Самковський, схоже, вже не дивувався нічому. Він тільки важко зітхнув і потер чоло.

— То що робимо далі, пане Вістовичу?

— Ще цієї ночі Гофман був у Львові. І навіть уночі телефонував до Відня, — промовив той. — Кому належить головний міський комутатор? Українцям чи полякам?

— Полякам, — відповів Самковський.

— Чудово, отже вам нескладно буде знайти львівський номер, з якого дзвонили сьогодні до Відня орієнтовно о другій ночі, а відтак і адресу будинку, в якому знаходиться телефонний апарат. Адже телефоністки сумлінно реєструють усі дзвінки, — сказав комісар.

— Звісно, — мовив той.

— Чудово, тоді побачимось за дві години, скажімо, в «Атлясі»[18] і пообідаємо. Думаю, на той час в нас обох будуть які-небудь новини.

Самковський погодився, і вони розійшлися. За дві години, як і було домовлено, чоловіки зустрілися у вказаному місці. Обидва виглядали задоволені, мов картярі, в яких на руках добрі карти, і вони не поспішали їх відкривати. Сівши за столик, чоловіки спочатку зробили замовлення, а потім перейшли до справи.

— Ваше доручення я виконав, — першим розпочав Самковський, — і смію сказати, досить успішно... Так-от, за минулу ніч, до Відня дзвонили всього п'ять разів, але тільки один дзвінок був о другій ночі.

Номер зареєстровано на Клепарові, на вулиці Бернштайна... Віденську адресуй з якою з'єднували, я також записав.

— Чудово, — не приховав радості Вістович, — інші дзвінки з цього номеру ви також перевірили?

Вдоволена гримаса миттю зникла з обличчя Самковського.

— Ні, — буркнув він і сердито закусив губу.

— Значить, доведеться туди повернутись.

Принесли гарячий імпортний портер, і чоловіки з приємністю перервали розмову.

— А як ваші успіхи? — запитав згодом Самковський, втираючи серветкою пивні губи.

— Не гірше, — похвалився Вістович, — коли ми попрощалися, я подався до свого давнього знайомого, власника взуттєвої крамниці. Ціль була одна: доказати йому слід від підошви, який я знайшов у тому саду біля будинку Ляшевського. Якщо хтось в цілому Львові й міг би визначити, в що був узутий вбивця, то це він.

Самковський з цікавістю вгледівся у співрозмовника.

— І що? — перепитав він.

— Це досить рідкісне взуття, яке шиють лише у Вільні. Сюди воно вкрай рідко доходить... В чобіт і черевиків невеликі підбори і досить своєрідний візерунок на підошві.

— У Вільні? — перепитав Самковський.

— Атож.

— Отже, вбивство — справа рук Bruderferajn?

— Цілком можливо, — погодився комісар, — щоправда, не зовсім розумію, за що вони вбили цього Ляшевського, якщо шукали, як і я, Гофмана.

— А як на мене, все зрозуміло, — раптом мовив Самковський, — адже Ляшевський збрехав про самогубство друга не лише поліції, але й мафії. От йому й відомстили. Тільки-от навіщо Гофману вся ця комедія з власного смертю?

— Можливо все тому, що він мав чималі борги в казино і бездоганну репутацію чесного гравця, який завжди їх сплачує, — сказав Вістович, — вмерти — це чудовий спосіб не заплатити і водночас не заплямити ім'я. А уявно вмерти — ще краще...

— Отже, маємо нарешті версію? — запитав Самковський, з жадібністю поглядаючи на сусідній столик, де двоє чоловіків завзято сьорбали якусь гарячу зупу.

Самі вони отримали, наразі, тільки пиво, але, звісна річ, голод воно не вгамовувало.

— Радше здогад, — Вістович також зиркнув убік їдців, — знати б ще, який стосунок мав Гофман до мафії.

— В наш час якщо хтось займається підприємництвом, то без згоди мафії або повоєнних урядів йому не обійтися, — проговорив Самковський.

— З ким же тоді важливіше підтримувати добрі стосунки? — запитав комісар, відірвавши погляд від сусіднього столика.

Голод ставав просто нестерпним.

— Більшість намагаються догодити і тим, і тим...

— То, можливо, наш дорогий Гофман також намагався «догодити і тим, і тим»? — сказав Вістович.

— Тобто мав зв'язок і з австрійським урядом, і з Bruder-ferajn? — перепитав Самковський.

— Чому б і ні? Ви самі зазначили, що більшість намагаються балансувати між чорним і білим. І от, коли цей баланс з якоїсь причини порушився, у Гофмана почалися проблеми... — промовив комісар.

— А тут ще й борг в казино, — підтримав його співрозмовник.

Вістович раптом замовк. Несподівана думка шалено запульсувала в його скронях.

— Не було ніякого боргу в казино, — промовив він за хвилину.

Самковський, що вкотре підносив до рота склянку з портером, поставив її назад на стіл.

— Тобто як? — здивовано запитав він.

— Нас одурили, Самковський, а я повівся, як школяр!..

Вістович ляснув себе по лобі, аж їдці за сусіднім столиком озирнулися.

— Річ у тому, що в казино, де часто бував Гофман, я пішов найперше. Розпитав про все управителя, а потім, коли вийшов на вулицю, на мене напали ті виродки з Bruderferajn, — сказав комісар, — після них до мене одразу ж підійшов Ляшевський і розповів, що Гофмана шукати вже марно... Так-от, звідки, в біса, вони всі так швидко дізналися про мене і моє завдання тут?

— Дуже просто. За вами стежили, пане Вістовичу. Причому, як на мене, ще з віденського потягу, якщо не з самого Відня, — сказав Самковський.

— Може й так, — відповів комісар, — я, вочевидь, зробив дурість, признавшись сусідові по купе, що служу в поліції. На те, зрештою, були окремі підстави... Але як мене одразу знайшов Ляшевський?

— Що ж, пояснення тільки одне...

— Саме так, — кивнув Вістович, — управитель казино Нахман, нині мертвяк Ляшевський і сам Гофман втрьох затіяли цю чортівню... Задум був такий: коли в Гофмана почалися негаразди в його балансуванні поміж мафією і урядом (а чому, гадаю, ми найближчим часом дізнаємось) він розігрує своє самогубство. Ніби застрілився десь на периферії, у своєму старому будинку. А для того, щоб була видима причина для суїциду, Нахман в Лемберзі дописує йому несплачені борги...

Повітовій поліції, як я вже казав, зараз не до самогубців. Цілком можливо, що в будинку й лежало чиєсь тіло з діркою в голові, проте за життя воно належало точно не Гофману. Так чи інак, але в поліції і в гміні Перемишля у це повірили...

Щодо Ляшевського, то його завданням було повідомити про смерть друга всюди, де слід, у Львові: львівській поліції — тобто вам, Самковський, — мафії та всім, хто його знав. Далі з'явився я, про що йому негайно повідомив Нахман. Перечекавши десь за рогом, доки мене віддухопелять ті виродки з Bruderferajn, Ляшевський вдав із себе доброго самарянина. Допоміг звестись на ноги і допровадив у найближчу кав'ярню... Там, про «самогубство» Гофмана від нього дізнався і я. А згодом — і австрійський уряд...

— Отже, таким чином, Гофман вирішив заховатися від усіх? — перепитав Самковський.

Услід за цим в його животі добряче забуркотіло.

— Де ж, курва, наше їдло? — сердито додав він.

— Саме так. Погодьтеся, непоганий спосіб зникнути, — сказав Вістович.

Щодо комісара, то він, схоже, зовсім забув про свій голод.

— Що ж тоді змусило Гофмана себе видати? Всіх одурив. Далі сидів би собі тихцем і втішався тим, що вийшов сухим з води.

— По-перше, він авантюрист. У Відні я отримав детальну характеристику його характеру. Такий не всидить на місці, — відповів Вістович.

— Цього недостатньо, як на мене.

— Ваша правда, Самковський. По-друге...

— Прошу пробачення, панські картопляні пляцки! — виріс збоку кельнер.

— Нарешті! — видихнув Самковський і одразу запхав одразу два собі в писок, як тільки той відійшов. — То що ж по-друге?

— По-друге, в такий час не надто можна десь пересидіти, не заробляючи ані крони. Не забувайте, Гофман звик геть до іншого життя.

— Згоден, — сказав Самковський, — але є ще й «по-третє», чи не так, пане комісаре?

— «По-третє» — це якраз те, що найважливіше.

Тут Вістович зробив паузу й собі приклався до їжі.

З хвилину вони мовчали і тільки працювали щелепами.