Кін хутко підбіг до жінчиної кімнати, що була біля кухні, й стукав у двері доти, доки нажахана Тереза нарешті прийшла до тями. Спати вона не спала. Відколи Тереза вийшла заміж, сон взагалі втікав від неї. Щоночі вона в глибині душі чекала на велику подію. Ось ця подія й настала. Минуло кілька хвилин, перше ніж Тереза в це повірила. Тихесенько підвелася вона з ліжка, скинула нічну сорочку й одягла спідницю з мереживом. Щовечора вона діставала її з валізи й чіпляла на спинку стільця в ногах ліжка — про всяк випадок, адже наперед нічого не знаєш. На плечі вона напнула широку ажурову шаль — ще одну, справжню коштовність у своєму посагу. Ту першу поразку Тереза приписала блузці. На її величезних, лапатих ногах були червоні пантофельки. Біля дверей вона голосно прошепотіла:

— О Господи, відмикати? — Власне, вона хотіла сказати: «Що сталося?»

— Ні, дідько забирай! — гаркнув Кін, лютий на її нібито міцний сон.

Вона збагнула, що помилилася. Його владний тон підтримав її надію ще на якусь хвилю.

— Завтра мені треба купити ліжко! — закричав він.

Вона нічого не відповіла.

— Зрозуміло?

Вона покликала на допомогу все своє вміння й прошепотіла крізь двері:

— Як хочеш.

Кін повернувся до своєї кімнати, гучно хряснув на підтвердження своєї рішучости дверима й відразу заснув.

Тереза рвучко скинула шаль, дбайливо поклала її на стілець і впала важкими грудьми на ліжко.

Хіба так поводяться? Хіба так роблять? Можна подумати, це потрібно мені. І що тільки цей чоловік забрав собі в голову! Хіба це чоловік? На мені такі чарівні штанці з дорогим мереживом, а він і не поворухнеться. Ні, це, звісно, не чоловік. Я могла б мати зовсім інші амури. Який статечний був отой пан, що часто приходив на гостину до колишніх моїх господарів! Біля дверей він брав мене за підборіддя й щоразу казав: «А вона з дня на день стає молодшою!» Ото був чоловік — здоровенний, кремезний, він щось собою таки являв, не те що цей — сама шкіра та кістки. А як він дивився! Мені досить було б тільки пальцем кивнути. Коли він приходив, я ступала до вітальні й питала:

— Що бажають панове на завтра? Яловичину з капустою і смаженою картоплею чи вудженицю з овочами й галушками?

Ті двоє стареньких ніколи не могли дійти згоди між собою. Він був за галушки, вона — за капусту. Тоді я зверталася до гостя:

— То нехай скажуть пан небіж!

Ще й тепер бачу, як стою перед ним, а він — ото вже нахаба! — підхоплюється і обіруч — кремезний був чоловік! — ляскає мене по плечах.

— Яловичину з капустою й галушками!

Сміх, та й годі. Яловичину з галушками! Та хто так робить? Такого світ іще не бачив.

— Завше вони в доброму гуморі, цей пан небіж! — казала я.

Доти він служив у банку, але після скорочення залишився без роботи, хоч і дістав непогану вихідну допомогу, що правда, то правда. Але як бути, коли цю допомогу проїси? Ні, я заведу собі чоловіка тільки поважного, з пенсією або, ще краще, з власним статком. Пора вже. Через якусь там любов не варто псувати собі життя. Треба ж мати голову на в’язах. У нашій сім’ї всі доживають до старости. Хіба це дивно, коли живеш так помірковано? Це ж бо велике діло — вчасно лягати спати, завжди сидіти вдома. Мати, голодранка нещасна, теж дожила до сімдесятьох чотирьох років. Та ще й не просто померла. Вона врізала дуба від голоду, бо на старість не мала чого жерти. Все ж бо проциндрила. Як зима — то й нова блузка. Не минуло й шістьох років після того, як помер батько, а вона вже завела собі полюбовника. О, це був ще той фрукт, різник, бив її й завше ганяв за дівками. Я його мармизу добряче подряпала. Йому скортіло мене, а мені він був огидний. Я підпускала його, щоб тільки матір позлити. Вона за своїх дітей завше горою стояла. Ох і вибалушила ж вона очі, як прийшла після роботи додому й застала полюбовника зі своєю дочкою! Ні, до цього діло в нас іще не дійшло. Різник саме поривається сплигнути. Я міцно тримаю його, не даю вирватись, доки стара відчинить двері й підійде до ліжка. Така буча знялася! Мати штурханами виганяє його з кімнати, хапає мене, ридає й навіть намагається цілувати. Я впираюся й дряпаюсь.

«Ти не мати, а мачуха!» — кричу їй. До самої смерти вона думала, що він позбавив мене цнотливости. Ще чого! Я жінка порядна, і в мене ні з ким нічого не було. Авжеж, якщо не боронитимешся, то матимеш їх по десятку на кожен палець. Але що діяти потім? Адже все з дня на день дорожчає. За картоплю он уже треба платити вдвічі більше. Хто зна’ ще, чим це скінчиться. Ні, краще я побуду збоку. Тепер я жінка заміжня, і мене чекає самотня старість...

Із газетних оголошень — а читала вона лише їх — Тереза знала багато гарних висловів і вплітала їх у свої думки, коли була схвильована чи після того, як ухвалювала важливі рішення. Такі мовні звороти її заспокоювали. Вона ще раз проказала подумки: «Мене чекає самотня старість», — і заснула.

Другого дня робота в Кіна пішла на лад; він саме сидів за столом, коли двоє вантажників принесли нове ліжко. Канапа зникла, а заразом зникло й усе, що до неї прилипло. Ліжко стало на те саме місце. Виходячи, вантажники забули причинити за собою двері. Несподівано вони внесли до кімнати умивальника.

— Куди його? — запитав один з них у другого.

— Нікуди! — запротестував Кін. — Умивальника я не замовляв.

— За нього вже заплатили, — сказав вантажник, той, що нижчий.

— За нічний столик — теж, — додав другий і хутко вніс до кімнати цей дерев’яний доказ.

На порозі з’явилася Тереза. Вона повернулася з крамниці. Перше ніж увійти, вона постукала у відчинені двері.

— Дозвольте?

— Входьте! — вигукнули замість Кіна вантажники й засміялися.

— Вже тут, панове? — Тереза з гідністю пропливла до свого чоловіка, по-панібратському привіталася з ним, повівши плечем і кивнувши головою, так ніби вони вже багато років були щирі друзі, й сказала: — А правда ж, я молодця? За ті ж таки гроші! Чоловік жде вдома одну меблю, а жінка привозить аж три.

— Я їх не хочу. Мені потрібне тільки ліжко.

— А чом би й ні? Людина мусить умиватись.

Вантажники штовхнули один одного ліктем під бік. Либонь, подумали, що досі Кін ніколи не вмивався. Тереза накинула йому сімейну розмову. Він не хотів бути посміховиськом. Якщо підтримати розмову про цей умивальник, вони вважатимуть його за дурня. Краще нехай уже він залишається тут, хоч у нього й така холодна мармурова стільниця. Його можна трохи сховати за ліжком. Щоб якомога скоріше забути про цю неприємну обнову, Кін сам допоміг поставити умивальника на місце.

— Нічний столик зайвий, — промовив потому він і показав на низенький, жалюгідний предмет, який посеред високої кімнати — столик стояв іще там — мав кумедний вигляд.

— А нічний горщик?

— Нічний горщик? — Кін уявив собі нічний горщик у бібліотеці й геть розгубився.

— Може, поставити під ліжко?

— Що це тобі стукнуло в голову?

— Хіба ж можна при чужих людях так ганьбити жінку?

Отже, їй потрібно було тільки потеревенити. Вона хотіла теревенити, теревенити й більш нічого. Для цього вона підступно скористалася з того, що в кімнаті були вантажники. Але він не дав утягти себе в пусту балаканину. Нічний горщик проти її базікання — це просто книжка.

— Поставте його он там, біля ліжка! — різко наказав Кін вантажникам. — Отак, а тепер ідіть собі.

Тереза провела вантажників за двері. Вона була саме втілення люб’язности й, усупереч своїй звичці, дала обом на чай — із чоловікової кишені. Коли вона повернулася до кімнати, Кін уже знов сидів, повернувши крісло спинкою до Терези. Він не бажав більше мати з нею нічого спільного, навіть зустрічатись очима. Позаяк перед ним стояв письмовий стіл, вона не змогла підійти до нього ближче й задовольнилася злим поглядом збоку. Вона відчувала, що має якось виправдатись, і почала нарікати на старий умивальник:

— Двічі на день роби те саме. Вранці й увечері. Хіба в цьому є глузд? З жінкою теж треба рахуватися. Служниця ж бо одержує...