— Як почуваєтесь, пане Вістовичу? — холодно запитала постать.

— Гівняно, — щиро відповів комісар.

Постать не стрималась і реготнула.

— На жаль, краще вам не буде...

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — поцікавився Вістович.

— Ми багато чого знаємо, комісаре. Усього не пояснити... Знаємо навіть те, що у вас є коханка-жидівка. Здивовані?.. Точніше, була... Ви в неї були, пане Вістовичу.

З цими словами чоловік дістав з кишені револьвер. Навіть у темряві комісар упізнав свого «Гассера».

— Чому львівська поліція не розщедриться на кращу зброю? — філософськи проказав тип.

— Ця також непогана, — зауважив комісар, видихнув і заплющив очі.

Гримнуло два постріли, і Вістович з подивом зрозумів, що стріляли не в нього. Він обережно розплющив очі. Чоловік навпроти ціпився в дно човна. За мить він вистрілив утретє, пробивши ще одну дірку в човні, крізь яку також полилася вода.

— Прощавайте, комісаре, — сказав тип, пересідаючи в інший човен. — На тім світі побачимось.

І до речі, заберіть це з собою, — перехилившись через борт, він поклав поліційну зброю поряд з комісаром.

Після цього двоє інших взялися за весла, і невдовзі Вістович залишився сам посеред річки. Вода все більше прибувала крізь прострелене дно, а промоклий одяг жалив холодом тіло. Комісар напружив усі сили, проте мотузка на руках тільки глибше врізалася в шкіру. Він вдруге спробував її розірвати, цього разу впираючись ногами в дно, але від того в човні тільки побільшало води. Здавалось, ніби насправді він потрапив у болото. І чим більше в ньому борсався, тим швидше воно його затягувало.

Раптом Вістович згадав про свій «Гассер». Той лежав поруч на лаві, і вода ще до нього не дісталася. Револьвер був його останнім шансом, і якщо вистачить сил та вправності, то саме зброя його і врятує.

Як гірко пошкодував львівський комісар Адам Вістович посеред зимової Вісли у напівзатопленому човні, що Господь створив його таким великим і неповоротким. Та ще більше він жалів, що завжди плювати хотів на дієту і тепер живіт становив додаткову перешкоду. Щосили тягнучись зв’язаними руками до свого револьвера і намагаючись не опинитись передчасно у воді, комісар подумки присягав, що не питиме більше стільки алкоголю і не їстиме м’яса, поки не схудне. Якщо, звісно, виживе, а не захлинеться крижаною водою.

Наступної миті він уявив, як його розпухле посиніле тіло виловлюють з Вісли і жахаються передсмертної гримаси на обличчі. Вістовича охопив тваринний страх. Як же хотілось дістати той проклятущий «Гассер» і спробувати прострілити мотузку!.. І вже коли вода дісталася гомілок, комісар нарешті відчув, як його пальці торкнулись рятівної сталі. Ще одне зусилля — і револьвер був у його руках. Човен сильно хитнувся, але, на щастя, не перевернувся. Намагаючись увіткнути дуло в мотузку, комісар одночасно гаряче пригадував, скільки залишилось патронів у барабані. З самого початку там було п’ять, замість восьми... Той тип вистрілив тричі, отже, залишилося два!

— Курва-а-а-а-а! — відчайдушно закричав страждалець, але його заглушив звук пострілу.

Тепер уже човен хитнуло так, що його правий борт опинився під водою. Вістович вдихнув якомога більше повітря і знову спробував позбутися мотузки. Руки вже були вільнішими, але пута все ще неохоче відлипали від шкіри, зриваючи її, мов риб’ячу луску.

Нарешті комісар змахнув руками і, змагаючись з холодом та течією, поплив до берега. Обважнілий одяг тягнув донизу, тіло судомило, і коли він вхопився руками за бетонний берег, це здалося йому дивом Господнім.

Уздовж набережної тягнулася широка ямиста дорога. Очевидно, його віднесло далеко за межі міста, і комісар тепер гадки не мав, як дістатись назад. Утім, це здавалось дрібницею. Найголовнішим було те, що він залишився живий!

Вода лилася з нього, ніби з якогось річкового чорта, і в темряві він скидався радше на якусь нечисть, що вилізла з води, аніж на людину. Між тим Вістович зрозумів, що зараз йому знову буде непереливки. Здійнявся вітер й одразу пронизав його до самих кісток. Напевно, слід було йти праворуч, проти течії, і таким чином дістатись до міста, але ноги його не слухалися.

Раптом сталося те, чого Вістович не зміг пояснити до кінця життя, але вкрай рідко після цього пропускав недільну месу... З лівого боку замерехтіло світло ліхтаря, почулися повільні кінські кроки і звук коліс. Наближався фіакр. Тут, бозна-де, посеред ночі, до нього під’їхав міський екіпаж, мовби Вістович стояв десь на Плантах, стомлений після тривалого шпацеру, а не на березі Вісли, врятувавшись від смерті.

Комісар махнув рукою, і фіакр зупинився. Візник незворушно палив смердючу цигарку, зовсім не дивуючись такому клієнтові. Складалося враження, ніби той щодня підбирає перехожих серед ночі.

І тільки коли Вістович вмостився на лаві, він коротко запитав:

— Dokad jedziemy?[16]

— Ulica Miodowa... do synagogs...[17] — відповів комісар.

Він намагався проговорити це чітко, але його жахливо трясло, тому візник перепитав ще раз. Зібравши всі сили докупи, Вістовим вдруге повторив адресу рабина Кальмана. Той виплюнув з рота недопалок, і вони рушили.

Рабин і цього разу не спав. Комісар з полегшенням побачив, що в його кімнаті горить світло. Після довгої подорожі в наскрізь промоклому одязі Вістовим ледве тримався на ногах. Усе ж він сягнув рукою до кишені, де намацав слизький гаманець. Вигрібши звідти всі монети, він, не перерахувавши, простягнув їх візникові. Там виявилось десь півкрони. Візник так само незворушно прийняв їх, запалив нового самокрута і, цьвохнувши батогом над своєю шкапою, подався кудись темною вулицею.

Комісар постукав у двері. Рабин Кальман після довгої паузи все ж відчинив і злякано зайойкав. Після цього кинувся до вітальні, де підкинув дров у камін і наказав Вістовичу негайно знімати промоклий одяг.

Нарешті комісар, змащений горілкою і закутаний у шерстяну ковдру, задрімав у кріслі біля вогнища. Тим часом господар кинувся шукати свою мазь, щоб обробити постояльцеві поранені руки.

Коли Вістовим розплющив очі, в кімнаті панували сутінки. Трохи полежавши з відкритими очима, він захотів перевірити, вечір це чи ранок, і спробував підвести голову. Та була гарячою і важкою, мовби хтось залив у неї розплавлений свинець. Її вдалося тільки трохи повернути.

Комісар побачив стіл, за яким сидів Жила і палив цигарку. Перед ним була філіжанка кави, попільничка і револьвер...

— Доброго вечора, комісаре, — посміхнувшись, привітався журналіст.

Отже, був вечір...

Вістовим спробував відповісти, але захрипле горло не пропустило ані звуку. До кімнати зайшов господар будинку, тримаючи в руках гаряче молоко.

— Лишіться того, — сказав Жила, — цього чоловіка поставить на ноги тільки півлітри доброго шнапсу.

Вістовим облизав губи і відповів йому вдячним поглядом.

— Судячи з усього, пана комісара підвело серце. Адже так, пане Вістовичу? — запитав Кальман. — Мені дуже знайома ця характерна блідість.

— Є трохи, — нарешті вичавив із себе комісар.

Кальман скрушно похитав головою і, поставивши молоко на столі, вийшов з кімнати десь у своїх справах.

— Якщо це так, тобі слід підлікуватися, — зауважив журналіст, — твоя робота не для хворого серця.

— Пусте. — Вістовича вже почала дратувати ця загальна турбота про його здоров’я.

Жила з неприхованим задоволенням відсьорбнув зі своєї філіжанки.

— Яку все-таки смачну каву готують жиди, — сказав він, — готовий навіть їх за це полюбити.

— Замість того сраного скрипаля на зустріч прийшли якісь покидьки, — прохрипів комісар.

— Знаю, — коротко відповів журналіст.

— Що за місто... курва... Всі про все знають.

Жила зробив ще один трохи нервовий ковток.

— Той спіритичний клуб, «Брати потойбічні», насправді не тільки клуб, а й справжня кримінальна ложа, — стишено сказав він, — досить могутня і впливова. Дотепер я не знав нічого про них, але зараз уже знаю... Тобі найкраще відлежатися день-два, а то й менше, і їхати назад до Лемберга, поки їм не стало відомо, що ти живий.