Якщо чесно, я чудово розуміла Гліба… надто у червні 2010 року… І я знала, що йому зі мною погано… Я й сама б від себе пішла… Останні кілька місяців мене не існувало… ні для кого. Мене просто не було. Я жила тільки для однієї людини. Я жила для Чоловіка, якого останні сім років любила як друга, як брата, як короля, як героя кіно, як… Він був для мене всім і міг замінити мені цілий світ. Він жив в іншій країні, і єдиним способом спілкування з Ним був e-mail, skype, телефон… і літаки.

Це був період, коли ми вирішили разом попрацювати… Мені хотілося з Ним працювати, тому що для мене в принципі було неважливо, що з Ним робити… аби тільки з Ним. Йому довелося зі мною працювати, адже Йому потрібна була людина, якій Він зможе довіряти… через ситуацію, в якій Він опинився. Він завжди називав мене «розумною дівчинкою», а я завжди вважала Його геніальним бізнесменом. Мені було цікаво попрацювати з Ним, повчитися у Нього. Зазвичай, коли ставиш людині якесь питання, ти заздалегідь можеш припустити п’ять, десять, двадцять варіантів відповідей, залежно від поставленого питання і від рівня твого IQ. У Нього завжди знаходилася двадцять перша. Його відповіді ніколи не потрапляли під жоден з тих варіантів, які я собі припускала. Він мислив інакше, говорив інакше, Він був не такий, як усі. Він був людиною Світу.

Моя робота з Ним… пекло і рай… мука і втіха… сльози і нескінченний сміх… Він зводив мене з розуму… Я тижнями ні з ким не бачилася, не зустрічалася з батьками, не ходила на теніс, я забула, що таке їсти, користуючись ножем і виделкою… я відвикла їсти сидячи… я відвикла їсти у принципі… Я заїжджала на Мак Драйв до Макдональдса о другій-третій годині ночі, тому що крамниці в цей час були вже зачинені, а вдень заїхати до них я не могла. Сон став для мене утопією і мрією… я лягала спати о четвертій-п’ятій ранку, а о сьомій – вже прокидалася і сиділа біля комп’ютера… Я не відповідала на телефонні дзвінки друзів і знайомих… у мене просто не було на це часу. Моє «подихати повітрям» зводилось до того, щоб навстіж відчинити вікно о третій-четвертій ранку, сісти в угах на підвіконня і, обіпершись об стінку, жадібно викурити сигарету. Одного разу я так і прокинулася: напівлежачи на підвіконні, прихилившись до стіни… Прокинулася від гавкоту мого йорка Роджера Федерера…

Мої друзі й знайомі гадали, що в мене депресія, причина якої – наше з Глібом розлучення… Тим більше, що він уже багато кого з них познайомив зі своєю майбутньою дружиною… Мені ніхто нічого не говорив, та навіть якби мені про це й сказали, не певна, що тоді до мене б дійшла суть усієї пікантності ситуації… Всі вважали, що мене немає, і мене це влаштовувало. Мені було так треба. Необхідно. Ніхто не повинен був знати, що я роблю і з ким працюю. Це було питання безпеки.

Я не могла нікого запросити в гості, бо квартира мого колишнього чоловіка нагадувала офіс ЦРУ: барна стійка завалена ноутбуками, модемами, кабелями, дротиками, флешками, навушниками, мікрофонами… – всього було по кілька штук – на випадок, коли щось зламається, вийде з ладу, впаде, згорить… Стосики документів, кримінальних справ, ухвал і постанов усіляких судів замінили мені Стендаля, Коельо і Беґбеде… Я мала десять-п’ятнадцять мобільних телефонів з різними картками. Кожному телефону відповідало моє власне нове ім’я: Samsung – Свєта, Nokia – Катя, Motorola – Інга… і так далі… У мене не було однакових телефонів – я боялася заплутатися в іменах. Якось один з моїх залицяльників, п’яний як чіп, подзвонив мені на мій власний телефон о четвертій годині ранку, назвав мене на ім’я, а я крізь сон на автоматі відповіла, що «Ви не туди потрапили. Я – не Юля». Одного ранку мені подзвонили на Nokia-Свєта, і я в напівпритомному стані теж відповіла, що «Ви не туди потрапили». Тільки цього разу це вже був не залицяльник, і мені було не до сміху.

Для мене стало нормою періодично кудись літати на зустрічі з людьми «з телевізора», які, побачивши мене, спершу бентежилися, бо я не мала часу на косметику… і часто мені доводилося чути одне й те саме, коли з усмішкою говорилося: «Але ж ви… Ти ще зовсім… дитина»… Та коли я пояснювала, чому до них прилетіла і чого від них хочу, вони переставали посміхатися і намагалися мені допомогти, за що я завжди буду їм вдячна. Я й далі не відповідала на дзвінки свого власного телефону… бо ненавиділа брехню, і мені простіше було не брати слухавку, ніж вигадувати чергову причину, чому я не можу зараз пограти в теніс… чи зустрітися з мамою або татом… Хай думають, що в мене депресія… а я тим часом вивчатиму рейдерські схеми і юридичні закони.

І у мене таки справді була депресія… Вперше в житті… Я понад усе на світі хотіла допомогти Йому… Я хотіла, щоб увесь світ дізнався правду… Я хотіла допомогти відновити Його ім’я і репутацію, яку немилосердно зруйнували і знищили люди, котрим Він довіряв… Вони не просто зруйнували життя Йому, Його близьким і мені… вони забрали в Нього все… і не могли зупинитися… На їхньому боці були мільйони і зв’язки, які вони день за днем закріплювали за допомогою своїх мільйонів. На нашому боці була правда. Кому повірять? У цій країні… Повірять тому, кому вигідно вірити. А нам вірити було невигідно. Адже ми не давали мільйонів. Правда, підкріплена мільйонами, – це вже не правда. Це – куплена правда, що автоматично перетворює її на брехню.

Він не міг бути в цій країні з різних причин. У Нього були зв’язані руки, і ті люди чудово знали про це. Вони відбирали у Нього бізнес і тиснули на близьких людей, щоб питання бізнесу вже не було таким пріоритетним і Він не міг якось протидіяти і чинити опір. Але Він був розумнішим за них усіх. Він був кращим стратегом, мав надзвичайно тонкий розум і хотів повернути собі те, що по праву належало Йому. Ми стали командою. Він був головою, а я намагалася бути його руками й очима, але при цьому не показуватися на очі нікому.

Що вони зробили, ці люди? Найняли кращого рейдера і вкрали бізнес, половина якого належала їм. Але «половини» їм було мало. Тому вони використали час і забрали все. Чому це виявилося так просто? Тому що їм довіряли, як завжди довіряють своїм партнерам. Бо вони за сумісництвом були власниками великого українського банку з чудовою репутацією, який і кредитував цей бізнес. Що вони могли сказати на своє виправдання? Ми забрали бізнес «за борги», оскільки з нашим банком не розрахувалися за кредитом. Що ми могли їм протиставити? Документи, видані їхнім же банком, які підтверджували, що кредит було погашено ще кілька років тому. Але кому цікаві документи, коли тобі заносять мільйони? Нікому. Кого цікавила правда? Нікого. Чого боялися ці люди? Нічого. Але їм не хотілося, щоб дізналися правду. Адже в них була бездоганна репутація і, на відміну від інших відомих українських банків, вони не хотіли офіційно називатися рейдерами. Тому ми влаштували PR-війну. І багато ЗМІ нас підтримали. Я знала, що українські ЗМІ ніколи й нічого не роблять за спасибі, але я помилилася. Були люди, які, дізнавшись правду і отримавши на руки докази, публікували статті, викладали документи, намагалися допомогти і звернути увагу «верхівки» на все беззаконня того, що відбувається. На цих людей тиснули, їм погрожували, закривали їхні сайти, телефонували власникам тих чи інших засобів мас-медіа і вимагали видалити або спростувати всю інформацію… Мені дзвонили десятки людей на всі мої телефони, і я тільки й чула: «Свєто, нам погрожують…», «Катю, на нас нацькували спецслужби, і ми не знаємо, як вам допомогти…», «Софіє, наш сайт закрили… ми змушені зняти інформацію… пробачте бога ради, але зрозумійте нас…»… і так до нескінченності… Я божеволіла… І Він теж… ми лютували, ми не спали, не їли… ми кричали одне на одного, сперечалися… ми жили з Ним у skype’і… разом прокидалися і разом засинали… Я розуміла Його стан і не могла на Нього ображатися, але іноді в мене не витримували нерви… Якось я розревлася просто в слухавку… причому це була справжня істерика… здавалося, мені більше не хочеться, щоб Він мені дзвонив… я втомилася… Я не бачила результату… Хоч би що ми робили, все перекреслювалося їхнім черговим мільйоном і ще однією сфабрикованою судовою постановою. І все. Ти борешся, не живеш, не дихаєш, а результат – нуль. Бо ти народився в Україні і така тут система.