Рішення прийняли разом і довго не обговорювали. Ялта — то був останній раз.

— Спиш? — стиха запитав Антон.

— Майже...

— Що там із маклером?

— Усе за планом. Передзвоню у понеділок, вона підшукала варіанти.

— Може, у вівторок? Понеділок — погана прикмета. Краще гроші заберемо. Завтра вихідний, банки все одно зачинені.

Частина зберігалася у спеціально обладнаному сховку, решта — в банках, надійність яких перевірена часом. Хай проценти капають. Рахунки в різних комерційних банках вони відкрили для надійності. Є прикмета — не тримай всі яйця в одному кошику.

— Гаразд, — Віта усміхнулася і цмокнула його в щоку. — На добраніч.

У салоні «мерседеса» сиділо четверо. Троє, і водій також, ховали обличчя під чорними масками. В очах четвертого читалися острах і покірність долі. Він сидів спереду, біля водія. Ззаду до його потилиці було притиснуто ствол «кольта».

— Оно його вікна, — пробелькотів полонений. — На четвертому поверсі.

— Світло пробивається, — зауважив на задньому сидінні старший, котрий командував усією групою. — Чого це йому не спиться в неділю о першій ночі?

Запитання явно було риторичним. Старший простягнув полоненому мобільний телефон.

— Совість твоя, в усякому разі, чиста. Нікого не розбуркаєш. Дзвони. Тільки поводься розумно.

Набираючи номер, полонений збився. Йому вдалося набрати номер лише з третього разу.

— Алло. Я слухаю, — відгукнулася трубка.

Дуло сильніше притиснулося до потилиці полоненого.

— Це я... Сторожук...

— Чую. Котра година, ти знаєш? Що сталося?

— Побалакати треба... Терміново... Зараз... Я тут поряд... Мені погрожували...

— Ти сам?

— Думаю, кому треба твою адресу, без мене дізнаються... Сам я...

Крізь прорізи в масці Сторожук помітив, що губи водія розтягнулися у задоволеній посмішці.

— Ти далеко?

— Два квартали від тебе. Хвилини за три буду.

— Добре, — на тім кінці дроту голосно зітхнули. — Чекаю.

Щойно у трубці почулися короткі гудки, ствол прибрали.

— Бач, як усе просто, — старший говорив із полоненим, як із дитиною. — Тепер почекаємо, скільки треба, і вперед. Скоро ти заробиш свої гроші.

Час тягнувся повільно. П’ять хвилин здалися Сторожуку вічністю. Нарешті старший скомандував:

— Гайда. Погнали!

Всі разом з водієм вийшли з машини, перетнули подвір’я і зупинилися біля потрібного під’їзду. Сторожук натиснув кнопки на щитку домофону.

— Ти? — прошипів динамік.

— Я, я... Свої... — Сторожук натиснув на дверну ручку, котра за кілька секунд піддалася. Троє в масках ковзнули за ним. Двері потрібної квартири виходили просто на майданчик, вони були прочинені, хазяїн стояв у темно-коричневому оксамитовому халаті, з-під якого стирчали голі волохаті ноги. В такому вигляді президента комерційного банку «Партнер» побачити міг не кожен.

Сторожук трохи повагався, не поспішав заходити, хоча господар і пропускав його. Нарешті він зробив крок через поріг і несподівано навалився усім тілом на двері, не даючи їм закритися. Троє в масках миттєво випірнули з мороку сходового майданчика і потіснили хазяїна всередину, погрожуючи револьверами. Коли всі увійшли, Сторожук зачинив двері, після короткого вовтузіння освоїв досить складну систему замків, клацнув ними. На господаря квартири він намагався не дивитися.

Хазяїна обшукали, з кишені халата видобули плаский браунінг старого зразка. Старший покрутив зброю в руці.

— І це стріляє?

— Сунь собі в жопу і спробуй, — порадив господар.

— Дуже смішно, — старший пожбурив браунінг на м’який килим собі під ноги, хвацьким ударом зафутболив його під диван, промовив: — Мало часу для гумору. Починайте, хлопці.

Його підлеглі діяли точно за планом. Уже за хвилину вони виштовхали до залу перелякану молоду жінку, котра плуталася в халатику, вдягаючи його на ходу, і хлопчину, який нічого не розумів зі сну. Йому було років вісім. Старший жестом звелів хазяїнові сісти на диван, жінці й хлопчикові вказали місце біля столу. Дитина притислася до матері, злякано глипаючи на чорні маски.

— Довго базарити не будемо, — старший став так, щоб одночасно бачити всіх. — 3 тобою, Рогоза, хотіли домовитись по-мирному. Ти не послухався. Більше того, найняв миршавих мудаків, але вони таки покалічили двох наших хлопчиків. Коротше, ти догрався.

— Далі що? — Сторожук, що причаївся у кутку, не міг зрозуміти холоднокровності Рогози. — У будь-якому разі, сволото, чого б ви там не хотіли, поки тут жінка й дитина — розмови не буде.

— Саме тому вона й буде, — старший неквапом витяг пачку цигарок, припалив, струсив попіл на килим, посміхнувся, забачивши мовчазне очікування на обличчях полонених. — Ви залишитесь жити. Усі троє. У будь-якому випадку, домовимося ми чи ні, — він явно грав на публіку. — Зараз почнемо.

Він кивнув одному із підлеглих. Той взяв за руку переляканого хлопчика, смикнув його від матері і поклав його руку на стіл. Жінка спробувала стати на заваді, але досить було важкого погляду з чорних прорізів маски, і вона уклякла на місці, немов загіпнотизована удавом. Другий напасник тим часом притиснув дуло до голови Рогози.

— Я роблю останню пропозицію, Рогоза, — старший говорив, не дивлячись на господаря квартири, неначе в кімнаті не було нікого, крім переляканої безпорадної жінки, що стояла навпроти. — Якщо ти відмовишся, твоєму шмаркачеві відрубають пальця. Ти віриш, мамусю? На мене дивися, суко! — гаркнув він несподівано і знову перейшов на нормальний тон. — Я повторюю: ти відмовляєшся — це буде коштувати одного дитячого пальчика. Я буду повторювати пропозицію ще тричі. Потім займуться твоєю дружиною. На очах сина. Обох вас ми скуємо наручниками і прикуємо до труби опалення. Якщо й це не промиє тобі мізки, я віддам тобі ключі від наручників, і ми дамо твоїй родині спокій. Назавжди. Живи з усім оцим. Спокійно. Якщо зможеш, — він випустив струмінь диму в жіноче обличчя і повернувся до Рогози: — Ну? То як?

Все сталося за кілька секунд. Бандит, котрий тримав дитину, змахнув лезом ножа. Крик дитини змусив Сторожука, про якого всі забули, закрити вуха долонями і опустити голову. Від удару руків’ям револьвера в обличчя поточився Рогоза. Жінку, котра рвонулася до сина, що стікав кров’ю, старший схопив за волосся і змусив опуститися на коліна.

— Сука! Сука! — стогнав Рогоза, витираючи долонею кров із обличчя.

— Я хіба зараз просив? — у голосі старшого вчувалося дорікання. — Куди поспішаєш? Приперло тобі?

Громило витер лезо об скатерку, стенув плечима.

— Я думав, він не повірить...

— Думав він! — старший відпустив жінку, підштовхнув її ногою. — Займися пацаном, перев’яжи... Ти, здається, медик... А ми поки що з чоловіком продовжимо розмову. Може, воно й на краще. Тепер зрозуміє, що не жартуємо. Та не скигли, без тебе дзвенить у вухах! Ворушися!

Він підхопив стілець, поставив його так, щоб сидіти обличчям до Рогози.

— Бачу, слухати ти готовий. До понеділка час є. Тобі не обов’язково їхати в офіс, у тебе вся документація продубльована на персоналці, факс теж тут. У понеділок рахунки твого банку повинні бути заморожені. За ці дні ти зробиш усе, щоб перевести їх туди, куди я скажу. Твої співробітники повинні отримати повний розрахунок. Цей, — він кивнув на Сторожука, — відповість на всі запитання щодо того, що робити з приміщенням і всяким там банківським барахлом. Свою охорону ти знімеш, уже сьогодні зранку там повинні стояти наші люди. Ми троє залишимося тут до понеділка, спостерігатимемо, як ти впораєшся. Подробиці в процесі роботи. Ну, то як?

Рогоза витер цівку крові, що текла по обличчю, подивився на заплакану дружину, котра намагалася перев’язати руку сина, перевів погляд на укляклого Сторожука, на чорні маски прибульців, під якими явно ховалася жорстока байдужість.

Звичайно, президент комерційного акціонерного банку «Партнер» Анатолій Рогоза прийняв єдино можливе рішення.