«Від чого ключ носиш, неборе?»

«Від свого дому», — сказав чоловік.

«Се добре. Вернешся, прийдеш — одімкнеш…»

«Не відімкну».

«Чому?»

«Німці спалили дім, коли я воював… А ключ лишився».

Я не спитав його, для чого ж тогди носити сей ключ на шиї. Я розумів.

Людям марно щось доказувати. Та й не варто. Бувало, в ущелинах Дагестану я ловив ящірок і змій. Одні говорили, що я їх їм, другі — що направляю з них ліки, треті — що чаклую на їх шкірах та нутрощах. А я просто мав таку працю від експедиції, бо розумівся на сьому. Знав, якою травицею, яким посвистом винадити плазунів із нори і піддіти рогачкою в міх. Всього-на-всього.

Людський поговір не переломиш, людську облуду не розсієш.

Не бійтеся, коли з вас сміються. Нехай собі. Гірше, коли плачуть над нами.

Коли тяжко нести тягар, його скидають з горба. Ба навіть, коли змиєш бруд і піт, пострижешся і зголиш бороду — вже якесь облегшення. Зголюй «бороду» вчорашнього дня! І людині, і цілому народу се варто вирозуміти. Покиньмо в минулому тягарі історичної пам’яти — тогди облегшено вступимо в нову добу.

Над прірвою жури довіряймо Всевишньому. Він або піймає, коли будемо падати, або навчить нас літати.

Коли душа з Небом — руки стають крилами.

Наприкінці свого рішенця на зоні я був лазебником. Оту повинність мені вділили, як пом’якшення за те, що вздоровляв тюремників та їх рідню. Таким чином, я міг помагати й многоті покалічених каторжан, що не мали помочі від тюремного шпиталю. Сіромах косила цинга; надто людей, розніжених на волі, можновладних, інтелігенцію. З хвої, лишайників, мохів, кори і пташиного посліду я робив для них підживу. Дурноту з грибів та ягід вимінював на свинячу кров, шкіру і ратиці з різницької. Се підкріпляло упалих на силі. Так я поклав на ноги й одного хлопчину з Криму. Два дні пролежав мерцем на шконці, потягнули його загрібати під сніг. А очи не скляні, втямив я, очи на морозі в’януть. І відніс ще теплий кістячок до лазні. Відпарив, відігрів, обтер живною оливою, поїв варивом із дикої птиці, підгодовував оріховими кашками. Ожив молодюк, а по весні вернулася в тіло й душа. Назвався, сказав, що ботанік із Ялти, визнавець славного Мічуріна. Радо розказував про свої досліди в садах.

Прийшов час вертатися йому в барак. «Іди здоров, кажу, пильнуй себе, бо вдруге смерть не обдуриш».

Став той розгублений за порогом і питає: «Чим би я вам у віддяку поміг своїм хистом?»

«Прищепи вишню на карельську березу, — кажу з посміхом. — Дуже мені тут бракує вишневого цвіту…»

Пофіглював я і забувся в роботі. А якогось досвітку виходжу за дровами, аби затеплити піч, — і очи мені білим застелило. Не сніг, не дим і не туман — цвіт! Нужденна, покручена морозами береза коло призьби вся кипить цвітом. Божа показія! Звідки, як, чому?! Крадуся ближче — направду квітки, як вишневі. А пахнуть дурноп’яно. Блекота! Цвіт поприв’язуваний тоненьким мідним дротом із батареї… Ходив я в роботі дворищем і з кожного кінця озирався на деревце. І тішився, і сміявся сам до себе, як безмозкий.

Поплуганилися на рубку загони. Витріщаються, регочуть, ячать. А очи в голоти цвітуть, гейби самі блекоти наїлися. Та я шукав поглядом лише одну пару. І радісно вихопив її з рухомих сірих рядів. І запам’ятав ті очи на віки-вічні. Ботанік.

Ще раз про щастя. Тяглість щасливости дуже коротка — година-друга, день-два. Щастя — як блискавка, вона сліпить і тому не може світити довго. Щасливі недовго ходять верховиною втіхи. Щасність змінна і нетривка. Инакший стан — блаженство. Хто засягнув його, той ним багатий рівно як у благополуччі, так і в знегодах.

Поліття — плин довголіття

Через свою бороду просіяв я чимало літ. Ще більше просіяв спостережень, розмислів, чужих і своїх одкровень. Найпершими, себто головними, моїми вчителями були майстрові люди і старійшини, люди довгих і благих літ. Неодмінно — благих, бо многії літа лише тоді мають ціну, коли благими суть. І ось ті людкове й поганьбили своїм тривком знану приповідку «старість — не радість». Таки наповнили свою старість тихою і благою радістю. І мене сподобили притягнути її у свій поважний вік.

З тими крихтами надбань довгожительських радо ділюся.

Не дивіться на календар і годинник. Звично провадьте в мирі свої будні і намагайтеся вздріти маленький празник кождого дня.

Побільше ходіть. Змушуйте себе кождий день виходити на вулицю і провадити невелику прогульку. Чи просто походити довкола хижі, в саду. Головна засада тривалої молодости — щоденний рух.

Додержуйте міру вартости у всьому. Най добротність визначає вашу їду, питво, устрій життя, роботу, стосунки, думки, сподівання.

Доки при силі — мандруйте. Не бійтеся за гроші — їх приносить вольний вітер. Враження і досвідчення цінніші за гроші.

Затямте: ніхто не має вас контролювати і ви нікого.

Робіть одне діло щодня. Просто для себе робіть. І досить одного діла.

Знайдіть своє прилюбне заняття й живіть ним.

Не скупіться.

Прощайте.

Не зрівнюйте себе з иншими, інак ніколи не будете щасливими. Трава на чужому дворі завжди зеленіша.

Ніколи не переставайте вірити в любов.

Якщо самота вас обтяжує, знайдіть собі пару і оженіться. Але — з благохотіння. І хай близькість між вами буде натхненною.

Якщо вас бентежить чиясь присутність, не примушуйте себе до неї.

Якщо когось не терпите, держіть свою зненависть при собі. Не завдавайте иншим людям болю, якою б не була для того причина.

Якщо кортить плакати — плачте. Не бійтеся оплакати те, що ви втратили. Зі сльозами відійде гіркота, прояснений взір відкриє нове пояснення.

Віра — найсильніша опора. Але слід зрозуміти, в що ви вірите, і непохитно держатися того. Від вірної віри і поміч вірна.

Навчіться пристосовуватися.

Життя — се путь. Безнастанний. Продовжуйте йти вперед.

Якщо самому вам одиноко, а з людьми клопітно, заведіть собі якусь животинку. Вони нагадують нам про те, наскілько ми всі живі.

Будьте втішні, задоволені. Ви не мусите бути щасливим увесь час, але повинні бути вдоволеним.

Любіть людей. В кождому можна знайти щось файне і добре — просто тому, що всі ми люди.

До останньої днини освічуйте себе новими знаннями. Сього ніхто не в силі відібрати від нас. Старіючи, людина видить гірше, але більше.

Мисліть ясно, просто й сподівально. Прикрі думки отруюють тіло.

Щодня — бодай крихту фізичних зусиль, управ. День починайте з сього. Я знав одного вченого чоловіка, хворого й кволого в старості, котрий щоранку сідав на друкарку — і друкував сто рядів, щоб зайняти свій пригаслий мозок і охлялі руки. «Завдяки сьому, — казав він, — я можу підняти лікті, обслуговувати себе, жити…»