Він доводив мій skype до кипіння… Він убивав його, знищував… я могла визначити за двома-трьома словами skype-чата, в якому Він настрої й що сталося… Він весь час у пориві гніву плутав клавіатуру і писав російські слова, попередньо не перемкнувши мову з англійської. Я знала, що «ок» – це «jr», «привіт» – це «ghbdsn», я знала, що таке «gbpltwm»… у нас уже з’явилася своя власна мова, яка не потребувала перекладу. Кожен з нас мав по п’ять-шість skype-чатів одночасно, тому ми часто відправляли помилково одне одному фрази, призначені для інших людей, а потім писали «не тобі»… Якось Він написав: «я тільки прилетів… знаєш, мені сьогодні весь день тебе бракувало»… а потім «не тобі». Я відразу ж Йому відповіла: «не пиши мені більше ніколи», «не тобі», «я нудьгувала»… Так ми спілкувалися… так ми жили… одного разу Він написав «rj[f. Nt,t», але я не стала уточнювати, кому Він це писав… думаю, що не мені…
Різкий, неповторний, холодний, смішний, з приголомшливим почуттям гумору… Він не давав мені ні секунди спокою, змушував день і ніч працювати мою голову… Одного разу я попросила цілий день не чіпати мене в skype’і та не дзвонити мені й пообіцяла, що під вечір підірву Google з потрібною нам інформацією, якщо Він щосекунди не питатиме «що нового?» і постійно не кричатиме на мене. Він не чіпав мене цілий день… і під вечір Google був забитий… Годині приблизно о десятій вечора Він надіслав мені sms-ку: «Google gjhj;ysq»… Це викликало бурю мого гніву та емоцій, і я написала Йому sms-ку: «Ти з’їхав з глузду? Може, ти вводиш у пошук «нові джинси Мілан» і чекаєш, що він розповість тобі про рейдерство? Краще не дратуй мене». На що Він відповів: «Ne nj,s».
Завдяки Йому я знаю Віденський аеропорт краще, ніж власну квартиру. Він навчив мене пакувати речі за дві хвилини і наступного ранку бути вже в іншій країні, незалежно від того, є квитки на літак чи нема… Він навчив мене не реагувати на навколишній світ… і сміятися, коли хочеться плакати… Він багато чого мене навчив… Якось Він сказав, що зачинить мене в офісі доти, аж поки я «все зрозумію»… і дотримав слова… щоправда, мені у принципі не хотілося виходити з цього офісу, бо мені подобалося бути з Ним, слухати Його, розуміти Його… Він навіть дозволив посидіти за кермом свого авта… Моя вічна слабість… Якось рано-вранці Він відвозив мене до аеропорту… і весь час обурювався, що у мене «в’ї…а сумка». Сумка справді була в’ї…ою – дуже гарною, з крокодила, але жахливо незручною… просто в’ї…ою. Дісталася в спадок, що вдієш… Поки я навпочіпки порпалася в речах, намагаючись знайти свій паспорт, Він сховався за колоною разом з моєю в’ї…ю сумкою… Паспорт я знайшла… але потім не могла знайти Його… а це було набагато гірше… річ навіть не в сумці з крокодила… Річ у Ньому… Я не могла без Нього. Йому було весело, мені – не дуже… хоча…
Мені було нелегко тільки з кількох причин: 1) над усе на світі я боялася зробити щось таке, що могло Йому нашкодити. 2) Неможливо працювати з людиною, яку кохаєш. Позаяк емоції завжди заважають раціонально мислити і холоднокровно оцінювати ситуацію, а надто коли ти – дівчина і тобі двадцять чотири роки.
Була ще одна причина, через що мені було нелегко: я знала, що таке PR, його принципи, технології і способи впливу на цільову аудиторію. Але одна річ – бути двадцятичотирилітнім PR-директором модного нічного клубу «Opera» в місті Дніпропетровську чи займатися передвиборною кампанією одного з кандидатів у президенти, а інша річ – воювати з рейдерами. Нервове, напружене життя, вічно втуплений погляд у монітор призвели до того, що в мене почалася страшенна алергія під очима, я схудла на сім кілограмів, і вже не мала ні моральних, ані фізичних сил… Мені потрібна була Франція… Париж… або Сан-Тропе… та моя подруга Еля запропонувала мені полетіти до Юрмали. Вона клопоталася про мої квитки… у мене не було часу… Вона так і не дочекалася від мене фото для бейджика гостя «Нової хвилі», тому взяла одну з моїх паризьких фотографій з нашої спільної поїздки… І я полечу до Юрмали… назустріч Петі Лістерману.
P. S. Я ніколи не міняю гроші в цьому банку.
P. P. S. Коли від жінки йде чоловік, повірте мені, не завжди він – причина її переживань. Я й не помітила, як одружився мій колишній… Сподіваюся, що його теперішня дружина кохатиме тільки його… а якщо не тільки… то хай вона хоча б кохає його більше, ніж я кохаю Його танцюючих чоловічків у skype’і…
16 лютого 2010 року
He may play the jack of diamonds
He may lay the queen of spades
He may conceal а king in his hand
While the memory of it fades… [13]
Цю поїздку ми з Елею запланували давно. Просто чекали слушної нагоди: тобто коли випаде вільний час і будуть на те фінансові можливості. Я звикла подорожувати сама… Це – моє… Ні до кого не приставати, ні під кого не підстроюватись, спілкуватися лише з незнайомими людьми, з якими ти можеш поговорити на будь-які теми, розуміючи, що назавтра ви розлетитеся по різних країнах і навряд чи потелефонуєте, хоча й пообіцяли одне одному – авжеж, неодмінно… У мене була ще одна причина, чому я обожнювала подорожувати сама, – свобода заразом із самотністю. Самотність – мій вічний супутник і надійний друг, який дарує мені особливу тишу та внутрішню гармонію, звільняє від зобов’язань, безглуздих слів і компромісів. Свобода – моє прискорене дихання й бездоганна кардіограма.
З Елею нас пов’язувала робота в «Opera», що викликала теплу дружбу, чи то пак дружба, якій тепер передувала робота в «Opera». Ми розуміли і доповнювали одна одну – спокійна, стримана Еля і я… Їй треба було полетіти в Європу до родичів, мені – на традиційне медичне обстеження. Ми заздалегідь вирішили провести п’ять-шість днів в обіймах пристрасного Парижа. Я чесно попередила Елю, що не вмію поводитися з грошима і, коли є бажання, можу спустити все за один день, а вона зізналася мені в тому, що «їй не завжди щастить у поїздках, і часто трапляються форс-мажори, але оскільки «я – везунчик», то в нас усе має бути пречудово».
Я завжди літала до Парижа прямим рейсом МАУ або Air France, але цього разу ми вирішили вчинити, як справжні європейці, – заощадити і скористатися послугами компанії «Wizz Air», перелетіти з Києва до Кельна, а з Кельна добратися до Парижа на ICE. Правда, ще треба було доїхати з Дніпропетровська до Києва… Оскільки ми «заощаджували», летіти з Дніпра до Борисполя не було сенсу, адже такий квиток зазвичай коштує дорожче, ніж прямий рейс із Києва до Парижа.
Гліб викупив нам купе в першому класі вечірнього експресу Дніпропетровськ – Київ і дав водія, який повинен був о дванадцятій ночі зустріти нас на київському вокзалі й відвезти до Бориспільського аеропорту. Літак на Кельн у нас був о шостій ранку… Подумаєш, ніч в аеропорту міста Борисполя… До другої години ночі ми гайнували час у єдиному пристойному ресторані «Козирна карта»… О другій він зачинився… і ми вирішили погуляти терміналом… Гуляли ми хвилин десять, бо в цей час почалася реєстрація на рейс Київ – Баку, пасажирами якого виявилися виключно смугляві товариські персонажі… Ресторанів у терміналі більше не було… окрім сумного цілодобового закладу, який позиціонував себе як щось середнє між занедбаним комп’ютерним клубом і баром у Бронксі з цінами «Per Se».
Ми сіли за єдиний вільний столик. По сусідству з нами відпочивала гармонійна пара… вони мовчали… багато курили… і кидали одне на одного тваринні погляди… Вічна Гра між Чоловіком і Жінкою… Пристрасть… Похіть… Він – незрівнянний напівлисий франт у куртці тужливого кольору – явно летів у Баку… Вона – божественна куртизанка з величезною діркою на яскраво-червоних колготках і звивистий гепард в одній особі, судячи з усього, тільки з Баку повернулася… «Блондинка з Баку» із зеленими нарощеними нігтями, що смакує «кримське Шато Марґо»… Куди вона летіла?… навряд щоб у неї був «шенген»… Я подумки вибачилася перед героїнею Лайзи Мінеллі з фільму «Кабаре» за те, що в мене виникли асоціації з зеленим лаком на нігтях, і з усієї сили намагалася не дивитися на цю пару, але він пожирав мене очима, а вона курила мені в обличчя… Йти більше не було куди… ми мусили перебути ніч у цьому мішленівському інтернет-кафе… у товаристві Трістана, Ізольди та чоловічої збірної з якогось дивного виду спорту. Пречудова ніч… але не хотілося, щоб вона тривала довше. Тож коли о п’ятій ранку нам оголосили, що рейс на Кельн затримується на півтори години, не можна сказати, ніби ми засмутилися «трохи». За дві хвилини після цього життєствердного оголошення пролунало наступне: «Пасажири рейсу Київ – Париж запрошуються пройти на посадку»… моє серце защеміло і поставило мені запитання, та я визнала за краще на нього не відповідати. Як виявилось, це був тільки початок нашої захопливої подорожі.