Цієї миті її голос каже:

— А ось і я.

Він обертається. Вона стоїть на порозі сусідньої кімнати, в сліпучо білій нижній спідниці, отороченій широким мереживом. Спершу він пошукав очима синій колір — колір небезпеки. Тепер він злякано переводить погляд угору: блузку вона не скинула.

Слава Богу. Спідниці нема. Тепер мені не доведеться нічого м’яти. Хіба це пристойно? Ото пощастило. Я посоромився б. Як вона так може? Я сказав би: «Скинь її». Я б цього не зробив. Стоїть собі, ніби так і треба. Ми знаємо одне одного вже, либонь, дуже давно. Ну звісно, моя дружина. У будь-якому шлюбі. Звідки вона про це знає? Була на службі. В одного подружжя. Всього надивилась. Як тварини. Те, що потрібно, вони знаходять самі. У голові в неї не книжки.

Тереза, похитуючи стегнами, ступає ближче. Вона не ковзає й не пливе, вона йде перевальцем. Виходить, то через накрохмалену спідницю складається враження, немовби вона ковзає чи пливе. Вона радісно промовляє:

— У такій задумі? Ох, ці вже мені чоловіки! — Потім згинає мізинний палець, свариться й показує ним на канапу.

Треба й мені туди підійти, думає Кін і ту ж мить опиняється — він не розуміє, як це сталося — біля неї. Що він має тепер робити — покласти на книжки? Він тремтить від страху, благально дивлячись на книжки, на цей останній прихисток. Тереза перехоплює його погляд, тоді нахиляється й одним розгонистим рухом лівої руки згортає всі книжки на підлогу. Кін безпорадно ступає до них, хоче закричати, жах перехоплює йому горло, він намагається ковтнути й не може видати жодного звуку. У ньому повільно підіймається страшна ненависть: вона на це зважилась! Книжки!

Тереза стягує з себе нижню спідницю, дбайливо згортає її й кладе на книжки, що лежать на підлозі. Потім умощується на канапі, згинає мізинець, ошкірюється й каже:

— Ось так!

Кін сягнистими стрибками кидається з кімнати, замикається у вбиральні — з усього помешкання тільки тут нема книжок, — машинально спускає з себе в цьому місці штани, сідає на стільчик і плаче, як мала дитина.

Сліпучі меблі

— Не їстиму ж я сама на кухні, мов служниця. Господиня їсть за столом.

— Столу немає.

— Отож я й товкмачу: потрібен стіл. Хіба це годиться, щоб у порядному домі людина їла за письмовим столом? Цілих вісім років я про це думала. Пора вже сказати.

Купили стола, заразом з їдальнею горіхового дерева. Вантажники поставили все те в четвертій кімнаті, що була найдалі від письмового столу. Щодня обідали й вечеряли, здебільшого мовчки, на нових меблях. Не минуло й тижня, як Тереза сказала:

— У мене прохання. Тут чотири кімнати. У чоловіка й жінки права однакові. Такі ниньки закони. На кожного по дві кімнати. Що дозволено одному, те не заборонено й другому. Я візьму собі їдальню й сусідню кімнату. За чоловіком зостанеться чудовий кабінет і ота велика кімната поряд. Так буде найпростіше. Мебля залишиться, як є. Не треба буде нічого обраховувати. Шкода ж бо гаяти стільки часу. Це діло треба залагодити. Тоді жодна зі сторін не матиме перепон. Чоловік іде до письмового столу, жінка береться за свою роботу.

— Гаразд, а книжки?

Кін про її заміри здогадується. Його не обдуриш. Навіть якщо це коштуватиме йому цілих двох фраз, він однаково в неї все випитає.

— Через них у моїх кімнатах скоро вже не буде де ступити.

— Я заберу їх до себе!

Голос у нього злий. Господи, йому тяжко розлучатися зі своїм добром. Шкода віддавати сякий-такий скарб.

— А навіщо, перепрошую? Перетягувати книжки туди-сюди — хіба це для них добре? Я знаю, що треба зробити. Залиш книжки там, де вони стоять. Я до них і не доторкнуся. За це я візьму собі й третю кімнату. Так ми будемо квити. У тій кімнаті все’дно нічого такого не стоїть. А чудовий кабінет належатиме тільки чоловікові.

— Ти обіцяєш мовчати, коли ми їмо?

До меблів йому байдуже. Він їх продасть їй дорого. За столом вона часом заводить балачку.

— Ну звісно, я мовчати люблю.

— Краще домовитися про це в письмовому вигляді!

Вона навдивовиж спритно прослизнула вслід за ним до письмового столу. Угода, яку він хутко начеркав, іще не встигла просохнути, а вона вже поставила під нею свій підпис.

— Ти знаєш, що підписала? — промовив він, піднісши аркуш над головою, і про всяк випадок прочитав їй свій текст уголос: — «Цим я підтверджую, що всі книжки у трьох моїх кімнатах є законною власністю мого чоловіка й що в нинішньому розподілі майна ніколи й ні за яких обставин нічого не зміниться. За те, що мені передано три кімнати, я зобов’язуюся мовчати, коли ми з чоловіком спільно снідатимемо, обідатимемо чи вечерятимемо».

Обоє були задоволені. Вперше після загсу вони подали одне одному руки.

Так Тереза, що доти мовчала за звичкою, довідалась, як високо він цінував її мовчання. Умову, від якої залежав її подарунок, вона виконувала якнайстаранніше. Їжу вона передавала йому за столом мовчки. Тереза доброхіть зреклася однієї давньої мрії, що її плекала багато років: розповісти своєму чоловікові, як на кухні варять їсти. Текст угоди вона пам’ятала добре. Мовчати з примусу їй давалося важче, ніж мовчати просто так.

Якось уранці, коли він, зібравшись на прогулянку, вийшов зі своєї кімнати, вона заступила йому дорогу й сказала:

— Зараз я маю право розмовляти. Ми не за столом. На цій канапі я б не заснула. Хіба вона пасує до письмового столу? Така дорога, давня річ — і оця жалюгідна канапа. У пристойному домі має стояти пристойне ліжко. Сором-бо, як прийдуть люди. Вона завше справляла на мене гнітюче враження, ця канапа. Якраз учора я хтіла про це сказати. Але потім усе ж таки стрималася. Не гоже, щоб господині в домі відмовляли. Ця канапа — вона ж бо тверда, як камінь! Де це чувано, щоб тримати таку твердющу канапу? У твердому нічого доброго немає. Я не розпусниця якась, такого про мене ніхто не скаже. Але спати треба вміти. Лягати вчасно, і щоб ліжко було добротне, як і належиться, а не отаке тверде!

Кін її не перебивав. Певний, що вона мовчатиме о будь-якій порі дня й ночі, він, отже, хибно склав контракт, зробивши застереження тільки щодо того часу, коли вони сідали за стіл. З юридичного погляду вона угоди не порушила. Щоправда, з морального боку вона схибила. Але таких створінь, як Тереза, це не бентежить. На другий раз він поклав собі чинити розважливіше. Заговорить він, дістане привід розмовляти й вона. Ступивши вбік — так, немовби вона німа, а він глухий, — Кін пішов своєю дорогою.

Одначе Тереза не вгамувалася. Щоранку вона ставала під дверима й гудила канапу дедалі відвертіше. Її балачки ставали щораз довшими, його настрій — щораз гіршим. Хоч на її слова він і бровою не вів, проте, бувши людиною пунктуальною, вислуховував жінку до кінця. Про канапу вона знала, здавалося, так багато, немовби сама спала на ній уже багато років. Її зухвалі судження помалу справляли на нього вплив. Канапа була швидше м’яка, ніж тверда. Кіна так і поривало заткати її дурну пельку однією-однісінькою фразою. Він питав себе, як далеко зайде її нахабство, й, щоб побачити це, зважився на один невеличкий підступний експеримент.

Якось, коли вона знов накрила мокрим рядном цю тверду, твердющу-розтвердющу канапу, він глузливо втупився їй у самісіньке обличчя — дві товсті щоки й чорна пащека — і заявив:

— Звідки тобі це знати? Сплю на ній я.

— А я все’дно знаю, що канапа тверда.

— Отакої! Звідки ж?

Вона ошкірилась:

— Я цього не скажу. Дещо пригадується.

Зненацька й сама вона, і її ошкір здалися йому дуже знайомими. Перед очима постала сліпучо біла нижня спідниця з мереживом, груба рука накинулася на книжки. Ще мить, і вони вже лежали на килимі, наче трупи. Потороча, до половини гола, до половини в блузці, ретельно згорнула нижню спідницю й накрила нею, мов саваном, книжки.

Цього дня робота в Кіна не йшла на лад. У нього нічого не виходило; їжа викликала огиду. Один раз йому пощастило про все забути. Тим виразніше спогади напливали тепер. Уночі він не змикав очей. Канапа йому здавалася проклятою й зараженою. Якби ж вона була тільки тверда! До неї прилип брудний спогад. Кілька разів Кін підводивсь і струшував із себе цей тягар. Але та бабега була важка й залишалася там, де їй подобалось. Він просто-таки скидав її з канапи на підлогу. Та щойно він лягав, як її образ з’являвся перед ним знову. Від ненависти він не міг заснути. Щоб виспатися, йому потрібно було шість годин. Завтра з його роботою буде те саме, що й сьогодні. Він завважив, що всі лихі думки крутяться тільки навколо канапи. Щаслива ідея врятувала його аж під четверту годину ранку. Він вирішив пожертвувати канапою.