Управитель відірвався від своєї роботи і пильно вгледівся в комісара. Вони декілька хвилин мовчали.

— Ти знаєш, що Казимира Ляшевського вбито? — запитав Вістович. — Все тому, що якоїсь миті Гофману захотілося побавитись в іншу гру. Йому, бачте, набридло бути мертвим. Як тільки він повідомив, що живий, Ляшевський не дожив до світанку. Гадаю, таке може бути й з тобою...

Коли кельнер приніс каву, вони, знову мовчали. Поставивиши тацю перед Вістовичем, офіціант хутко вийшов із залу.

— Де тут цукор? — запитав раптом Вістович.

— Тепер важко дістати...

— Але Гофман завжди міг тобі допомогти з цим, чи не так? Бачиш, Нахмане, адреса, з якої той дзвонив до Відня, вимагаючи грошей, дивним чином збіглася з адресою одного цукрового перемитника, Густава Шоделя... То ж не клей дурня і додай мені цукру до кави.

— В мене є дещо інше, — промовив Нахман.

— Що ж?

Управитель вийшов з зали і, за мить, повернувся з невеличким пуделком в руках. Відкривши його, він показав комісарові яскраво-білий порошок, що був усередині.

— Що це? — запитав Вістович.

— Сахарина, — відповів той, — ложка цього порошку може замінити два-три фунти...

— Ось воно що, — комісар не стримав радощів, — уряд встановив монополію на виробництво цукру... Ти знаєш, що навіть зберігання будь-яких замінників — тяжкий злочин?

Нахман кивнув.

— Отже, в такий спосіб він тобі віддячував?

— Так.

— І не лише тобі? Гадаю, цим порошком він забезпечував усе місто?

— Думаю, не тільки. Більше йшло закордон.

— Ага, завжди цікавіше підривати чужу економіку.

— Мабуть, так...

— Але ж цукром не обійшлося, правда?

— Ще був підробний алкоголь і сигари.

— І все?

— Про інше я не знаю.

— Отже, наш Гофман насправді крупний аферист. Він і морфій міг дістати, чи не так?

— Я ніколи в нього про це не просив, але знаю, що міг би.

Вістович закурив, проте так і не торкнувся кави. Кілька хвилин він дивився крізь дим на переляканого управителя, що виструнчився перед ним, як школяр.

— Де зараз може бути цей Гофман? — запитав комісар.

— Я не знаю, пане Вістовичу...

Нахман говорив щиро.

— Ось тобі моя порада, — комісар загасив недопалок і звівся на ноги, — знищи цей порошок і все інше, що дісталось тобі від нього.

— А потім?

— А потім тікай з міста. Якнайшвидше.

Сказавши це, Вістович вийшов із зали. На вулиці він неквапно рушив убік Вірменської, вирішивши, що на сьогодні досить усього і слід хоч трохи перепочити. Потроху все складалося докупи. Отже, «діловий партнер» австрійського уряду, а точніше гаймверу, виявився крупним контрабандистом. Цілком можливо, що цим «діловим партнером» гаймверу насправді була мафія, а Гофман — тільки посередником між цими двома силами. Тоді це пояснює, чому Рімель вимагав насамперед відшукати документи, а вже потім самого Гофмана. Якщо гаймвер у Відні через мафію у Львові покривав крупну контрабанду, то оприлюднення цих паперів викличе небувалий міжнародний скандал. Звісна річ, для Австрії, яка зараз ледве оклигує після війни, це буде важкий удар. Гофман це розуміє, тому й наважився на свою небезпечну гру. Цікаво, що йому відповіли у Відні?..

В своєму помешканні Вістович несподівано для себе віднайшов чистоту. Ця гостя вкрай рідко потрапляла в його дім раніше, то ж тепер комісар почувався якось ніяково... Прибрала, очевидно, Марта. Сама вона мовчки лежала на канапі й дивилася кудись у стелю.

Вістович зняв пальто і привітався. Дівчина не відповіла.

— Ти хочеш їсти? — запитав комісар, згадавши, що не залишив їй ані грошей, ані їжі.

— Ти знаєш, чого я хочу, Гофмане, — відповіла вона сухим голосом, — мені погано...

— Їсти ти також мусиш.

— Морфій заміняє мені все. Навіть їжу.

— Гаразд. Я принесу.

Він, як і минулого разу, розламав ампулу, вилив її вміст у склянку з водою і подав Марті. Дівчина з жадібністю випила.

— Ти дав мені менше, — ледь не плачучи, сказала вона.

— Кожного разу буде менше, Марто. Доки не відвикнеш, — відповів комісар.

— Який ти жорстокий, Гофмане.

— Припини нарешті називати мене Гофманом, чорт забирай! — гримнув комісар.

Вона стрепенулася всім тілом, але за мить тихенько захихотіла. Почав діяти морфій...

— Ти пам'ятаєш наш замок, Гофмане? — ледве чутно лепетала Марта, якось дивно закидаючи голову назад. — Ти пам'ятаєш наш чарівний замок? І човен? Ти пам'ятаєш того човна?.. Замок... човен... Ти показав мені... Вода така тепла, як молоко... Ти там?..

— З мене досить! — не витримав Вістович, — Завтра ж забирайся з мого дому під три чорти!..

З цими словами він вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима. Після важкого дня ця морфіністка тепер його дратувала.

Цього разу Вістович передчував, що серед ночі або під ранок йому знову задзвонять з Відня. Комісар прокинувся о пів на четверту і вже не зміг заснути. «Телефонний апарат в кімнаті, де зараз Марта, — подумалось йому, — треба перейти туди...».

Звівшись з ліжка, він хутко одягнувся і, обережно ступаючи, перейшов у сусідні покої. Світло вуличного ліхтаря, як завжди, заливало стіл і підлогу, скрадаючись, мов злодій, до софи. Марта спала спокійно, як і минулої ночі... Вістович подумав, що дарма нагримав на неї. Як це не дивно, але в своєму рідному Лемберзі він був потрібен тільки їй. Ця дівчина з важкою морфійною залежністю була єдиною, хто чекав його ввечері. Хоч і можливо не зовсім, якщо кожного разу називала його чужим іменем.

Комісар підійшов до неї і, нахилившись, поцілував у чоло. Йому подумалось, що вони якось зовсім однаково самотні.

Задзвонив телефон. Вістович не помилився.

— Am Apparat, — зірвавши слухавку, мовив комісар.

Цього разу, на зв'язку виявився Гольденберг.

— Вітаю, пане комісаре! Як ся маєте?

Останнє він сказав українською.

— Могло б бути краще.

— Завжди могло б бути краще, пане Вістовичу.

— Чому ви завжди телефонуєте серед ночі? — не втримався, щоб не запитати комісар.

— Тому що в цей час більше шансів, що ви вдома, — відповів Гольденберг.

«Чорта з два! Тому що в цей час на людину легше вплинути, — ледь не вирвалось у Вістовича, — старий розвідницький прийом».

— Вам вистачає грошей, пане комісаре? — турботливо запитав урядовець.

Той відповів ствердно.

— Гаразд, тоді розкажіть про свої успіхи:

— Мені наразі не вдалося знайти Гофмана, але я на вірному шляху, — промовив Вістович.

— Он як? Звідки впевненість?

— Мені... чимало про нього відомо.

— Що, наприклад?

Схоже, що на тому боці насторожилися.

— Відомо про його амурні справи, — збрехав комісар.

— Що ж гаразд, пане Вістовичу. Амурні, то амурні... Я, власне, хотів нагадати, що в нас залишилось максимум два дні. А також те, що особа Гофмана цікавить нас менше. Значно більше документи; які є в нього. Якщо ви їх не знайдете до післязавтра, нам доведеться заплатити цьому сучому синові ту суму, яку він вимагає. А це, як ви розумієте, пане Вістовичу, провал справи...

— Розумію, пане Гольденбергу.

— Чудово, комісаре. Тоді гарного дня. Він вже майже почався...

— Вам також.

У Відні поклали слухавку. Вістович зробив те саме. Спати вже не хотілося, залишалось тільки смалити цигарки одну за іншою аж до світанку.

Втім, коли в місті згасли ліхтарні вогні і почали сіріти вранішні сутінки, комісар з деяким подивом зрозумів, що не відчуває втоми. Ледве дочекавшись восьмої ранку, він поспіхом вийшов з дому і попрямував на Академічну. В Дирекції Поліції, як завжди о такій годині, починалось життя. Між поверхами снували поліцейські клерки і прохачі. Звідусіль чулися голосні розмови, суперечки і подекуди щира брутальна лайка.

Вістовича пропустили одразу, мовби він і досі був їхнім комісаром. Збігши звичними сходами на другий поверх, чоловік увірвався в кабінет Самковського.

— Ви підготували все, що я просив? — замість привітання запитав він у того.