Антон проштовхався до входу, постукав у скляні двері. Охоронець у камуфляжі байдуже кинув оком на його чорні штани, черевики на грубій підошві, білу сорочку з коротким рукавом, зелену ошатну краватку, і відчинив.

— Банк не працює.

— Себто як? У мене зустріч із президентом, — для чогось додав Антон.

— Нічого не знаю, — охоронець процідив крізь губу лише тому, що мужик виглядав солідно, виліз із «беемвешки», не те що галаслива потолоч перед входом. — Зачинено.

— Надовго?

— Я тут не начальство, — плямистий вирішив, що видав вичерпну інформацію, і зачинив двері.

Антон стенув плечима і повернувся до машини. Він навіть не намагався дізнатися щось у натовпі, навряд чи хтось знає більше.

Через два дні хіба що лінивий не говорив і не писав про скандал із банком «Партнер», котрий несподівано луснув, а гроші вкладників, в тому числі й валюта, спливли в невідомому напрямку, а разом з ними — і президент Анатолій Рогоза, про якого нічого не знає навіть дружина, але, на переконання громадськості, вона точно бреше. Розпочато слідство.

У «Партнері», одному із найбільш надійних до останнього часу банкові, Антон і Віта зберігали п’ятдесят тисяч доларів. Дрібничка. Але...

— Я так і зрозумів, що це був жарт.

— Обставини змінилися. Але я так собі прикидаю, що тепер це справді буде востаннє. Мені все набридло.

— З такими настроями братися до серйозних справ навіть лікарі не радять.

«БМВ» перетнула Печорський міст і рухалася в бік Голосїївського лісу. Кіт не приховував своїх радощів з приводу повернення Антона до справ. Клієнт, котрий зробив замовлення, дуже солідний, втрачати такого небажано. Знаючи суть справи в загальних рисах, Кіт був певен, що, крім Антона, з роботою такого масштабу не впорається ніхто. Або, скажімо так, мало хто.

Антон проїхав проспектом і повернув у бік виставочного центру. Припаркувавшись, він начепив темні окуляри і взявся за ручку дверцят.

— Ходімо погуляємо. Спекота в цій коробці, думати заважає.

Розпечене повітря застигло, здавалося, його можна помацати.

Антон і Кіт пройшли крізь арку, знайшли лавицю у затінку і вмостилися на ній.

— Як ото негритоси в своїй Африці живуть? — пробурчав Кіт. Він уже добряче заплив салом, отож переносив спеку важче, ніж худорлявий спортивний Антон.

— Вони пристосувалися, як риби до води, як пташки у повітрі. Та й у нас іще далеко не Африка. — Антон закурив. — Давай про справи.

— Замовник платить двісті штук плюс витрати. Половину — наперед, при згоді працювати на його умовах.

— Які ще умови? Ім’я, завдаток, терміни — по-моєму, все.

Кіт не поспішав із відповіддю. Антон інстинктивно відчув щось недобре.

— Є один нюансик. Нюансик, гм... Замовник хоче особисто зустрітися з виконавцем.

— Не піде! — Антон рішуче ляснув долонею по обтягнутому джинсами коліні. — Замовник не знає мене, я його. Такий порядок. Нема про що говорити!

— Зажди! — у голосі Кота почулися нотки відчаю. — Спочатку послухай спокійно, а потім уже й вирішуй. Я сам мало що знаю. Замовник дав лише ім’я. Олександр Селіді. І адресу, — він витримав паузу. — У Нью-Йорку.

— Не зрозумів...

— У місті Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки. З людиною, котра погодиться працювати, замовник зустрінеться особисто і буде домовлятися вже без мене. Коротше, своє я отримую. І не дивись на мене так! Повторюю, не знаю ні греця! Звичайно, витрати тебе не стосуються...

— Ще б пак, — Антон говорив відсторонено, думки витали десь далеко, таких пропозицій він іще не отримував. — У них там що, своїх немає?

— Не знаю! До речі, я й про тебе мало що знаю. Антон — та й усе — а де ґарантія, що тебе насправді так звуть?! Де твій барліг — невідомо. Може, й на тачку свою ти чіпляєш фальшиві номери! Напарника твого в очі я не бачив. Здогадуюся, що це баба, але це лише припущення, думки, можу й помилятися. То що про тебе буде знати замовник? Чого ти боїшся?

— Хто замовник? Платити хто буде?

— Відповідаю — Віктор Малахов! Його всі знають! Він не ховається!

Про Малахова на прізвисько Круглий Антон дещо чув ще з часів своєї оперативної роботи. Останнім часом статус бандита змінився, тепер він — шанований бізнесмен, банкір, власник мережі модних супермаркетів. На сьогодні Антон міг повідати про Віктора Малахова дуже багато. Вони з Вітою по ходу справи збирали інформацію про всіх значних авторитетів, заганяли усе в комп’ютер і вже мали невеличку особисту картотеку.

Знав Антон і про те, що зо два роки тому вони отримали замовлення ліквідувати одного з ділових партнерів Малахова і з успіхом впоралися з цим. Може, на них чекає пастка, хоча навряд чи їх могли вистежити, вони діяли зазвичай із пересторогою. Та від випадковостей не застрахований ніхто, якась дрібна необачність тепер могла вилитися у небезпечну ситуацію. І все ж таки пропозиція спокуслива. Якщо пастка — вивернутися можна. А гроші потрібні неабияк, а до того ж — абсолютно нові горизонти...

— Я маю подумати, — промовив він.

— Довго? Він чекати не буде.

— Потерпить. Завтра чи післязавтра я з тобою зв’яжуся і скажу, що вирішив. Куди тебе підкинути?

...Віта неабияк здивувалася. І у неї були ті ж таки побоювання. А потім вони години чотири радилися. І коли усоте перелопатили мінімальну інформацію та варіанти, ранком наступного дня Кіт отримав відповідь.

— Зустріч — там, де скажу. На моїх умовах. Зрозуміло?

Неважко було здогадатися, що Малахов прикотить на зустріч у шикарній машині — темно-синьому, блискучому в сонячному сяйві «шестисотому». Антон не поспішав виходити з своєї машини.

— Щось не так? — занепокоївся Кіт.

— Поки все о’кей.

До «БМВ» швидким кроком підійшла довговолоса брюнетка, обличчя якої ховалося під величезними темними окулярами. Вона прочинила задні дверцята і вмостилася у них за спинами. Кіт здивовано озирнувся на неї, його погляд прикипів до стволу «берети».

— Відверни свою морду. Дивись прямо, — звелів Антон.

Кіт підкорився. Дуло ткнулося йому в потилицю.

— Я так розумію — це твій напарник, — він намагався не втрачати чоловічої певності. — Приємно познайомитися, мадам...

— Заткни пельку, — Антон зиркнув на годинник. — Отже, я іду. У неї сотовий телефон при собі. Буду сигналізувати кожні п’ятнадцять хвилин. Якщо ти нас підставляєш, і я не озвуся за п’ятнадцять хвилин, вона тебе застрелить. Зрозумів?

Кіт кивнув.

— Не нудьгуйте! — Антон вийшов, хряпнувши дверцятами.

Від «мерседеса» його відділяло метрів п’ятсот, котрі він подолав неквапом, зиркаючи на всі боки. Як і було домовлено, Антон відчинив задні дверцята і, вмостившись у салоні, з задоволенням відзначив, що у машині кондиціонер. Чоловік, що сидів поруч із водієм, повернувся і простягнув руку.

— Здоров!

Якби Антон не знав, що Малахову сорок два, то не зміг би точно визначиш його вік. Голова його була поголена, як більярдна куля. Саме за звичку ходити голомозим він і отримав прізвисько Круглий. Ніс йому колись давно зламали, зробивши Малахова чимось невловно схожим на постійних супротивників Роккі-Сталлоне по ринґу. Однак сірі очі, розумні й жваві, не пасували до загальної зовнішньої дебільності, котра так і випромінювалася з кожного поруху авторитета. Потиск руки був коротким і міцним, Антона це чомусь заспокоїло — сильні люди, якщо вони ще й не дурні, не звикли робити дурниць, а важко тільки з ідіотами, вони непрогнозовані і тим небезпечні.

— Гайда до мене в офіс. Там ніхто не заважатиме. Один на одного легше через стіл дивитися. Мені тут сидіти нудно.

— Нехай так, — Антон вагався лише кілька секунд.

Від Солом’янської площі, місця їхньої зустрічі, до Подолу їхали мовчки. Один тільки раз Антон, зиркнувши на годинник, попросив у Малахова дозволу скористатися телефоном і тут же, з машини, подзвонив Віті.

— Усе нормально, — промовив у трубку і дав відбій.

— А якби ненормально? — поцікавився Круглий.