Я розплющила очі…

– Вово, ти здурів? Куди ми їдемо? Чому ти з’їхав з дороги? Котра… година? – Я розглядалася на всі боки і нічого не розуміла.

– Я везу тебе до чоловічого монастиря! – крижаним тоном відповів Вова.

– Куди ти мене везеш??? До монастиря??? Але мені не потрібен монастир, мені треба до аеропорту… якого… який іще монастир?

– Це дуже гарне місце… тобі там сподобається, я впевнений… Я був там кілька разів. Це дуже чисте місце. Там можна подумати, розслабитися, відпочити від метушні. Ти ж сама казала, що іноді ходиш до церкви.

– Так, Вово, я іноді ходжу до церкви, але ти мене, здається, не зовсім зрозумів. Я ходжу до церкви, коли мені цього хочеться, коли в мене виникає така потреба, коли я відчуваю, що мені потрібно туди сходити, розумієш? Я не вмію молитися, завжди забуваю, як правильно хреститися, у мене своя власна віра… моя особиста віра, вона не належить до жодної із всесвітньо відомих релігій, утямив?

– Так, але ми вже майже приїхали. А в що ти віриш?

– У дива, – сказала я роздратовано.

Судячи з усього, ми вже й справді під’їжджали: було зовсім тихо… якось по-особливому тихо, а попереду виднівся величезний дзвін.

– Вово, ти взагалі мене бачив? Я не спала останні тридцять шість годин… у мене розвалюється голова… На мені майже прозора майка, з мене спадають джинси… я в оранжевих кедах, з недосушеним волоссям, а в моїх очах ще палає вчорашній «Chivas». Ти хочеш за щось помститися ченцям? Еге? Коли ти був тут минулого разу, вони пробили тобі колесо?

Вова сміявся, але впевнено їхав далі.

«Гаразд, хай тобі чорт, поїхали. Прости, Господи, – подумала я і замовкла.

Вова таки мав рацію: це місце мені сподобалося. Воно здавалося мені вічним і чарівним. А я люблю все вічне і чарівне. Я вийшла з машини. На імпровізованій парковці стояло ще шість чи сім авто і кілька автобусів.

– Залиш телефон у машині й накинь на голову хустку, – строго сказав мій товариш.

Я дивилася на нього, як на ідіота…

– Вово… яка хустка? Звідки в мене хустка? Я лечу до Юрмали, на «Нову хвилю». Ти взагалі бачив мою валізу? Як ти вважаєш, що там? Хустки? – Мені було дуже важко говорити. Кожне слово викликало черговий спазм у моїй голові: гноми-розбійники, які оселилися в ній із самого ранку, і досі гатили по моїх скронях зі своєї гном’ячої зброї. На самому дні моєї валізи справді «спочивала» хустка, але ж… вона була зі світу Hermes Leman – така строката й позитивна, що краще її й не виймати: ця хустка явно не вписувалася в церковну атмосферу…

– Гаразд, ходімо. На території монастиря є крамниця: думаю, там можна буде купити хустку. – Вова був як завжди непохитний у своїх думках.

Ми зайшли до крамниці саме в ту мить, коли якийсь екзальтований «благовірний» з неприємним виразом обличчя діставав із гаманця десять гривень, щоб придбати хустку для своєї дружини. Чомусь це подружжя викликало в мене неприємні відчуття… чи, може, це було вчорашнє віскі… не знаю. Але таке буває: бачиш якогось чоловіка… і одразу хочеться його не бачити. Гроші й телефон я залишила в машині, тож попросила у Вови десять гривень, але він радісно повідомив, що вже все з’ясував: виявляється, хустку можна взяти безкоштовно при вході до церкви.

«Тек-с… Ну гаразд… гуляти так гуляти», – подумала я, і ми вийшли з крамниці.

На вулиці було прохолодно, мені потроху легшало. Маленькі лавочки, старі дерева, спокійні птахи, якась зворушлива тиша – все це викликало в душі відчуття нескінченного смутку, який учора мені (що трапляється вкрай рідко!) разом з одним давнім другом захотілося втопити в «Chivas 21». Ченці блукали територією. Видно було, що вони не залишили без уваги моє руде розпущене волосся. Я відчувала сором. По-справжньому. Зараз я любила Вову ще менше, ніж зазвичай.

Ми підійшли до входу в церкву: я взяла першу-ліпшу хустку і спробувала якось начепити її на голову. Слідом за мною до церкви увійшла подружня пара з крамниці. «Благовірний» пас мене очима з неприхованим інтересом, доки второпав, що саме я намагаюся зробити. Та ось він побачив БЕЗКОШТОВНІ хустки… Більше він не дивився на мої ноги. Вся його релігія й набожність здиміли в один мент. У ту секунду, здається, Його Бог залишив його… «Як! Тут можна було безкоштовно взяти хустку, а я купив її тобі у крамниці!!!» – прогарчав він своїй дружині, яка тієї миті саме хрестилася. «Цікаво, у що вірить її чоловік?» – Мені чомусь стало шкода цієї жінки…

Я сіла в машину. Голова майже не боліла. Тож хоч як абсурдно було це усвідомлювати, але Вова таки мав рацію: цей монастир – унікальне місце. Мій IPhone почервонів від неприйнятих викликів. Його надкушене яблуко було явно ображене на мене: ніхто «інтересний» не потелефонував. А головне – жодного разу не подзвонив Він, а це було найгірше. Тому я теж вирішила образитися на Яблуко Стіва Джобса і не стала нікому передзвонювати. Нараз я почула стукіт. Підвела очі й побачила величезного ченця, який барабанив у вікно моєї машини. Так… зараз він, напевно, зробить мені зауваження… мабуть, бачив, як я ходила простоволоса по території… або тут не можна залишати машини. Вови не було – він купував якийсь чарівний чай.

– Добрий день, – весело привітався чернець.

– Добрий… – відповіла я невпевнено.

– А ви куди їдете?

Якби це був не чернець, я б, напевно, поцікавилася «А куди вам треба?», а потім би назвала місто, яке знаходилося геть у протилежному напрямі. Але ж це був чернець. А може, чернець-шахрай. І те й інше викликало мою цікавість. Тож я сказала правду:

– До Борисполя. У мене літак за кілька годин.

– Шкода… А мені треба до Дніпропетровська. От я й видивляюся всі машини з дніпропетровськими номерами. Зараз ще спитаю он у того хлопця, який п’є чай біля автобуса з дніпропетровськими номерами.

– У нього не питайте. Він зі мною, – сказала я і всміхнулася. – Мені шкода, що ми не зможемо вас підвезти. Ще раз вибачайте, що не змогла вам нічим допомогти.

– Дарма, що-небудь придумаю. Дякую вам. На все добре. Хай вам щастить!

Я не пам’ятаю, про що думала в церкві, але точно знаю, яке бажання я загадала. Я не знаю, погано це чи добре, що нам з ченцем було не по дорозі. Він побажав мені успіху. Спасибі йому.

P. S. За кілька годин після відвідин чоловічого монастиря, розташованого за сто шістдесят кілометрів від Борисполя, я познайомлюся з Петею Лістерманом і Льонею Пітбулем.

Червень 2010 року

Бездоганна репутація – найперша необхідність для шахрая. Аґата Крісті

Звичка – страшна річ… а надто коли звикаєш до людини… Я залишилася в порожній холодній квартирі, де кожна дрібничка нагадувала мені про те, що ще вчора нас було ДВОЄ, а сьогодні нас уже нема. Просто тому що «нас» нема. Було тоскно. Мій собака спав на його речах вдень і на його половині ліжка вночі. Мій собака нудьгував. Я – ні, просто тому, що у мене не було на це часу. У мене навіть не було часу шукати якоїсь причини нашого розлучення. Розлучилися – то й розлучилися. Тимчасово – то й тимчасово. Назавжди – то й назавжди. Я надто стомилася, аби про щось думати. Він убивав мене своїми щоденними депресіями, і врешті-решт, мені це просто набридло. Я сама запропонувала пожити окремо, і він з радістю вхопився за цю думку… мабуть, тому, що бракувало сміливості запропонувати першому, як забракло й сміливості розповісти про справжні причини своїх депресій. Мій цивільний чоловік був чудовою людиною, але у нього був один невеличкий мінус: коли мені потрібна була підтримка, у нього завжди траплялася несподівана депресія, і мені доводилося підтримувати його, а не себе. Він був на п’ятнадцять років старший за мене і шалено мене кохав. На той час, коли він зізнався мені у зраді і впав у депресію, мені було двадцять один… Йому було нелегко… Але й мені теж було нелегко, тому що у мого тата виявили рак і батьки саме збиралися летіти до Німеччини на обстеження, проте мені було по-людськи шкода Гліба… Мені не хотілося перекреслювати кілька прекрасних років спільного життя однією неприємною ситуацією, тим паче, я завжди поважала людей, які могли сказати тобі правду в очі. Я влаштовувала йому якісь сюрпризи, у відповідь чулося: «мене дратує твоя тенісна сумка в коридорі». А раніше це його так зворушувало… Ну то таке… Мені урвався терпець, я спакувала якісь шмотки і без копійки за душею переїхала жити до Аньки – єдиної людини, яка завжди складала докупи пазли моєї душі чи розбитого серця. Я хвилювалася за тата, у мене щодня була температура тридцять дев’ять, страшенний кашель, я не могла спати, їсти – одне слово, відчула на собі весь стандартний набір задоволень, який зазвичай з радістю супроводжує стресові ситуації. Як завжди, мене підтримувала Анька та Він, годинами розмовляючи зі мною по телефону. Його бездоганне почуття гумору перемагало мій пригнічений стан. Тата прооперували, батьки повернулися з Німеччини, так і не дізнавшись про те, що ми з Глібом розлучалися, бо акурат перед їх приїздом він вийшов зі стану депресії, прорікши, що не може жити без мене. Все стало на свої місця, але, як то кажуть, «осадочок лишився». Є речі, які запам’ятовуються. І не про його зраду тут мова. Він залишив мене саму, коли я так потребувала його допомоги й підтримки, він не спитав, куди я йду, до кого, де житиму і чи маю гроші. Аякже! У нього ж у той час була депресія… Так уперше в моєму «подружньому» житті виникла ситуація, завдяки якій я вкотре переконалася: розраховувати в житті можна лише на себе. Мені просто здавалося, що я не можу звіритися на цю людину… нас ДВОЄ, але я – САМА. І не допоможуть новорічні ночі в Лас-Веґасі, прогулянки рука в руку вуличками Сан-Франциско, сніданки в Нью-Йорку і рожеві бантики на подарованих машинах. Можна скільки завгодно купатися разом у теплому океані під тропічною зливою Балі, та при цьому знати, що «вся ідилія» триватиме рівно до чергової стресової ситуації в моєму житті. Бо я – САМА. Тому мене й не надто засмутило наше розлучення… Я завжди знала, що ці стосунки рано чи пізно скінчаться, втім, як і будь-які інші. П’ять років – це навіть багато. Кохання зазвичай помирає набагато раніше. Якщо це звичайне кохання…