— Значить, від того мав стоячку. Це, звісно, нам дуже допоможе...

Вістович також був дещо розчарований.

— Це все? — перепитав він.

— Називав мене Гретхен...

— Гретхен?

— Так, і ще для нього я вивчила вірш німецькою.

— Пам’ятаєте автора?

— Ні.

— А назву?

— Також забула.

— Можете його нам прочитати?

Янка сяк-так пригадала кілька рядків.

— Goethe, «Wanderers Nachtlied», — упізнав комісар.

Спогад видався болючим. Колись цей вірш зі сцени декламувала його дружина.

Та раптом Вістовичу пригадалась бібліотека Раковського, де більшість книжок — це була якраз німецькомовна поезія.

Підвівшись, комісар оголосив, що допит завершено.

Того ж дня ввечері Вістович подався на вулицю 29 Листопада. Він вийшов з фіакра і рушив до старої вілли, що проглядалася крізь почорнілий непривітний сад. Бруківка була слизькою, але комісар не сповільнював крок, ризикуючи от-от послизнутись. Прочинивши високу металеву хвіртку, Вістович пройшов кам’яною доріжкою, яку хтось завбачливо посипав попелом. Нарешті, подолавши усі сходинки старого високого порога, він нервово постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді Вістович постукав гучніше. Після четвертої спроби зсередини клацнув замок і великі сирі двері нарешті прочинились. За ними з’явився тип в елегантному, але трохи зім’ятому костюмі.

Змірявши того сердитим поглядом, комісар промовив:

— Я до полковника...

— Він на вас чекає, — несподівано приязно відповів той, — на другому поверсі.

Оминувши типа в зім’ятому костюмі, Вістович рушив до сходів і швидко збіг ними нагору. При цьому під лівою рукою знову запекло, проте комісар не зважав. Він за звичкою сягнув рукою до кишені плаща, але одразу ж пригадав, що його поліцейський револьвер на дні Вісли.

Тільки одні двері на другому поверсі були відчинені. Це були двері бібліотеки. Зайшовши досередини, комісар побачив там Редля, що незворушно гортав якусь книгу.

— Вітаю, пане Вістовичу, — першим озвався той, ледь відірвавшись від своєї справи, — даруйте, що ми так довго тримали вас на вулиці. Проста обережність.

Комісар, намагаючись заспокоїти дихання, пробурмотів щось у відповідь.

— Хочете води? — турботливо запитав полковник.— Може, чогось міцного?

— Ні, дякую.

Редль відклав, нарешті, книгу і закурив.

— Що ж, тоді поясніть, чому ви так прагнули зі мною зустрітись.

— Для того, аби повідомити вам одну новину, — відповів комісар, нарешті віддихавшись.

— Слухаю.

— Знайдіть когось іншого, хто буде розслідувати смерть того скурвисина Раковського, — твердо сказав Вістович.

Редль щосили намагався приховати своє здивування, але йому це погано вдалось.

— Може, все ж заспокоїтесь і вип’єте, комісаре?

— Йдіть до дідька, полковнику! Цей Раковський був справжнім негідником. Мало того, що належав до якоїсь кримінальної ложі, то ще й виявився любителем жіночих боїв! І не просто любителем, а засновником цілого бійцівського клубу... Тобто заробляв на цьому гроші. А його вдові, пане полковнику, гадаю, буде цікаво дізнатись, що її муж час од часу злягався з повіями у Мамки Цимес... В ненайгіршому, щоправда, борделі...

— До чого це? — перебив його Редль.

— А до того, що виконати вашу вказівку мені не вдасться. Бездоганна репутація покійного померла разом з ним... Після розслідування все це стане відомо. Я тут нічого не вдію.

— Зробіть усе, що можете, — спокійно відповів полковник.

— Краще знайдіть когось іншого, — повторив комісар. — І можете не нагадувати мені про справу Гаусмана. Я волію ходити до суду...

— Я нагадаю вам про Evidenzbureau, — холодно озвався Редль, — мені під силу не тільки домогтися покровительства цієї установи, але й накликати на вас її гнів... Хочете бути ворогом імперії? Не думаю, комісаре.

Запала мовчанка. Редль відчинив вікно і запалив цигарку. Повіяло холодом, і приємний запах книг змішався із запахом диму.

— Доведіть справу до кінця. Нам потрібно знайти вбивцю, — нарешті озвався полковник. — Просто не розголошуйте брудні факти. Решта — наш клопіт... Договір також залишається в силі, ви отримаєте все, що я обіцяв.

У голосі Редля відчувалася втіха від того, що йому вдалося повернути собі впевненість і розмовляти з Вістовичем дещо надмірно і поблажливо, як раніше.

— Може, маєте якесь прохання? — несподівано запитав полковник.

Комісар довго мовчав, а тоді тихо озвався:

— Мені потрібен револьвер. Свій я загубив, коли мене ледь не втопили у Віслі. В поліції, як завжди, видадуть якийсь непотріб, — сказав комісар.

Той факт, що Вістовича ледь не вбили, здавалось, ніяк не вплинув на полковника.

— Вам потрібен саме револьвер? — перепитав він.

— Ні, мені просто потрібна хороша зброя.

— Гаразд.

Редль дістав з кишені чорний блискучий пістолет і поклав його на стіл.

— Цей красень ваш.

— Браунінг? — здивовано перепитав комісар.

— Так, чудовий, легкий семизарядний браунінг 1896 року. Простий настільки, що з нього може стріляти навіть ваша дружина. У поліції вам такого точно не бачити, і навряд чи знайдеться щось краще в цілій імперії, — зазначив полковник.

— Окрім браунінга, з якого вбили Раковського, — тихо сказав Вістович, беручи до рук зброю.

— Ви часом не шульга, комісаре? — несподівано запитав полковник.

Вістович здивовано глянув на Редля.

— Ні. А чому ви питаєте?

— У браунінгів є один недолік: пружина знаходиться вгорі і віконце для викиду гільз достатньо високо. Якщо стріляти лівою рукою, то можна пошкодити собі великий палець, — пояснив той.

— На щастя, я стріляю правою, — посміхнувся комісар. — Панові не шкода віддавати такий скарб, полковнику?

— У мене таких два, — відповів Редль. — Придбав другий на подарунок. От і подарував.

— Гадаю, придбали не у Львові?

— Аж ніяк. Тут немає таких. У Відні... Ще щось, комісаре?

— Так. Нехай поліцейські філери у Кракові перевірять спіритичне товариство «Брати потойбічні»; — сказав Вістович. — За ним ховається кримінальна ложа.

— Зроблю все, що зможу, обіцяю.

У голосі Редля тепер відчувалась цілковита байдужість. Вістович зрозумів, що розмову закінчено, і, тамуючи роздратування, вийшов за двері. Від протягу вікно бібліотеки різко зачинилось. Комісар помітив, як полковник, вилаявшись, узявся перевіряти, чи ціле скло. Редль був обернений до нього спиною, і Вістовичу спало на думку, що в цю мить він, якби хотів, міг би його застрелити. Просто вихопити легенький браунінг, натиснути на гачок і сховати назад до кишені.

Звісно, Вістович не збирався його вбивати, тому ще більше здивувався, звідки в нього взялася така думка. Двері, як і вікно, також гучно зачинились, і комісар спустився у вітальню на першому поверсі. Далі через передпокій швидким кроком вийшов на вулицю. На порозі комісар на мить зупинився, надягаючи капелюха і слухаючи, як той самий тип у зім’ятому костюмі клацає замком.

Сівши у фіакр, Вістович знову пригадав, як Редль зачиняв вікно. Те саме сталося тоді у філармонії. Перший постріл відволік загальну увагу і змусив Раковського перехилитися через балкон, а другий постріл убив його... От тільки чи зручно було вбивці стріляти, стоячи в першому ряді? І чи не надто ризиковано? Адже зал був переповнений, і його неодмінно помітили б... Але свідків досі не виявилось, отже, вбивця був не серед глядачів. Від раптового здогаду кинуло в піт.

— Треба менше пити, — тихо промовив він і, висунувши голову, гукнув візникові: — Я передумав! Не їдемо в поліцію! До Старого театру...

— Як пан собі зичить, — байдуже відповів той, прикинувши, що оплата від того не зміниться.

Директор філармонії цього разу значно приязніше зустрів гостя.

— Я надовго вас не затримаю, — одразу після привітання запевнив комісар.

— Що ви, пане Вістовичу, — посміхаючись, відповів директор, — я до ваших послуг стільки часу, скільки знадобиться.

— Мені треба оглянути сцену, — сказав Вістович.