Вістовим розумів, що коли це каже сам Жила, то так воно і є, без жодних перебільшень. А з огляду на те, що він зазвичай був досить стриманий, справи могли бути й гіршими, аніж здавалось.
— Дещо я, правда, дізнався з того, що тобі потрібно, — додав журналіст. — Тебе цікавило, чи були львів’яни серед учасників клубу?
Комісар ствердно кивнув.
— Був тільки один — якийсь Тадей Курка, студент... Але значиться тільки в клубі. Не думаю, щоб якогось студента прийняли до ложі.
Вістовича охопили одночасно злість і роздратування. Виходить, це все, за чим він приїхав до Кракова? Його ледь не втопили в зимовій річці, натомість він сам не дізнався нічого. І ні з чим повернеться до Львова?
Через два дні, коли минула гарячка, він заплатив господарю і, щиро йому подякувавши, рушив на двірець. Уже вранці наступного дня комісар був удома.
Опівдні до нього несподівано навідався Самковський. Вістович усе ще кепсько почувався, особливо після довгої подорожі, тому вирішив залишитись удома ще на день.
— Що трапилось? — замість привітання здивовано сказав комісар, щойно той переступив поріг.
Ад’юнкт відповів не одразу, затримавши погляд на перебинтованих руках шефа.
— Маю одну дуже важливу інформацію... Пан поранений?
— Просто подряпина, — відмахнувся Вістович. — Кажіть!
— Пригадуєте, доручали мені простежити того дивака, з яким ви розмовляли в філармонії одразу після вбивства Раковського? — спитав ад’юнкт.
Очі комісара спалахнули цікавістю.
— Так-так, звісно. Дізнався щось?
— Вам краще побачити...
Вістович хутко надягнув плащ, і вони вийшли на вулицю.
— Нам до жидівського цвинтаря, — повідомив Самковський і пришвидшив крок, щоб устигнути на трамвай, який якраз чекав пасажирів на зупинці. Комісар поспішив за ним, перемагаючи нестерпну ломоту в кістках і ледве дихаючи. У трамваї він полегшено сів на лаву.
Чоловіки вийшли біля Нового театру і подалися в бік синагоги на Шпитальну. Там вони завернули в невеликий провулок, що тягнувся до цвинтаря.
— Це тут, — промовив ад’юнкт, указавши на старі порепані двері.
Відчинивши їх, прибулі найперше побачили поліціянта, який чергував біля сходів, що вели нагору.
— Все гаразд? — запитав у нього Самковський.
Той ствердно кивнув.
На другому поверсі вони зайшли у невелике помешкання, де одразу ж відчули різкий запах ліків.
— Це сюди найчастіше навідувався той медіум, — пояснив ад’юнкт, — хоча сам він мешкає на Клепарові.
Самковський знаком запросив комісара пройти далі, до кімнати. Там, на ліжку, він побачив жінку, наполовину вкриту ковдрою. На обличчі її виднілося кілька чималих синців і подряпин, на яких запеклася кров. Очі були заплющені, а темне сплутане волосся розкидане по подушці. Поруч сидів поліційний лікар Фельнер, копирсаючись у своєму саквояжі. Побачивши Вістовича, Фельнер на мить відволікся, недбало махнув рукою для привітання і знову поринув у свій саквояж.
— Знайшли її тут позавчора, — пояснив Самковський, — спить майже увесь час, допитати не вдалося, тож невідомо, хто це зробив. Швидше за все, той наш медіум.
— Помешкання, схоже, належить їй, — сказав комісар, роззираючись довкола.
— Без сумніву, — підтвердив ад’юнкт, — ще ми знайшли її паспорт. Дівчину звати Яніна Циновська.
— Медіума схопили? — запитав комісар.
— Ще ні...
Вістович сердито глянув на підлеглого.
— Він не з’являється в себе на Клепарові вже третій день, — пояснив Самковський. — Як тільки з’явиться — схопимо.
Ад’юнкт почувався ображеним. Якого дідька Вістович був невдоволений? Чи більше він зробив у Кракові? Не бажаючи більше слухати шефа, Самковський вийшов за двері, пояснивши, що мусить покурити.
Комісар наблизився до Фельнера.
— Жити вона буде, — сказав лікар, випереджаючи питання. — Життю нічого не загрожує... Тільки от мусиш сидіти і чекати, доки вона прокинеться.
Фельнер підвівся і накинув на себе плащ.
— Я тут більше не потрібен, — додав він. — Auf Wiedersehen.
Дівчина прокинулась лише за декілька годин. Уздрівши Вістовича і Самковського, що схилились над її ліжком, вона злякано закліпала очима. Чоловіки поспіхом почали пояснювати, що не мають жодних лихих намірів.
— Ми з поліції, — додав Самковський, але це злякало її ще більше.
Тільки за добрих півгодини вона заспокоїлась і поліцейським вдалося розпочати розмову.
— Як вас звати? — вирішив уточнити Вістович.
— Янка, — відповіла та, — Циновська...
— Хто з вами так повівся?
Дівчина мовчала. Поліцейські вирішили набратися терпіння і почекати, але відповіді не було ані за хвилину, ані за дві. Тоді Вістович запитав знову:
— Це той високий, худорлявий чоловік з лорнетом? Той, що заходив сюди?
Янка заперечливо хитнула головою.
— Він доглядав мене... Він нічого поганого мені не зробив...
Здивовані поліцейські перезирнулись. Ніхто з них не чекав такого повороту подій.
— Гаразд, я все розповім, — промовила Янка і, скривившись від болю, спершу звелася на лікті, а потім сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги. — Ви ж інакше не залишите мене в спокої, правда?
— Правда, — криво усміхнувся Самковський.
Дівчина важко зітхнула і попросила води. Комісар підійшов до столу, наповнив склянку водою і приніс їй. Зробивши жадібний ковток, Янка промовила:
— Пан, про якого ви говорите, забрав мене з «вугільні» майже непритомною. Я тільки змогла назвати йому адресу, де мешкаю...
— Звідки? — перепитав комісар.
— З «вугільні», — повторила вона. — Це місце, де один чоловік влаштовує жіночі бої. Великий склад на околиці Замарстинова, в якому раніше зберігали вугілля. Для такої мети він дуже добре підходить, бо там поміщаються всі охочі глядачі. До того ж, місцина безлюдна...
— І ви брали в цьому участь?
— Так, але, як бачите, останнього разу суперниця виявилась мені не по зубах...
— А ви знаєте цього організатора? — знову запитав комісар.
— Хіба що на вигляд.
Вістович підвівся і підійшов до вікна. Натиснувши на залишок бронзової ручки, він трохи його прочинив, щоб впустити до кімнати свіжого повітря.
— А тепер, пані Циновська, мусите нам розповісти, як ви потрапили в ту «вугільню», — сказав він.
— Зачиніть вікно, — попросила вона, кутаючись у ковдру.
— Даруйте, — комісар виконав її прохання.
Втім, після цього запала довга мовчанка. Циновська ніяк не могла розпочати свою розповідь.
— Ми вас слухаємо, — нагадав їй комісар.
— Прошу вас, не підганяйте мене, — розпачливо сказала Янка, — після стількох бійок під регіт і крики усіх тих хлопів мені важко зв’язати слова докупи...
Вістович терпляче чекав.
— З цим... чоловіком я познайомилась у... у Мамки Цимес, — видихнула вона.
Янка чекала подальших запитань, але поліціянти мовчали. Обидва знали про цей славетний будинок утіх, але жоден з них і гадки не мав, як розпитувати її далі. Обидва чекали, Що вона сама продовжить розповідь. Можливо, за інших обставин і Вістович, і Самковський не поводилися б так делікатно з повією, але зараз просто побоювались, що вона більше не промовить ані слова.
Янка відчувала страшенний сором, зізнаючись у своєму ремеслі, але відступати було нікуди. Треба все розповісти, інакше ці двоє не підуть звідси ніколи.
— Мені дуже потрібні були гроші, і він запропонував швидко їх заробити. У «вугільні» добре платили навіть тим, хто зазнавав поразки. Хоча, звісно ж, найбільше отримували переможниці...
— Опишіть нам цього чоловіка, — попросив комісар.
— Середнього зросту, лисуватий, завжди в дорогому одязі...
— Нам потрібні якісь особливі його риси. Можливо, щось незвичне в поведінці, — уточнив Вістович.
Янка пересмикнула плечима, але задумалась. За хвилину вона таки щось пригадала:
— Тоді, коли він... розуміє пан... коли він був зі мною у Мамки Цимес, то просив прийти до нього босоніж у самій сорочці.
Самковський презирливо хмикнув, пробурмотівши: