— Verdammt noch mall[1] — від несподіванки викрикнув він.

Потім звів очі догори і люто додав:

— Vepriss dich!..[2]

— Докторе Шоймане? — раптом почулося звідкілясь.

Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.

На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.

— Ви спізнюєтесь, докторе, — знервовано промовив той, — швидше, в нас мало часу!

Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м'язи сердито сіпалися.

— Ми домовились на десяту, пане докторе, — нагадав Цахер, — а зараз майже пів на одинадцяту.

— Пробачте, я...

«Сумнівався до останньої миті», — хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.

— Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, — промовив натомість він.

— Ви хіба не львів'янин, чорт забирай?

— Ні.

— Гаразд, ходімо.

Цахер потягнув до себе важкезні двері і пропустив його в темний коридор.

— Мені дивно, чесно кажучи... — промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.

— Що саме вам дивно? — запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.

Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.

— Що саме вас дивує? — повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.

— Чому ви запросили мене в... «дурку»?..

Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.

— Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?

— Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! — лікаря почала розбирати лють. — Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!

Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.

— Не турбуйтесь, докторе, — спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, — я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?

— Приніс, — обережно сказав Шойман.

— Давайте сюди.

Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.

— Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, — промовило воно, — ходіть за мною.

Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.

Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.

— Чому... ми... йдемо... цим... підземеллям? — долаючи важке дихання, запитав доктор.

— Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, — пояснив Цахер.

— По дорозі... куди?..

— Я ж вам говорив.

— Та срати я хотів на ваш втрачений рай, — закричав Шойман, — поясніть усе до ладу!

Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

— Ми прийшли, — сказав Цахер, — найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд...

З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

— Слава Богу, — зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

— Зачекайте, — промовив той, роззираючись довкола, — часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Шойман.

— Колись у цій лікарні працював психіатром.

Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.

— Йдемо туди, — наказав Цахер.

— Геніально, — не втримався Шойман, — звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.

— Потяг не до Відня, — коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.

— А куди ж?

— До Станіслава. Все поясню потім...

Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.

— Ласкаво просимо, докторе Шоймане, — сказав він, пропускаючи того вперед, — ваше купе під номером тринадцять.

Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м'якому сидінні. Юнак приніс валізи.

— Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, — сказав юнак, — ресторан укінці вагону.

— Я вирішу пізніше, — відповів лікар, пригладжуючи бороду.

— Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години...

Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.

— Прошу сказати, а той пан, що був зі мною... Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.

— В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

— Ні-ні! В жодному разі. Тобто... нехай відпочиває.

Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.

Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.

— Scheiβe, scheiβe, scheiβe...[3] — не вгаваючи, промовляв про себе доктор.

Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:

— Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі? Всі вони — мої колишні пацієнти, і мені буде соромно за таке товариство.

— Halt dein verdammtes Maul![4] — відповів йому лікар і з приємністю зауважив, що його слина осіла в Цахера на обличчі.

— Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, — сказав той все ще спокійним, врівноваженим тоном.

— Du, verfluchter Schweinehund![5],— не вгавався Шойман, відчуваючи якусь несамовиту радість і шалений азарт.

— Ви мене ображаєте, — зауважив Цахер.

— Blödes Arschloch! Drecksker...[6]

— Пробачте, але я змушений це зробити, — тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, — ви не залишили мені вибору, докторе...

З цими словами він ухопив Шоймана за горло і міцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокійним, а лікар не міг опиратися, боячись випустити з рук свої валізи. Очі доктора полізли кудись на чоло, а він сам захрипів, як бугай на забої, проте й далі не чинив опору. Врешті він спробував відбитися від Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю і тільки посміхався.

Коли Шойману здалося, що він от-от вріже дуба, лікар прокинувся. Ногою, як з'ясувалось, він лупив стільницю, на якій з останніх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, від чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночі, отже він проспав біля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разі більше не можна дозволяти собі заснути. Треба весь час бути насторожі! Шойман трохи розім'яв шию і взувся у черевики. Потім звівся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слід піти до того ресторану і замовити кави, — подумалось йому, — і було б непогано випити коньяку...».