– Дідусю, я – професійна виконавиця бальних танців, тож маю тримати марку, і на підборах почуваюся навіть упевненіше, ніж у кедах, ходімо! – і обережно, наче вагаючись, йти чи ні, поставила струнку довгу ногу на східці церкви.

19. Східці

Якщо щось потрібно ускладнити (раптом у вас виникне така ідея), то це легко можна організувати в іншому, наступному, якому-небудь другому або третьому житті, якщо такі у вас, звісно, ще будуть. А в теперішньому – все просто: якщо ти йдеш вниз, то східці ведуть донизу; якщо піднімаєшся догори, значить, і східці ведуть нагору. Тобто все однозначно: східці ведуть або догори, або донизу, і неможливо одночасно рухатися в обидвох напрямках.

Але як визначитись, як достеменно дізнатися, куди ведуть східці, коли ними одночасно користуються декілька людей? Тобто, наприклад, коли ви піднімаєтесь нагору, а хтось у цей час іде вниз? Що відбувається зі східцями в ту мить, коли одна людина йде нагору, друга – вниз, а третя – нікуди не рухається? Куди ведуть східці в цей час?

«Ба, – скаже хтось допитливий, – та це ж зрозуміло навіть малюку: східці можуть вести куди завгодно – і нагору, і донизу, і взагалі – не вести зовсім нікуди, тобто вони існують самі по собі, як текст, як об’єктивна даність!»

Але текст – то текст, а східці – то східці, і схожі вони хіба що тим, що ніколи не вгадаєш, кого і куди вони зрештою заведуть. Бо ніколи не знаєш, куди ведуть східці саме зараз – коли ти сунеш донизу, а сорок вісім людей йдуть тобі назустріч; так само, як і ніколи не дізнаєшся, до яких саме дій або слів спонукає один і той самий текст сорока восьми різних людей, що тільки-но його прочитали. Найнебезпечніші тексти – це ті, які викликають одностайну реакцію людей, що йдуть в одному напрямку, хоч догори, хоч униз – неважливо, бо, як правило, всі ті, хто йдуть їм назустріч, беруться в кращому випадку в полон, а в гіршому – втрачають можливість взагалі кудись іти. Як свідчить історична практика, такі одностайні східці різко обриваються десь поміж восьмим і сьомим поверхами над безглуздою порожнечею, яку вкрай складно назвати запізнілим прозрінням…

Але ти просто маєш іти, а все інше владнається, ось що. І східці – нехай навіть назустріч мчать по них тисяча буйволів – завжди вестимуть тебе туди, до чого ти прагнеш, головне – читати і не зупинятись. Так має бути, навіть коли ти застигнеш на них в багатозначній нерухомості, віддаючи на відкуп східцям і текстам всі теперішні та майбутні дії – і лише спостерігатимеш за натовпом навколо. Тому що потрібно зрозуміти найголовніше – зараз ні з ким не можна домовитись із приводу того, куди ведуть східці, з жодною людиною. Хіба що на досить короткий термін, десь поміж першою та третьою сходинкою, залишаючись поза межами (кон)тексту.

20. Церква

– А звідки ти знаєш, що на дзвіниці є тріщина? – запитує у діда Вікторія, зав’язуючи на голові хустку, коли вони, вдихаючи запах воску і ладану, заходять всередину.

– А одна жінка з виконкому сказала. Вона ту тріщину в бінокль бачила.

– А ця жінка хіба не може тобі описати все детально?

– Вона там більше не працює.

– А ми хіба не можемо так само – у бінокль?

– Тріщину видно лише з вікна жіночого туалету мерії, так що навіть добре, що ти маєш такі підбори.

Вікторія мить замислено дивиться на діда і усміхається:

– Так ось що ти задумав! – здогадується.

– Так, дівонько моя, саме так: ми зараз оглянемо дзвіницю, якщо пустять, звісно, а завтра ти мусиш піти до мерії, знайти жіночий туалет, він на п’ятому поверсі, й – ось тобі бінокль! – прискіпливо роздивитись дзвіницю і зняти на камеру. Не хвилюйся, я про все подбав – записав тебе на другу годину пополудні на особистий прийом до мера, тема зустрічі – «Жорстокі методи знищення бродячих псів». Так що алібі тобі забезпечено. Ну як, гарно я все облаштував?

– Дідусь, ти просто геній, тобі б у розвідці служити!

Ще кілька тижнів тому візит Миколи Степановича до церкви Воскресіння видавався неможливим – через конфлікт із колишнім настоятелем Трифілієм. Після отця Митрофана, спокійного освіченого чоловіка, з яким краєзнавець мав теплі товариські стосунки і приємні бесіди з історії краю, йому важко було сприйняти нового настоятеля, який одразу ж підняв плату за всі ритуальні послуги і встановив у приході жорстку ієрархію. Трифілій і чути нічого не хотів про якісь там дослідження, роботу краєзнавця в церковній бібліотеці, й усі свої зусилля спрямував на те, щоб випхати всіх, на його погляд, зайвих – тобто тих, хто не боготворив його особисто і не приносив доходу – з кола найближчих друзів храму. «Дуже ортодоксальний християнин», – печально жартував Сергій Кіндратович, директор міського центрального кладовища, якому з волі служби кілька разів довелося перетинатися з Трифілієм. Але кілька місяців тому Трифілій раптово зник. «Як під землю провалився», – з легкою посмішкою розводив руками Кіндратович на їхніх традиційних вечірніх посиденьках, і в його вустах ця розхожа фраза набувала пекельного звучання. Насправді гамір піднявся щодо зникнення священика великий – не кожного дня, на жаль, зникають такі одіозні фігури в місті, а тут ще й церква, політика, бізнес – словом, все разом, бо коло інтересів Трифілій мав широчезне; шукали міліція, СБУ, бандити, та хто тільки не шукав, але безрезультатно, що дало привід для розмов, буцімто Трифілій банально втік від боргів, прихопивши чималеньку суму з церковної каси. Так воно чи ні, ніхто достеменно сказати не міг, зате велика кількість людей у місті зітхнула з полегшенням – і вони багато б дали, аби настоятель більше ніколи не повернувся. Першими у виграші залишилися колеги по цеху – звільнився найприбутковіший прихід, і одразу ж стало зрозуміло, якими серйозними коштами самостійно оперував настоятель; зітхнули і перехрестилися прокурори і менти – тепер всі заяви від батьків про зґвалтованих або ледь не зґвалтованих дітей можна сміло здавати в архів; та й самі батьки могли нарешті зітхнути з полегшенням: свідомо чи несвідомо вони втішалися думкою, що Трифілій насправді не втік за кордон, а гниє десь в лісі з розкроєним черепом.

Проте, де б не знаходився зараз колишній настоятель, порядки в храмі панували вже зовсім інші, і люди керували також інші. Й хоча до історії краю їм також було абсолютно байдуже, вони не заперечували проти роботи краєзнавця в бібліотеці, хоча бюрократично завантажували процес доступу такою кількістю папірців та дозволів, що Франц і його Землемір нервово курять в кутку. Наприклад, піднятися на дзвіницю – не така вже й велика забаганка, здавалося б, але ж скільки Микола Степанович вибігав, щоб дістати дозвіл! І от нарешті вони йдуть крутими сходами високо нагору, і місто з кожним кроком відкриває все більше і більше своїх панорам. Вони роззираються довкола, Вікторія потайки клацає мобільним телефоном, позираючи спідлоба на спину худого малорослого дяка, що мовчки звично і легко крокує попереду. Зрештою, вони піднялися так високо, що можна побачити не тільки горизонт, а й весь церковний двір; часто кут і той світогляд, що ми обираємо, під яким і через який дивимося на життя, дає нам можливість роздивитись тільки далекі доли, і геть не бачимо того, що поруч. «Обличчям до обличчя…»

– Діду, – тихенько запитує Віка, – а де цвинтар німецьких офіцерів? Покажи.

І дід обережно, трохи нахилившись над парапетом, рукою вказує на дальній кут церковного двору, де поховано близько двох сотень німецьких офіцерів та солдат, що померли в місцевому шпиталі під час Другої світової війни. Над ними немає ані хрестів, ані інших ознак, що можуть хоча б якось ідентифікувати це місце як поховання; там лише добудовують якісь приміщення, можливо, господарчі церковні споруди або майстерні. Вікторія нерозуміюче здивовано дивиться на діда, і той сумно похитує головою.

Про цвинтар німців йому розповів ветеран ВВВ Іван Миколайович Чолобитченко. Старий, як і багато хто інших, прийшов до нього прямо додому, без дзвінка чи попередніх домовленостей. Привітавшись, важко сів на стілець, руки його трохи трусилися, але ветеран досить спритно дістав із внутрішньої кишені піджака кілька світлин і мовчки почав розкладати на столі. Микола Степанович не поспішав із запитаннями, хоча й одразу здогадався, що Чолобитченко нічого не пропонуватиме на продаж, а хоче розповісти якусь свою історію, і приготувався уважно слухати, бо саме історії людей складали найціннішу частинну його колекції, щоправда, на відміну від листівок або світлин, ці історії майже нікого не цікавили; але він накопичував їх і накопичував, ретельно запам’ятовував і систематизував – із пристрастю, яку мають тільки справжні колекціонери.