— Я так собі мислю, він хоче використати зв’язки грека, його фірму та його банки для вкладення своїх капіталів. Рахунок в американському банку іноземцеві з його репутацією відкрити не просто.

Віта кивнула і продовжила.

— Думаю, ні греця у Малахова не виходить, ось він і хоче прибрати Селіді. Щоб, як він тобі обмовився, з іншими простіше було. Селіді — не єдина його надія. Хоча версії це все, домисли, ми можемо чогось не знати...

— Може бути, що грек йому навіть заважає. Судячи з того, що ми про нього знаємо, бандитів він не любить і справ з ними немає, більше того — при першій же можливості підставить під удар. Зі своїм авторитетом у ділових колах він запросто може це зробити. Малахов не на ту карту поставив і зрозумів це.

— І не один раз.

— Це ти про що?

— Олександр Селіді — не наш клієнт. Я б із задоволенням узялася за самого Малахова.

— Згоден. Та тільки відмовимося ми, він інших винайме, йому — нема різниці. Вибирати не доводиться, а гроші потрібні, як не крути.

Вони мовчки вивчали одне одного з різних кінців кімнати.

— Спробуємо? — хитро посміхнувся Антон.

— Як ми це зробимо?

— Придумається щось. Ну, беремося?

— Востаннє — затям! — Віта посміхнулася у відповідь.

Оформлення необхідних документів тяглося близько місяця. У Антона не виявилося закордонного паспорта, Віта вирішила закріпити свої знання англійської на якихось дуже прискорених курсах, із замовленням квитків на літак вийшла затримка... Малахов лютився, що гроші не прискорюють справи, ганяв своїх до сьомого поту, одначе бюрократична машина від цього не пришвидшувалася, бо що то — окремі гвинтики? Антон і Віта скористалися липовими прізвищами, штампи про прописку лише були схожі на справжні. Та при бажанні можна було переконатися, що за вказаною адресою проживають саме означені громадяни. Несподівано виникла ще одна проблема: американці не поспішають відкривати візу людям, котрі не мають сім’ї. Нічого не тримає на батьківщині, потенційний емігрант. Антон засміявся, довідавшись про це, але сміх сміхом, а час іде. Малахов не мав абсолютно ніякого впливу на американських дипломатів, але саме у вирішенні цієї проблеми він проявив себе із розмахом: до Дарницького загсу підкотив кортеж із «шестисотих», стрижені крем’язні із квадратними плечима відчинили двері до кабінету мало не ногами, жінка оговтатися не встигла, як перед нею на стіл лягли кілька зелених папірців із портретом президента Франкліна і два паспорти. «Чекати ніколи, любов до гроба, оформити треба. По-бистрому!» Начальниця на гроші втупилася, як удав на кролика, у голові вже калькулятор клацав, і рішення прийняла миттю — раз любов, то перешкоджати не можна, спішаться нині молодята...

Видаючи Антонові паспорти й квитки, Малахов підморгнув:

— Щасливої весільної подорожі, братан!

Антон знизав плечима. Паспорти все одно одноразові, а штампи нічого не регламентують. Зроблять справу — і документи у вогонь. Та Віта несподівано поставилася до цього серйозно. Антон усміхнувся. Ех, жінки! Їм треба обов’язково захомутати мужика. Жінки — власниці по натурі, їх не переробиш. Він сказав про це Віті, вона обняла його за талію і, дивлячись у вічі, мовила тихо: «А я хочу весілля. Це красиво, особливо коли в кіно. Так чоловік і жінка всьому світові оголошують, що кохають одне одного. Пам’ятаєш, як у „Природжених вбивцях“?»

Того вечора вона наділа білу сукню. Антон не знав, що вона така гарна у довгому, звик більше бачити її в джинсах або міні. Він запропонував покататися, але вона сказала, що вони можуть обійтися сьогодні без машини. Тоді він одягнув костюм, вони випили шампанського і довго танцювали під Джо Дассена. Дивно, але того вечора вони майже не розмовляли. Віта чомусь обмовилася, що такого вечора в їхньому житті більше не буде. Дивачка! Антон віджартувався: «Не знаю, як вечора, а ночі — точно. Шлюбна — один раз у житті». Він хвацько, як і належить молодому, легко підхопив її на руки і поніс у спальню. Як у кіно...

Митницю проминули без проблем. Коли злетіли, Антон признався, що ніколи до цього літаком не літав. Вертольотом — так, а літаком уперше. Він з таким захватом і такою жвавою зацікавленістю стежив за бортпровідником, який показував, як користуватися рятувальним жилетом, що Віта не змогла стримати сміх :«Ти що, тонути збираєшся?» Над океаном вони заснули. Київ від Нью-Йорка відділяли дев’ять годин льоту.

Нью-Йорк Сіті. Штат Нью-Йорк. Липень.

Собака обнюхав сумки і байдуже повів поліцейського, що тримав повідок, далі.

— Він правда наркоту винюхує? — Віта із повагою провела пса поглядом.

— У нас теж такі є. Їх спеціально тренують. Потім розповім.

Антон підхопив сумку, і вони рушили до виходу. Як і було обіцяно, їх зустрічали. Навіть якби хлопець не тримав аркуш паперу із виведеними ім’ям та прізвищем, що ними в цей момент користувався Антон, його легко можна було помітити серед усіх зустрічаючих. Колишній «совок» не зіллється із натовпом американців, навіть через десятки років його, мабуть, можна буде безпомильно виділити в натовпі.

— Хелло! — хлопець помахав рукою і згорнув аркуш паперу у трубочку.

Чоловіки потисли один одному руки. Рука хлопця була неприємно волога від поту, але тиснув той добряче. Віті новий знайомий лише кивнув.

— Я — Леонід. Можна Льодик. Як долетіли?

— Нормально, — Антон зображував незворушність, місцевих шестірок одразу треба тримати на відстані. — Нам сказали, що справу маємо лише з тобою. Більше ніхто бачити нас і спілкуватися з нами не повинен.

— Оф коз! Хто інґліш знає? — з обличчя Льодика не сходила дурнувата посмішка.

— Не пропадемо, — відповіла англійською Віта. — Так і будемо тут стояти?

— Карету подано, їхати можна! — Льодик театральним жестом пропустив їх поперед себе, але Антон кивком голови звелів йому йти попереду.

На стоянці чекав червоний «шевроле». Антон закинув сумку в багажник, вони вмостилися на задньому сидінні, Льодик завів мотор, увімкнув радіо, і під акомпанемент репу машина рушила з місця.

Антон і Віта прилипли до вікон. Спочатку нічого, крім траси і написів англійською, не було, але потім вони проминули тунель і побачили якогось латиноса із коробочкою для збирання пожертвувань. Місто виросло майже одразу немов з-під землі. Однотипні і величні своєю могутністю хмарочоси, здавалося, були поряд, простягни лиш руку. Точнісінько як у кіно або на кольорових журнальних фото. Та вони зникли так само, як і з’явилися, машина виїхала на вулицю, упродовж якої обабіч тягнулися в якусь океанічну безконечність три-чотириповерхові цегляні споруди, невловимо нагадуючи Антонові старий Поділ. Будинки були схожі один на один і разом з тим — різні, на відміну від сірої одноманітності панельних блочників спальних районів. Антон не міг поясниш собі, чим різняться тутешні будинки, і дивився, як повз проходять байдужі громадяни Сполучених Штатів, аборигени Нью-Йорка. Абияк причесана білявка на роликових ковзанах, за плечима — зелений рюкзачок. Опасиста негритянка у тісних джинсах, кросівках та футболці навипуск іде перевальцем, мов одеський докер після випитого пива. Акуратно підстрижений блондин у білій сорочці з коротким рукавом, при краватці і в окулярах, котрі дуже пасували цій клеркоподібній істоті, золота оправа блищить на сонці. Мужчина в ковбойських чоботях і ковбойському капелюсі. Товстогубий патлатий негр із навушниками на голові і плеєром на шиї, підстрибує в такт музиці. Життєрадісний кореєць, голова стирчить за яткою з фруктами. Поголена наголо дівиця, губи наквецяні чорною помадою, довгі нігті — навіть із машини видно! — чорним лаком. А Льодик устигав стежити за дорогою, крутити головою і теревенити:

— Поки що дивитися нема чого! Крім цих хмарочосів — кінг-конгів, ні греця нема! Країна без фантазії, укмітили? Зате вночі — це пєсня! Усе у вогнях, із рекламою так викобєнюються, куди к чорту! Чого хочеш навалом, не місто, а шоу. Тут у них усе шоу, цукерка в обгортці! І все можна! Окрім голих баб у вітринах і на столах у закусочних трахатися. Серйозно! Хоч на голові стій, хоч рачки ходи, до тебе нікому діла нема! Смайл свій виставляють, хіба що задницю не вилижуть, якщо ти їхній клієнт. А коли ні, то: «Це ваші проблеми, сер!» Поганенького баксюка ніхто не дасть, мудаки! Е-ех, блін, куди, куди преш! Кожна баба за кермо лізе, а їздити не вміють, тьху! А спробуй не пусти! Драйверші хрінові! Красивих баб, до речі, тут грецьма, на вулицях тут такі не ходять, їх хіба ото для реклами у інкубаторах вирощують. Чого іржеш? Правда, є тут нічні клуби, захочете — можна глянути — мама рідна! Все, приїхали, — він несподівано гальмонув біля стовпчика, що позначав платну парківку. Антон і Віта жваво спостерігали, як новий знайомий годує монетками автомат. Льодик перехопив їхні погляди.