Доктор прочинив двері купе і вийшов у коридор. Вагон час від часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготові, аби в потрібну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, і врешті він успішно дістався ресторану.

Не зважаючи на досить пізній час, салон був переповнений. Складалося враження, що всі пасажири цього таємного нічного потягу так само, як і він, не бажали спати до самого Станіслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком і цигаркою. Доктор зупинився і спробував відшукати поглядом вільний столик. Присутні також з цікавістю витріщились на нього, бо жоден з них не міг бути певен чи це йому вдасться. Найбільш підходящим видавалося місце за столиком біля вікна, хоч навпроти вже сиділа старезна пані з порожніми очима, яких не зводила зі стіни перед собою. Або на тій стіні вона вже бачила невидимий для решти кращий світ, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свій тестамент, роздумуючи над його справедливістю. Нічого іншого Шойману на думку не спало. Він вже збирався підійти до неї, коли раптом його засліпив яскравий спалах магнезії.

— А ось і останній! — почувся далі піднесений голос.

Коли в очах посвітліло, доктор побачив перед собою міцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловіка з фотографічним апаратом у руках. На обличчі фотографа, поміж акуратно стриженої бороди, сяяла привітна усмішка.

— Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, — сказав він тим самим радісним голосом.

— Ми знайомі? — здивувався лікар.

— Ні, це я знаю всіх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.

— Радий знайомству, — спробував посміхнутись Шойман і простягнув тому руку, — ви щойно мене зазнимкували?

— Так, пане докторе, ви тепер в історії, — Заклетський вказав на свій фотоапарат, — гарної ночі, призволяйтесь.

Доктор подякував і підійшов нарешті до столика зі старою примарою.

— Пані дозволить сісти навпроти? — гречно запитав він.

Однак, та навіть не поворухнулася. Врешті доктор всівся без жодного дозволу і, підізвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Діставши портсигар, він закурив, сподіваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргії. Коли й це не допомогло, його вже почала діставати цікавість, і він вирішив звернутись до неї вдруге:

— Чи не бажає пані запалити?

— Чого без краватки, сучий сину? — стара озвалася так несподівано, що доктор вдавився димом. — Знову цілу ніч тягався з курвами?

Шойман з жахом зрозумів, що тепер її скляні очі звернуті до нього. На щастя, це довго не тривало. Врешті, вона знову втюпилась у стіну, як раніше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний піт. Він добув з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишені, над столом виросла постать Цахера.

— Вдалося трохи відпочити, пане докторе? — приязно посміхаючись, запитав він.

Шойман пригадав свій сон і єхидно посміхнувся.

— Вдалося...

— От і чудово, — сказав той, сідаючи поряд з нерухомою примарою, — до речі, ви познайомилися з пані Танатович?

Цахер кивнув у бік старої.

— Так, ми трохи поспілкувались... — відповів доктор.

— Ніхто не знає, скільки їй років, але всі припускають, що не менше ста, — продовжив той, анітрохи не переймаючись її присутністю.

Шойман покосився на пані Танатович, але та й далі дивилася перед собою і ніяк не реагувала на сказане.

— Вона подорожує сама? — поцікавився лікар.

— Ні, за столиком праворуч від мене її прапраправнучка... Шльондра, яку світ не бачив. Все не дочекається, коли стара віддасть Богові душу, бо спадок залишиться чималий і практично весь дістанеться їй.

Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нічого не почула, перевів погляд на спадкоємицю. Дівчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильні класичні риси обличчя і сліпучо-біла посмішка, яку вона час від часу дарувала своєму співрозмовнику.

— Чому ви її так назвали? — запитав доктор.

— Можете викликати мене на поєдинок, — іронічно відповів той.

Шойман байдуже махнув рукою.

— Шльондра то шльондра...

— Її грав кожен, в кого стоїть і є гроші!

— Послухайте, пане Цахере!.. Ми говоримо все-таки про жінку!

Обличчя віденця почервоніло від обурення.

— Гаразд.

Співрозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком і випив його одним вправним рухом.

— Наполеон нас порятує, — вдруге озвалася пані Танатович, — Наполеон шляхетний лицар і не дасть Польщі загинути.

— Наполеон давно помер, люба пані, — буркнув Цахер, — навіть для вас і для Польщі...

— Чому ми прямуємо до Станіслава? — запитав доктор, щойно пані Танатович від них відвернулася. — І як ми звідти потрапимо до Відня? Ви обіцяли все пояснити.

— Звісно, пане докторе. Можете не турбуватись, ви заплатили свої гроші недарма. До речі, ось розписка, що я їх отримав, а отже й свідомий своїх зобов'язань.

Чоловік сягнув рукою до внутрішньої кишені і дістав звідти складений удвоє папір.

— Прошу.

Лікар пробігся поглядом по рівних рядках.

— З цим зрозуміло, — кивнув Шойман і заховав документ.

— Тоді перейдемо до основного. За дві години ми будемо в Станіславі, де ви та інші пасажири цього потягу поселитесь в найкращих номерах готелю «Брістоль». На відпочинок матимете рівно добу, до наступної ночі. Тоді вас буде запрошено на прощальний бенкет, де ви зможете зустрітися з самим графом фон Шуленбургом...

— Гадки не маю хто це, — перебив доктор.

— Граф фон Шуленбург — це той, хто вигадав спосіб врятувати вас від російського потопу. Зберегти ваші вуха для високої музики, очі для розкішних палаців, а всі ваші чуття для епохи, яка невдовзі загине тут, але, маю надію, збережеться в Австрії. До Відня ви, пане докторе, та всі, хто зараз в цьому потязі, вирушите на дирижаблі. Одна ніч польоту, і ви у столиці.

Очі доктора округлилися.

— На дирижаблі? Ви жартуєте? — запитав він.

— Аж ніяк. На землі починається війна, отже треба пересуватися над землею.

Шойман не міг повірити. Так, він чув про ці літаючі кулі та літаючі сигари, але ніколи їх не бачив, не те що не літав.

— А це безпечно? — стривожився доктор.

— Абсолютно, — запевнив Цахер, — «Саубха», так називається дирижабль графа фон Шуленбурга, вже не вперше долає таку відстань. Щоразу вночі і щоразу успішно.

— Чому вночі? — запитав лікар.

— Вдень дирижабль можуть помітити військові або поліція, — пояснив той, — тоді це буде його останній політ.

Доктор облизав пересохлі губи.

— Що ж, — промовив він хриплуватим голосом, — летіти — значить летіти.

— «Саубха» — надзвичайно комфортне судно, — запевнив Цахер, підводячись з-за столу, — ви й не помітите ночі, пане Шоймане. А вранці наступного дня вже питимете ароматну віденську каву. З цинамоном, як ви, мабуть, любите...

Лікар хотів заперечити і сказати, що не любить цинамону, але передумав. Цахер подався кудись за інший, столик, і доктору не спало на думку нічого іншого, як замовити ще коньяку.

— Йди до своїх курвів! — несподівано крикнула пані Танатович.

Цього разу вона привернула загальну увагу, і в якусь мить Шойман зловив на собі зо два десятка зацікавлених поглядів.

— Стара порхавка, — тихо промовив він і, не дочекавшись випивки, рушив до свого купе.

За дві години оголосили, що потяг прибув до Станіслава. Пасажири зійшли на віддалений перон, поруч з яким в темряві на них чекало декілька автомобілів. Невдовзі вони рушили нічним містом і зупинилися біля входу до готелю «Брістоль». Прибулих радісно привітав консьєрж і, не гаючи ані хвилини, вручив кожному гостю ключ від його апартаментів. Таким чином, вже за декілька хвилин доктор Шойман простягся на зручному ліжку чималого «напівлюкса». Його потурбував тільки портьє, що приніс багаж. Лікар неохоче поплентався до дверей і, тицьнувши тому чайові, повернувся назад. Не роздягаючись, пасажир таємного потягу з насолодою дав хропака.