– Потім подивишся.

Художник заснув, а коли прокинувся, ніяк не міг зрозуміти, наснився йому юрист біля сонячного дому юнацького кохання чи ні. Папка лежала на столі – значить, він ще не такий поганий, як інколи здається лікарям. Зверху – коротенька записка:

Під запискою – документ:

Художник повільно видихнув, хапонув рукою повітря, дрібні крапельки поту виступили на високому, в дрібних зморшках, чолі. Життя поверталось повільно. До самого початку.

18. Церква

Майже прозорий чоловік – худий, довгий і сивий, наче старовинний вуличний газовий ліхтар, стояв, злегка розхитуючись на п’ятах, біля церкви Воскресіння і уважно розглядав почергово то мутно-білі від часу стіни храму, який сяяв синьо-зеленими банями, то брудно-білого змарнілого собаку, що сидів тут же, на східцях. Осіннє повітря носилося поміж порожніх вулиць холодним вітром, здіймаючи важке жовте листя і пилюку, людей майже не було видно – ніхто не хотів підставляти обличчя під колючі піщинки і можливі краплинки дощу. Гарний день для тих, хто любить прогулянки за містом, і поганий день для тих, хто давно не їв. Бемоль дуже змерзла і зголодніла, але такий стан останні місяці став для неї звичним, все, чого вона прагне – це теплий кут і щось їстівне, в цьому полягає тепер її розуміння добра і зла. Радість життя, притаманна підліткам, вже давно покинула її, собаці вже не хочеться, як колись, тішитися іграми і тішити інших – люди перестали її цікавити як об’єкт емоцій. Вона не вірить в Бога, тому що в собак немає богів; вона не шукає дороги додому, бо в неї немає дому, – і ніколи, за великим рахунком, Бемоль не мала місця, яке можна було б назвати повноцінною домівкою, їй нікуди повертатися; вона ні з ким не воює; вона ні в кого не закохана – вона просто весь час тікає. Її женуть, за нею женуться, вона тікає, елементарно хоче вижити, до цього її підштовхує інстинкт – і в цьому Бемоль подібна до мільйонів людей у сучасному, такому плинному світі.

Бемоль чекає біля церкви на хлопця, який колись пообіцяв купити ковбаси. Якось серед білого дня – давно – він зайшов всередину будівлі, і Бемоль так і не побачила, щоб він звідти виходив, і от тепер вона сподівалася, що хлопець там і досі; хоча, звісно, вона відлучалася кілька разів, ненадовго, але наразі це був хоча б якийсь шанс на їжу, якась примарна надія на те, що той, хто колись один раз пообіцяв врятувати, – нагодує і врятує, не зрадить.

Сивий чоловік, Микола Степанович Сікорський, відомий місцевий краєзнавець, теж змерз. У нього сьогодні – дуже важливий день, тому він зосереджений і напрочуд уважний. Він багато знає чи не про кожен стародавній будинок, яких тут залишилося не так уже й багато, і коли хтось хоче дізнатися про рідне місто щось цікаве – журналісти, письменники, науковці, викладачі історії, екскурсоводи, культурологи – всі звертаються до нього і ніколи не знають відмови. Микола Степанович має декілька унікальних колекцій міських старожитностей – світлин, листівок, але найціннішим скарбом серед цього розсипу непідробних діамантів – німих ексклюзивних свідків минулого, є його пам’ять, яка зберігає сотні історій, мільйони дрібниць, тисячі міських облич. Сікорському вже за сімдесят, він нещодавно переніс операцію на серці, куди йому вшили невеличкий моторчик-стимулятор, після чого він став інколи забувати імена та події, через що страшенно засмучується. «У мене пам’ять – геніальна, але по-справжньому геніальну мав мій батько, який знав всього Маяковського і Шевченка, запам’ятовуючи по кілька сторінок після першого ж прочитання, – казав Микола Степанович близьким друзям. – Але й то – не така вже й пам’ять геніальна, тому що дід мій, який шив для царського двору одяг, робив тільки одну примірку і нічого ніколи не записував. Ну, хто розуміє, про що йдеться, тому пояснювати не потрібно…»

Сікорські ведуть свій локальний міський літопис від 1843 року, відтоді, як перший предок завітав сюди на постійне мешкання. Таких прізвищ у місті – не більше десятка, але перевага Сікорських полягає в ретельному ставленні до, здавалося б, непотрібних особисто їм речей: старої праски, чужих світлин, нецікавих книжок, дешевих альбомів тощо, які з часом, перебуваючи в непотрібності та забутті на горищах або підвалах, як виявляється, лише набувають вартості. Весь цей хлам ретельно складався і зберігався з невідомою метою не одним поколінням Сікорських до кращих часів, пережив Першу і Другу світові, більшовиків і Голодомор, сталінські чистки – і не був ліквідований, проданий або виміняний на харчі, хоча під час німецької окупації кілька разів мати Миколи Степановича була близька до того, щоб запустити експонати в товаробмін, але минулося без суттєвих речових втрат. Бо якщо людство не в змозі зберегти своїх найкращих представників – людей, то все, що їм лишається – це зберігати речі. Але Сікорські – це і є сама історія, історія людей, не затертих штампами в сторінки підручників і не захованих у шухляди в якості музейних експонатів. Сікорські та такі, як вони – це і є саме місто, його кров, маленькі червоні кульки, що. несамовито рухаючись, змушують битися серце поліса, які визначають його пульс, з покоління в покоління переходячи і передаючи місту разом зі своїми генами найкращі чесноти характеру й інтелекту. Тож Миколі Степановичу начебто сама доля і сам час доручили доглядати за історією рідних вулиць і майданів – видно, настала пора комусь, нарешті, все систематизувати та узагальнити, підбити підсумки та зробити висновки, розкласти по поличках: сторіччя до сторіччя, десятиліття до десятиліття, добу до доби, склеїти секунди в хвилини, а хвилини в години, одне слово, звітувати про епоху, що добігає свого завершення. Ще юнаком, із зовсім ранніх своїх студій, він виявляв неабияку зацікавленість предметом, а трохи пізніше, користуючись родинними зв’язками і власною вдачею, почав матеріалізувати її в унікальні колекції та різноманітні знайомства. Микола Степанович не зробив карколомної кар’єри науковця і не став вельмишановним офіційним експертом, його не записували до наукових конференцій і не задіяли в усіляких культурологічних проектах – для цих нудних вправ він завжди, при будь-якій владі, виявлявся занадто незручним і не статусним, проте, як уже мовилося, якщо хто дійсно потребував цікавої і правдивої історії про місто – завжди згадували про Миколу Сікорського, який все життя пропрацював на машинобудівному заводі звичайним інженером, аж поки не вийшов на пенсію і не додав до активних історичних розвідок заняття городиною. Коли його питали, чи не важко тягти на собі такий вантаж, як історія міста, бо це ж велика відповідальність, де одна помилка, одне невірне слово, маленьке бажання щось підправити в минулому можуть звести нанівець всі роки роботи, нівелювати довіру, він відповідав із посмішкою: «Історія – дама примхлива, тож квіти, шоколад і довгі романтичні побачення в архівах вам сильно допоможуть зберегти стосунки до самої старості». Тому до нього, напевне, і йшли.

З церквою Воскресіння – найдавнішою в місті, у Миколи Степановича, крім дослідницьких робіт, було пов’язано кілька подій. Звісно, перш за все – легендарна вже історія про те, як він завадив руйнуванню храму. Коли на початку шістдесятих років минулого сторіччя країною прокотилася чергова хвиля боротьби з «опіумом для народу», перший секретар міського комітету партії вирішив церкву підірвати. Певне, очікував на орден від Хрущова. Те, що навколо знаходилися житлові квартали, те, що церкву офіційно визнали пам’яткою архітектури, те, що самої церкви як культового закладу в будівлі давно не існувало, а функціонував там музей декоративно-прикладного мистецтва, нікого не зупинило. Певне, колір бань, який змінювався в залежності від погоди та пори року зі світло-блакитного до темно зеленого на пронизливо-блакитному тлі неба, дуже дратував того, хто волів бачити скрізь лише один колір – червоного заходу сонця. Про задум першого секретаря міськкомітету знало, звісно, лише обмежене коло людей, і всі вони, звісно, являли собою зразок стійкості комуніста, але все ж таки хтось поширив інформацію, певне, розуміючи, що наслідки серед населення від руйнації найдавнішого храму міста можуть мати непередбачуваний характер, та й взагалі, наскільки важливо висадити цю, по суті, вже повністю ідеологічно знешкоджену споруду в повітря саме зараз? Але відлік часу пішов, і ніхто не міг зупинити цей процес, навіть сам час.