Антон витер спітніле чоло.

— Парко у піджаці, а як без нього з усією цією зброєю? Можна, я пику вмию?

Кіпіані милостиво кивнув, Антон пройшов до ванної, хлюпнув на обличчя прохолодної води. Швидким жестом дістав з-за паска пласку «беретку», спритно приладнав саморобний глушник. Не закриваючи крана, повернувся до кімнати.

Кіпіані навіть здивуватися не встиг. Дві кулі в груди, ще постріл — у голову. Клієнт перестав цікавити Антона. Він підхопив біпер, натиснув кнопку і притулився спиною до стіни біля дверей. Клацнув замок, Чехідзе пройшов уперед, Антон ногою штовхнув двері, замахнувся руків’ям, і Чехідзе сповз на підлогу. Порядок, можна виходити. Антон приторочив зброю на місце, відчинив двері, спокійно мовив: «До побачення!» і впевнено рушив повз охоронця. Біля ліфта нікого не було. Антон спустився донизу, хутко перетнув хол. Швидше, швидше, він і так затримувався. Всівся у перше-ліпше таксі, звелів водієві: «Сімферополь!» і не особливо торгувався.

За годину він був у Сімферополі. Його непоказна «дев’ятка» з херсонськими номерами спокійно чекала на платній стоянці. Віта ще вчора поїхала поїздом, так вони домовилися.

Київ. Червень.

— Усе гаразд?

— Як завжди, — Антон закрив кришку кейса, ховаючи від очей співбесідника акуратні зелені пачки.

Сивуватий брюнет в окулярах із золотою оправою задоволено кивнув. У нього були ім’я та прізвище, але Антон з Вітою охрестили його Котом, хоча він був мало на нього схожий. Кіт уже кілька років постачав їх роботою, знаходив замовлення, виступав посередником, бо у Антона з Вітою було тверде правило: ніяких особистих контактів із замовником. Спочатку вони прозвали посередника Звідником. Такі шукають роботу дорогим повіям, котрі приймають лише вдома. Потім Антонові пригадалося, що на жарґоні повій звідники іменуються «котами». Слово їм сподобалося, коротке й містке. Кіт отримував десять відсотків від їхнього гонорару і був більше аніж задоволений — маленькі суми вони навіть не обговорювали. Клас роботи був вартий того.

— Багіров задоволений. Зроблено чудово. Треба було завалити й Ґіві...

— За нього не заплачено, — сухо відповів Антон.

Вони розмовляли на задньому сидінні Антонового «БМВ». «Дев’ятку», що її викрали спеціально для поїздки в Крим і на яку для повного маскування поставили не столичні номери, Антон кинув неподалік того місця, де її було викрадено, почепивши справжні номери. Власник машини зрадіє і точно нічого не второпає.

Вони завжди розмовляли в машині. Котові призначали зустріч у центрі, вони сідали у машину, і Антон довго кружляв, перевіряючи, чи не пасуть їх. Спочатку Кіт дратувався, потім звик. Туман таємничості вони напускали добрячий довкола себе. Правда, це збуджувало у замовників неабиякий інтерес, і де ґарантії, що їх одного разу не вистежать через Кота? Отож цього разу Антон зупинив машину в одному з тихих зелених дворів на Русанівці.

— Є тут один тип... — трохи помовчавши, почав Кіт.

— Ні.

— Що «ні»?

— Більше нас такі справи не цікавлять.

— Гм... А які цікавлять?

— Ніякі. Все. Це було востаннє.

— Он як, — протягнув збентежено Кіт. — Це ж чого такі заявочки? Що взагалі сталося?

— Прокол. Витік інформації. Кіпіані знав про нас. Не про нас конкретно, але взагалі знав, що Багіров найняв виконавців тут. І чекав на нас.

— Ну-у, несерйозно все це! Він у принципі мусив чекати на щось подібне, його попереджали...

— Неважливо. Щілинка десь з’явилася. Чекати, поки вона збільшиться, у мене бажання нема. Ми зав’язуємо.

Антон радів, що знайшовся такий офіційний привід. Не треба нічого пояснювати.

— Отакої, еге? — Кіт важко перетравлював несподівану новину. — Мене, значить, кидаєте...

— Ну, ти ж не дівчатко, — посміхнувся Антон. — Не переживай. Без роботи не залишишся.

— Ну і куди думаєте далі? В сільське господарство?

— Женеш пургу, мужик. Подамося куди-небудь до Криму. Тепло, фрукти, море.... Купимо пару будинків. В одному жити будемо, другий — курортникам здавати, — Антон підморгнув. — Приватний пансіон, бачив рекламу по телеку? Ну а хтось надто цікавий носа поткне — прищемимо...

— Ніхто й не сумнівається... Крим, значить...

— Чи ще куди. Це я так, для прикладу. Курортників вистачає, нині народ при грошах. За нас не переживай. Не пропадемо.

Кіт зам’явся.

— Виходить, прощаємося? Чи як?

— Отак і виходить, — Антон вийшов з машини, щоб пересісти за кермо. — Підкину тебе до метро, далі — сам, — він завів мотор. — Поїхали, машинко!

Він не приховував святкового настрою.

— Ну як?

— Нормально.

— Схавав наш Котик?

— Ковтнув, трохи не вдавився. Тепер піде зап’є.

Антон пригорнув Віту і пройшов на кухню. Взяв із холодильника запітнілу пляшку «Боржомі», пожадливо ковтнув просто з горлечка, хух, отепер можна й передихнути...

Вони мешкали у звичайній двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної дев’ятиповерхової панельки на Оболоні. Тут вони відпочивали, телефоном майже не користувалися. Квартиру придбали одразу ж після виконання першого замовлення, згодом придбали другу, однокімнатну, неподалік центру. Там влаштували щось на зразок офісу. Двоє стільців, крісло, стіл, комп’ютер, телефон. Антон був досвідченою людиною. Якщо їх почнуть вистежувати, то вийдуть на цю хату, а не на квартирний телефон. Перестрахуватися не зайве, він добре знав виверти як міліції, так і бандитів. Квартири оформлені на чужі прізвища. А Віта після того, як виписалася з общаги, взагалі ніде не засвітилася із справжніми документами. Так що у своїй квартирі вони почувалися в цілковитій безпеці. Сусіди їх практично не бачили й не чули. Невідомо, що вони думали про господарів, котрі ховалися за масивними подвійними дверима, виготовленими із цільного дуба. Мабуть, вважали їх бізнесменами. Тепер узагалі модно мати подвійні двері.

— Розпарився, тепер холодне хлебчеш, — незадоволено зазначила Віта.

— Дурниці! — Антон зробив іще ковток. — Можу я похворіти хоча б раз? Полежу спокійно, а ти мене полікуєш, — він задоволено пригорнув її.

Віта пирхнула. Справді, смішно, — застуда — два роки тому через її необачність йому прострелили плече. Куля застрягла в тілі, шукати лікаря Антон заборонив, і вона сама робила операцію тут, у квартирі, розпеченою фінкою, знеболююче діяло погано, він кілька разів втрачав свідомість, потім з’ясувалося, що інфекція таки потрапила у рану, і їй знову довелося обробляти її й лити туди спирт. Якимось побитом усе обійшлося.

— Я гадаю, сьогодні у нас маленьке свято? — Антон ковтнув ще води і запхав пляшку до холодильника.

— У нас сьогодні велике свято. Кінець старого життя. Треба це діло відзначити, любий. Їдемо вечеряти?

Віта готувати ненавиділа, бо не вміла.

Антон наморщив чоло.

— Де ми не були? Гайда до «Наполеона»! Як ідея?

— Думаю, там нічого особливого. Понти тільки...

— Нічого, подивимося на їхні понти. Піду ополоснуся, а ти збирайся...

Біля входу до ресторану «Наполеон» їх зустрів парубійко у блакитному гусарському костюмі, що зовсім не личив до його фізіономії торговця-лоточника. Віта відразу визначила, що на ньому форма корнета. Вони демонстративно не звернули уваги на його «добрий вечір» і з гідністю пройшли сходами із чистим, але потертим килимовим покриттям, нагору до залу. Присіли за столик у глибині залу. Віта роззирнулася.

— Декорація. Знімальний павільйон, — оцінила вона оформлення, стилізоване під обідні зали початку дев’ятнадцятого століття.

Біля столика виник офіціант у червоній драгунській формі.

— Добрий вечір. Будете вечеряти?

Антон поправив масивну золоту печатку на пальці, недбало змів порошинку із лацкана стильного зеленого піджака і зневажливо кинув:

— Ні, в стелю плювати. — На здивований погляд драґуна поблажливо додав: — А для чого ми, по-твоєму, прийшли?

— Це справжні канделябри? — Віта, включаючись у гру, тицьнула пальцем у свічник.