— Вже ні, — з гіркотою в голосі відповів росіянин, — кілька днів тому ми отримали ноту з вимогою залишити межі монархії. Простіше кажучи, забратися під три чорти з Будапешту... Я прожив тут десять років. Як бачите, навіть вивчив мадярську мову, хоч легше, їй-богу, мені далася китайська. А тут таке...

Нависла ще одна незручна пауза, і Габор не знайшов нічого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всі троє неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далі. Продовжив розмову Дмітров:

— Отже, про пана Ніколаєва...

— Так, так, — з удаваною цікавістю озвалися двоє інших співрозмовників.

— Пан посол не тільки майстерний гравець в шахи, але й колекціонер шахових реліквій, — продовжив росіянин, — тут у нього зберігалася чудова колекція старовинних фігур та дошок, яку він збирав упродовж багатьох років. Більшість речей нам вдалося відправити до Петербурга, проте гордість колекції — шахова дошка великого індійського правителя Самудрапупти...

— Самудрагупти, — виправив його Лайош.

— Так, так, — посміхнувся росіянин, — отже, ви розумієте, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досі в Будапешті і, схоже, вивезти її звідси в нас немає жодного шансу.

Шахісти перезирнулися. Обидва чули про унікальні давньоіндійські шахи Самудрагупти, які рік тому продали з аукціону невідомому колекціонерові. Цим невідомим, виявляється, був російський посол.

— А чому не можете вивезти шахи в Росію? — запитав Габор.

— Ви все зрозумієте, коли їх побачите, — відповів Дмітров.

В чоловіків перехопило подих.

— Ми їх побачимо? — з недовірою промовив Лайош.

Росіянин кивнув.

— Скажу більше, — додав він, — якщо ви згодитесь, ці шахи будуть вашими, оскільки пан Ніколаєв не бажає продавати цю безцінну реліквію, а хоче передати її в руки справжніх поціновувачів шахового мистецтва.

Його співрозмовники зовсім заніміли від здивування і тільки мовчки витріщалися на Дмітрова, шукаючи в його поведінці ознаки божевілля. Той, врешті, сам ухопив пляшку і чесно поділив залишки коньяку між трьома склянками. Угорці й не думали пити.

— Ви жартуєте, пане Дмітров? — прийшов до тями Габор.

— Аж ніяк, — запевнив росіянин. Після третьої склянки в нього почав заплітатись язик. — Я справді пропоную вам шахи Самудрагупти, інакше, в кращому випадку, їх конфіскує поліція. А серед них мало цінителів старовини.

— Що потрібно від нас? — запитав Лайош.

— Нічого, — посміхнувся Дмітров, — просто заберіть їх сьогодні ввечері.

— Звідки?

— З острова Маргіт о десятій вечора. Зустрінемось на руїнах монастиря. Знаєте, де вони?

— Звісно, — відповів Габор.

— От і домовились. Тільки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленість втратить чинність. Шахи Самудрапупти — занадто цінна реліквія, і нам не потрібні зайві свідки...

— Безперечно, — погодились ті.

Між тим, кельнер знову приніс йому гуляш та випічку і завбачливо залишився сторожити їжу. Дмітров прицмокнув язиком і, перепросивши у співрозмовників, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубів не зупинить навіть сторож.

— Самудрагупти, — вдруге наостанок виправив Лайош, але росіянин вже його не чув.

Кілька хвилин чоловіки мовчали.

— Що ви про це думаєте? — врешті запитав Габор.

— Не хотілося б зв'язуватись з росіянами, — відповів Лайош.

— Так, але вони справді поспіхом тікають з усієї імперії, — мовив той, — якщо ця історія про шахи правдива, то чому б не скористатись нагодою?

— Ми ще маємо час подумати, — обірвав Лайош і зосередився на їхній забутій грі, заново вивчаючи положення фігур на дошці.

— Нічого тут думати, — гаряче заперечив бородань, — я поїду на цю зустріч.

— А я не впевнений...

— Щоб переконати вас, мій друже, скажу, що ми вирушимо туди втрьох.

— Але ж цей Дмітров попередив, що ми мусимо бути вдвох, — нагадав Лайош.

— Думаю, він змириться.

— Гаразд. Хто третій?

— Мій револьвер.

Чоловіки реготнули, але одразу ж спохопились і глянули в бік росіянина. Проте, Дмітров зосереджено поглинав свою вечерю і більше не звертав на них жодної уваги. Якби не порожня пляшка з-під коньяку і зайва склянка поруч шахової дошки, то можна було б подумати, що він сидів там увесь цей час.

О пів на десяту вечора Лайош і Габор зустрілися біля покинутого причалу неподалік Непсігету. На воді плескався одинокий човен, і, підійшовши до нього, чоловіки відімкнули замок на ланцюзі, що приковував човна до берега. Запаливши ліхтар на кормі, вони взялися за весла.

— Ви справді прихопили револьвера, Габоре? — перепитав Лайош.

Бородань засміявся, видихаючи в його бік дим від цигарки.

— У вас із собою сьогоднішні «Вісті з-над Дунаю»? Там знову написали про маніяка?

— Дуже смішно, чорт забирай, — образився Лайош.

— Зброя в мене в кишені, — заспокоїв бородань.

До самого острова Маргіт вони більше не промовили ані слова. Вечірній Будапешт потроху засинав і мерехтів рясними вогнями, від яких по темній воді тягнулися довгі переписки. Здавалося, що темний небесний купол, всіяний коштовними угорськими зорями, — це всього лишень віддзеркалення набережної Дунаю. Звісно, значно приємніше було споглядати цю післязахідну красу, аніж обговорювати річкового маніяка...

Приставши до берега, чоловіки прив'язали човен і погасили ліхтар на кормі. Була вже майже десята, отже вони мусили поспішати. Габор дістав з кишені електричний ліхтар і, освітлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспіхом рушив за ним, намагаючись не відставати. За чверть години чоловіки були на місці. Якраз вчасно, бо ліхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.

Дмітров чекав їх, сидячи на уламках старої монастирської стіни. Втім росіянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двоє невідомих типів. Прибулі зупинились, і Габор першим ділом намацав у своїй кишені револьвер та зняв його з запобіжника.

— Сміливіше, — стиха підбадьорив він Лайоша, — ви ж знаєте, я відмінно стріляю.

Помітивши їх, Дмітров звівся на рівні ноги.

— Радий, що ви прийшли, — сказав він, — не лякайтеся! Це мої сербські друзі. Вони нас будуть охороняти...

Двоє типів кивнули і відступили на кілька кроків.

— Ви принесли шахи? — перечекавши паузу, запитав Лайош.

Росіянин похитав головою.

— Ні, я з собою їх не маю.

Габор повільно витягнув з кишені револьвер.

— Вам видно, що в мене в руці, пане Дмітров? — запитав він.

— Ні, але смію припустити, що зброя, — відповів той, — сховайте її назад. Повірте, я не маю наміру вас одурити. Як і всім нечисленним росіянам в Будапешті, мені зараз найменше хочеться конфлікту з угорцями. І тут ви мені точно повірите...

Габор опустив револьера. Між тим до них підійшов ще один чоловік у короткому плащі. Серпневий вечір справді вдався прохолодним.

— Шахи я не приніс тому, що вони мені не належать, — пояснив Дмітров, — ця реліквія — власність пана Ніколаєва...

— Ця реліквія вже ваша, панове, — втрутився чоловік у плащі.

Очевидно, перед ними був російський посол. Чоловік простягнув їм невелику валізу.

— А це те, що я не можу, на жаль, відправити в Росію, оскільки всі мої відправлення ретельно перевіряє поліція, — додав він, — про аукціон, як говорив, мабуть, пан Дмітров, також не може бути й мови...

— Ви могли б відвезти ці шахи особисто, — зауважив Лайош.

Чоловіки все ще не наважувались прийняти подарунок.

— Річ у тім, що я не збираюся повертатись до Петербурга, — відповів посол, — я хотів би залишитися в Європі як приватна особа. Хоч в Будапешті мені тепер також не місце. Переїду де-інде... То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолітню дрібничку? Бо якщо ні, то я...

— Звісно заберемо, — палко промовив Габор, проте так і залишився стояти на місці. Йому хотілося розгледіти сербів, але ті зовсім розчинились в темряві.

— Давайте я запропоную вам партію, — несподівано сказав посол, — зізнаюсь, я ще ніколи не грав цими фігурами.