— Марто, — покликав він її.

Дівчина не озвалася, і Вістович вирішив почекати. За півгодини вона таки прийшла до тями й одразу запитала про морфій. Комісар поставив перед нею захололий чай, а потім простягнув їй ампулу. Вона жадібним рухом розламала її, виливши цілий вміст собі в чашку.

— Не забагато? — промовив комісар.

Марта, не почувши його запитання, припала до свого питва. За хвилину дівчина полегшено зітхнула і вже спокійно простягнулась на софі. В її затуманених очах прочиталось блаженство і спокій. Вістович більше її не чіпав. Він сів за стіл і, за старою звичкою, дістав з кишені свій записник і олівець. Слід було звести докупи всі факти, зібрані за останні два дні. На жаль, їх виявилось небагато. Точніше, зовсім мало того, що допомогло б йому знайти такі потрібні віденському гаймверу документи. Отож він записав:

«Слід було б допитати цю Ріту Фрюліх, — подумав комісар, — найпевніше, Гофман, як і Самковський, також був серед її клієнтів. Адже дістати морфій у Львові надзвичайно складно».

І все одно, лишалось незрозуміло, як знайти папери, котрі зникли разом із ним. Логічним видавалось вирушити в Перемишляни, де Гофман вистрілив собі в голову. Можливо, там, на місці його смерті, вдасться знайти бодай якусь зачіпку.

Зрештою, Вістовича розморив сон, і, відклавши записника, він подався до свого колись улюбленого крісла-гойдалки, в якому востаннє сидів ще до війни. Закривши очі, чоловік незчувся, як одразу заснув.

Його вдруге за останній час розбудив телефон. Здавалось, ці апарати навмисне вигадали для того, щоб укорочувати йому сон. В кімнаті було темно, і тільки світло вуличного ліхтаря давало сякий-такий шанс дійти до секретеру і відповісти на цей дзвінок.

— Слухаю, — врешті буркнув він у слухавку.

— Ви тільки другу добу в Лемберзі, а вже відповідаєте мені русинською, Вістовичу? — почулось у відповідь.

Комісар не одразу впізнав голос Рімеля.

— Зараз ніч, — перейшов на німецьку комісар, — до того ж я не знав, що дзвінок з Відня.

Йому зовсім не хотілося вибачатися.

— У вас не може бути ночі або дня, якщо завдання Рейхсрату не виконано, комісаре, — тон його став загрозливо-повчальний.

Стримавшись, щоб не послати співрозмовника під три чорти, Вістович змовчав і дочекався продовження розмови. Втім, Рімеля його мовчанка розізлила.

— Що за гівняну телефонограму ви передали вчора директору поліції? — запитав він.

— Те, що вдалося дізнатись, — відповів комісар, — Леон Гофман вчинив самогубство.

— Тоді якого хріна ваш мертвяк годину тому зв'язався з нами і почав вимагати двісті тисяч крон за документи, які є в нього? — заверещав представник Рейхсрату. — По-вашому він дзвонив з того світу? Аж ніяк! З Лемберга, курва! З вашого сраного Лемберга!..

Вістович знову замовк, але цього разу від здивування.

— Мовчите? — гаркнули з Відня.

— Пане Рімль, за офіційними даними поліції в Лемберзі, Леон Гофман помер, — якомога чіткіше промовив комісар.

— А я вам... курва... що дзвонив..., ...істі ...исяч крон, — нічний зв'язок з колишньою столицею перебивався, — ...не пудріть мізки... Чуєте?

— Чую, пане Рімль.

— ...знайдіть або...

Зв'язок врешті увірвався, мовби дроти не витримали такої емоційної напруга, і комісар не почув, що з ним буде, якщо не доведе цю справу до кінця. Втім, можна було здогадатись, що сказав йому очільник віденського гаймверу.

Щоб заспокоїтись, комісар закурив. З темряви чулося сонне дихання Марти. Спокійне, рівне і безтурботне. Її не розбудив навіть дзвінок телефонного апарату і голос Вістовича. Здавалось, вона вже давно так не спала. Ніби той всемогутній бог сну направду голубив зараз її в своїх обіймах.

Комісару подумалось про Ляшевського, який одурив і його, і поліцію. Хотілося задушити сучого сина... Цікаво, що в тих документах, якщо він наважився на таку небезпечну гру з австрійським урядом? Без сумніву, щось надважливе, якщо Гофман вимагає від Рейхсрату такі великі гроші. І як, чорт забирай, могли у Відні так помилитись, вибравши його для таємної роботи? Адже тепер точно зрозуміло, що він займався не лише постачанням тютюну для армії.

І чим, цікаво, Гофман так насолив цим Bruderferajn, що й вони на нього полюють? Зрештою, можливо, цей пройдисвіт навмисне розіграв самогубство, щоб позбутися їхнього переслідування, а заодно й не платити борг у казино?

— Скурвисин, — тихо промовив комісар і видихнув черговий струмінь диму.

Гофман, безперечно, відчайдух. І, схоже, ця відчайдушність в нього поєднується з неабияким розумом. Таких ловити найважче. До того ж в місті, де він більше не має комісарських повноважень.

За кілька годин до світанку Вістовичу вдалося знову задрімати, але на ранок він почувався препаскудно. Сонливість не проганяла навіть міцна кава і крижане повітря з вікна, яке він час від часу прочиняв, щоб збадьоритись.

Марта все ще спала. Складалося враження, що вона прокинеться лише тоді, коли її тіло знову запрагне морфію.

Перед полуднем знову несподівано прийшов Самковський. Він дещо знічено запитав дозволу зайти досередини, а потім не одразу наважився розпочати розмову. Власне; таким Вістович його пам'ятав завжди. Теперішня нахабність раніше ховалася в нього десь глибоко всередині.

— Маю передати подяку від військових, — сказав він, — ви їм дуже допомогли з тим морфієм, пане Вістовичу.

Комісар кивнув.

— Я радий, що вдалося, Самковський.

— Також наші офіцери запевнили, що при потребі теж стануть пану в пригоді, незважаючи на те...

Тут він запнувся.

— ...що я русин? — посміхнувшись, доповнив комісар.

— Ми, зрештою, всі львів'яни, — поспішив сказати той, — просто, часи, курва, такі.

— В такі часи я відчуваю себе радше віденцем.

Самковський знизав плечима:

— Вони минуть, пане Вістовичу. Щоправда, Лемберг вже не буде таким, як раніше... Я, зрештою, прийшов не лише тому. Вночі сталося вбивство, і я впевнений, що вас воно зацікавить.

— Он як? Кого ж убито?

— Людину, що мала певне відношення до Леона Гофмана.

— Тоді ви, безперечно, маєте рацію. І хто ж це?

— Його ім'я Казимир Ляшевський.

— От шляк! — вигукнув комісар.

Самковський здивовано глянув на колишнього шефа.

— Ви знали цього чоловіка? — запитав він.

— Вчора з ним познайомився. Саме Ляшевський розповів мені про самогубство Гофмана.

Вістович вирішив змовчати про нічний дзвінок з Відня.

З сусідньої кімнати долинув тихий спів. Вочевидь, Марта нарешті прокинулася.

— Якщо пан бажає, можемо вирушити на місце злочину, — ховаючи усмішку, запропонував Самковський.

— Авжеж, — кивнув комісар, невідомо чого почервонівши, ніби в його домі не могло бути з якихось причин жінки, — хвилинку, я зберуся...

Він зайшов до кімнати, де була Марта, і побачив, що та стоїть навпроти вікна, виконуючи якісь балетні, напрочуд зграбні рухи. Зачувши його кроки, вона озирнулась.

— Доброго ранку, любий Гофмане... — привіталася дівчина. — Яке в тебе гарне нове помешкання. А можна подивитися інші кімнати?

— Облиш, ти знаєш, що я не Гофман, — розізлився Вістович, — вдаєш із себе пришелепкувату морфіністку, бо так тобі зручніше.

— Що ти таке кажеш? — засміялась вона.

— Послухай, Марто. Мені потрібно вийти з дому.

— Куди? — запитала дівчина, озираючись знову до вікна.

— Це моя справа. Вчора я привів тебе сюди, щоб ти не замерзла на вулиці, але сьогодні...

Далі комісар замовк. Він мав додати: «Сьогодні ти мусиш піти», проте не зміг.

— Тобі є куди подітись? — натомість запитав він.

— Немає...

— Гаразд, зоставайся тут. Нічого іншого, як тобі повірити, мені не лишається...