Білку і Боні пси зустріли вороже, сприймаючи, що природно, як чужаків, нових конкурентів за територію і їжу, а можливо, як представників іншої зграї, з якою воювали вже кілька років. Боні почувався збентеженим, йому зовсім не хотілося повертатися до бродячого життя, натомість Білка лише раділа перемінам, більше того, вона одразу відчула, що знає ці місця, начебто вже колись тут бувала, але не пам’ятала точно, коли і за яких обставин. Але запахи з глибини підвалів неслися знайомі, навіть рідні, і вона застигла біля стіни, схиливши голову, прислухаючись до сирих протягів. Тор, великий і міцний, здивовано обнюхував Боні, наче перед ним стояв зараз не маленький рудий і волохатий песик, а якийсь інопланетянин. У цей час Боні, як йому здалося, рішуче гавкнув, і ставши на задні лапки, затято замахав передніми перед мордою Тора, намагаючись, очевидно, справити враження великого і грізного собаки. Це виглядало трохи смішно, але з Тором ніхто жартувати раніше не наважувався, в принципі, така поведінка дорівнювалася самогубству, тож всі собаки зграї очікували, що через мить від малого рудого і волохатого залишиться лише хвіст, і то – в кращому випадку. Тор, побачивши це маленьке кумедне диво, що посміло підвищити на нього голос, підняв велику, схожу на заступ, лапу, заніс над головою песика і тихо загарчав. Наразі Боні, зважаючи на розмір та авторитет супротивника, мав би одразу припасти до землі, пощади благаючи, або тікати щосили стрімголов на своїх коротеньких лапках, але в зграї погано, точніше, взагалі не знали, хто такий Боні. Замість принизливих ритуалів або безперспективної втечі він раптом весело підстрибнув і лизнув язиком ніс Тора. Грізний пес ошелешено завмер на мить, а потім оскалив обидва ряди своїх смертоносних для багатьох псів-неборак іклів. У принципі, жити Боні залишалося не більше хвилини. Все, що трапилося далі, жоден собака зі зграї так і не второпав – Тор не збирався кусати песика; як виявилося, так він посміхається! Боні, який вже не мав, що втрачати – нарешті він і сам зрозумів, в яку халепу вплутався, – відбіг на кілька метрів і завиляв хвостом, наче запрошуючи погратися. Тор навіть не встиг отямитись, яким робом, наче його потягли на мотузці, побіг за малим, голосно і радісно гарчачи, але в тому гарчанні не чулося погрози. Так вони несподівано потоваришували – маленький волохатий кмітливий Боні і великий сильний Тор. Дружба ця пішла на користь обом: Боні отримав надійний захист і регулярне харчування, а Тор вперше отримав друга, який постійно знаходився поруч і мав прекрасний слух, що в умовах забитого різноманітними запахами міста часто допомагало попередити небезпеку.

Білці ж пощастило навіть ще більше, ніж Боні, – вона стала новою подругою Барса і скоро завагітніла. З першого погляду – сумнівне щастя в таких умовах, але собаки не обирають умов, не користаються нагодою, не чекають, коли життя покращиться або їм підвищать зарплатню, щоб завести дітей, а лише слідують фізіологічним циклам та інстинктам. Тож Білці пощастило виконати свою природну місію – у неї скоро мали народитися цуценята, з огляду на обставини, від дуже якісного батька, що обіцяло малим, як сподівалася Білка, довге і сите життя.

Існування бродячої зграї собак досить одноманітне, майже весь їхній час зайнятий пошуком їжі. Але людей пси не їдять, якими б голодними не були, і навіть ніколи не нападають на них без причини – без власної причини, звісно ж: пси або захищають територію, або потомство, або їм просто нудно, і вони вирішили розважитись. Барс якраз був таким псом, що полюбляв розваги і вмів їх правильно організовувати для себе і своїх колег. Зграя Барса завжди нападала напрочуд організовано. Вибігали на дорогу, таїлися в кущах і терпляче чекали – когось слабкого, бажано людину похилого віку, жінку, бомжа або п’яного, велосипедиста – так то взагалі свято. Використовуючи швидкість та маневреність, зграя кидалася на жертву з усіх боків: пара дрібних псів демонстративно атакують спереду, відволікаючи увагу, а інші нападають ззаду і з боків, дрібно хапаючи за одежу, поки хтось сильний, зазвичай Тор, не зможе міцно вчепитися людині щелепами в ногу і утримувати її. Якщо жертва падає, то Тор і Барс утримують її зубами і лапами, а інші – рвуть і кусають; якщо ж жертва проявляє стійкість і дає відсіч, то напад, зазвичай, не повторюють. Але люди рідко реагують адекватно на небезпеку: як правило, замість того, щоб зберігати спокій і стояти нерухомо або спробувати налякати псів каменюкою чи палкою, вони впадають в паніку, починають метушливо розмахувати руками, кричати, чим ще більше роззізлюють зграю, а потім і взагалі намагаються втекти, чого, себто, пси і добиваються – щоб жертва почала тікати, щоб переслідувати її, гнати, щоб розпочати справжнє полювання! Але головна помилка, з якої починається людська поразка у вуличних бійках, – страх, який миттєво охоплює двоногих. Зграя відчуває цей момент дуже тонко, і як тільки на людину накочується хвиля жаху, пси здіймають шалений гавкіт, збільшуючи психологічний тиск. Наразі це і є мета гри – перемогти людину психологічно, підкорити своїй волі, змусити боятися, віддавати, виділяти адреналін, а потім уже зафіксувати перемогу фізичним насильством.

Такі вилазки не приносили зграї нічого, окрім розваги і тренувань командних бійцівських якостей, що дуже ставали в пригоді, коли пси перетиналися з конкурентами-сусідами. Зазвичай ворогуючі зграї мають приблизно рівні сили, і остаточних переможців у сутичках не виявляється – у всіх зграй є розумні вожаки, міцні охоронці, спритні бійці, так що війни проходять, як правило, з перемінним успіхом і тривають роками, існуючи як ще одна з нечисленних розваг, інколи смертельних.

Сірий до собак на будівництві ставився спокійно, як до звичних незмінних сусідів, без яких виробничий процес важко уявити. Він і у житті сприймав їх стримано, зважаючи на факт, що пси – лише одомашнені колись вовки; одомашнені – значить, ослаблені людиною, з багатьма втраченими інстинктами. Показовий, наприклад, експеримент британських вчених, коли голодній зграї вовків і голодній зграї собак давали недостатньо їжі: в собачій зграї майже весь харч діставався двом найсильнішим псам, інші залишалися ні з чим; а у вовчій зграї кожному, навіть найслабшому, діставався хоча б маленький шматок – у полюванні всі вовки мають брати повноцінну участь, кожен має виконувати свою функцію, а значить, всі мисливці повинні мати на те сили. Так навчила вовків мудра природа, але людина цю мудрість перекроїла в собаці під свою натуру. Сірий, коли отримав від товаришів своє прізвисько – за лють і непоступливість у вуличних бійках, а не за ім’я, як можна подумати, залишився задоволеним: «Вовк – не найсильніший звір, фізично вовки слабші за тигрів чи левів, зате вони в цирку не виступають!» – казав він.

Тож у тісний контакт із місцевими собаками Сірий намагався не вступати, тримав нейтралітет, інтуїтивно відчуваючи їхню ворожість до людей, хоча і ретельно приховану. Сірому було достатньо, що пси визнавали його право перебувати на цій території, а на їхню він і не зазіхав, на відміну від багатьох будівельників, які намагалися здобути прихильність зграї. Наслухавшись дурних байок про людяність та довірливі очі бродячих псів, бригадир дядько Павло якось в обідню перерву розповів дурним собаколюбам повчальну історію про варана. Отже, один його товариш, затятий і досвідчений мандрівник, тримав дома невеличкого, досить доброзичливого і слухняного варана, якого привіз із Середньої Азії. Через кілька місяців варан раптом укусив хазяїна за руку; не сильно, але рука напухла і посиніла на кілька тижнів. Весь цей час варан ходив за господарем буквально по п’ятах, винувато зазирав у очі: мужик прокинеться, а варан сидить біля ліжка і дивиться на нього, такий печальний; відкриває двері з ванної – варан тут як тут, сидить, дивиться, очі сльозяться, наче вибачається за скоєне; час іде, рука поволі спухає, а варан нудиться все більше. Поніс мужик його до ветеринара: а раптом варан від каяття помре? З’ясувалося в підсумку, що варан цей – трохи отруйної породи, і полює він так – кусає жертву, а потім чекає, поки та сконає від його отрути. «Це я для того вам розповів, щоб ви, дундуки, не приписували свої відчуття та думки тваринам, – у загальній тиші закінчив оповідь бригадир. – Щоб потім не було «мучительно больно за бєсцельно прожитиє годи» і ви не брали лікарняний, щоб робити уколи проти сказу…»