Капітан Панчишин сидів у «діжурці», дописуючи щось на аркуші паперу.

— Іване! — покликав він. — Ваню!

Увійшов сержант. Цієї миті задзвонив телефон, і Панчишин зняв трубку, роблячи знак рукою, щоб підлеглий зачекав.

— Капітан Панчишин, черговий...

Він довго слухав, а потім запитав:

— А від нас ви чого хочете? Є сліди злому?... Ну, труп ми вже оглядали. Зранку приїде судмедексперт розтин робити... Послухайте, якщо комусь щось здалося — це ще не привід викликати черговий наряд... Ну, то підіть і подивіться!

Схоже, у Панчишина також збирався терпець урватися.

— Боїтеся? Так зараз півкраїни боїться. Міліція не має змоги охороняти всіх, кому страшно... А якщо він ожив, то це вже ваша компетенція. У вас є лікарі — розбирайтеся. Ми на таке не їздимо.

Трубка лягла на апарат.

— О, дають! — продовжував дивуватися капітан. — Комусь привид у морзі примарився — виїжджай і дивися. Циган ожив... Бо вони,бачте, самі бояться.

— Васю! — загорлав сержант у коридор і пояснив: — Це він у нас по привидах спец. Раз на весіллі так накидався, що НЛО над шалашем побачив. Вдерся і всіх почав витягати — мало забаву не зіпсував.

До дверей моргу прямувала компанія у складі двох фельдшерок, Сивоконя та обох шоферів «швидкої». На всіх був лише один ліхтар. Один із водіїв про всяк випадок тримав у руці залізяку.

— Ну, давай, відчиняй, — закомандував Сивокінь.

Скрип іржавих завіс виявився настільки пронизливим, що жінки злякано притислися одна до одної.

— О Боже... — промовила санітарка, — як не було трупа, то і двері так наче не скрипіли...

Слабкий промінь від кишенькового ліхтаря вихопив облуплені стіни. У коридорі нікого. Шофер, який увійшов першим, клацнув вимикачем на стіні. Під стелею загорілася слабенька лампочка-сороківка. Люди, озираючись, попрямували досередини. Скрипіння дверей, за якими мав лежати труп, виявилося ще більш страхітливим.

— О Господи... — пробурмотіла Петрівна.

Він лежав на столі у такому положенні, як поклали, — зі складеними на грудях руками та відкинутою набік головою. Усі наблизилися.

— На місці, — сказала Петрівна.

Сивокінь торкнувся до руки померлого.

— Га-а!!! — пожартував шофер.

— Йой!!! Пр-ридурку! — Петрівна вмастила його по спині.

— Холодний...

— От і добре, — промовила інша фельдшерка. — Ходімо звідси.

Водії пройшлися коридором, заглядаючи в інші двері.

— Стій! — несподівано застигла Петрівна. — Чули?

— Що — чули? — не зрозумів Сивокінь.

— Щойно ніби...

— Що — ніби? — загорлав один із шоферів. — Понадивляєтеся всякої херні, а потім спати не даєте. Пішли звідси! Нікого немає тут! Із бабами вічно якась дурня...

— Та Катерина клянеться, що бачила! — обурилася Петрівна. — Ну, Василь Федорович!

Той лише знизав плечима.

— Ідемо! — шофер, що тримав монтування, попрямував до виходу. — Хто хоче — шукайте далі самі. Он — зараз із вікон терапії також бачать, ніби хтось по моргу лазить...

Вони вийшли у темряву, і раптом...

— Є! — заволала Петрівна так, що всі мимоволі здригнулися — навіть той, хто тримав імпровізовану зброю. — Є! Він був тут! Був!

— Хто був? — не зрозумів Сивокінь.

— Не знаю... Але був! Я замок на два оберти перекрутила, коли міліція поїхала. А зараз — лише на один зачинений.

— Тьху! — сплюнув один із шоферів.

— Ти могла забути, — засумнівався Сивокінь.

— Забути могла, а перекрутити лише на раз — ні. Я завжди замки на обидва оберти зачиняю. В мене така звичка.

— Усе, — сказав шофер, — ідемо.

— Ідемо, Петрівно, — підштовхнув її Сивокінь, — там договоримо.

— Ну, я вам кажу! — не могла заспокоїтися фельдшерка, — чесне слово! Я завжди...

В ординаторській кінчалася п'ятихвилинка. Медсестри вийшли, зачинивши за собою двері. Зарухалися й лікарі.

— Колеги, я вас прошу не поспішати, ми ще не закінчили, — Малевич дістав із папки якийсь аркуш. — Тут таке... Як би сказати... Словом, наше керівництво, очевидно, вважає, що нам не достатньо весело живеться, тому в нього виникають нові ідеї. Одним словом, зараз, ви знаєте, є таке нове віяння на рахунок самооплатності. Чули, напевно...

— Струя нова, — підказав Медвідь.

— Ну, якщо по-вашому, молодіжному, то можна й так сказати, — погодився Малевич. — Одним словом, сьогодні на п'ятихвилинці в головного ставилися вимоги до всіх служб (і до нас у тому числі) відносно конкретних дій. Ось так. Конкретних! При вході до поліклініки висітиме перелік послуг, які ми надаватимемо платно, щоб наповнити касу лікарні.

— А що ви маєте на увазі? — поцікавився Голоюх. — Ну, хоча би приблизно?

— Ось це я й хочу, щоб ви запропонували, — сказав завідуючий. — Напружте ваші молоді мізки. Зрозуміло, грижі та апендицити ми до такого списку вносити не можемо, адже це ми й так повинні робити, а згідно з Конституцією наші громадяни мають право на безкоштовне лікування. Ось і думайте!

— Це повинно бути щось таке, — підвів резюме Олег, — що ми робити начебто й не повинні, але могли б.

— Гарно сказано! — похвалив Малевич.

— Так... це щось на манер пробивання вух для кульчиків? — припустив Медвідь.

— Ось-ось! — зрадів зав.

— Так це в нас і так робиться. Он — Голоюхова Валентина направо й наліво пробиває, цілий район забезпечує.

— Чому це Голоюхова? — обурився Тарас. — Я на прийомі взагалі офіційно не числюсь! Вона Савчукова — він там сидить.

— Ну, нехай Савчукова, — миролюбно погодився Ілля. — Чого ти до слів чіпляєшся? Вуха пробиває? Пробиває. Ось і запишемо. Пишіть, Прокоповичу!

— А пробивати ти будеш? — скривився Тарас. — Та вона тебе масою роздушить, як конкурента. І взагалі — це навіть не по— людськи, якщо хочете. Хай собі має ту нещасну пачку цукерок, шкода вам? А три гривні за пробите вухо лікарню з фінансової прірви й так не витягнуть.

— Гаразд, — перервав непотрібну полеміку зав, — ніхто нікого ображати не збирається. Нехай собі пробиває. А до списку внести можна — хай висить, щоб не довбли. Хто ще може щось запропонувати?

— Ну, взагалі-то в нас у Харкові... — несміливо почав Олег, — робили деякі косметичні операції. Так, по блату...

— Наприклад?

— Наприклад: ліквідація зморшок на лобі. Або іноді старіючі дами приходили животи підтягувати.

— О, а це як? — здивувався Медвідь.

— Та, загалом, елементарно. Видаляється шмат шкіри поперек, по складці, та так, щоб разом із ним побільше сала пішло. А потім те, що залишилося, натягується та зшивається косметичним швом. Ну, ще вуха в пацанів буває, стирчать. То ми й це робили.

— Підходить, — зрадів Малевич. — Подаємо до списку. Чекайте, а... Ви взагалі робитимете це? Раптом бажаючі з'являться?

— Та ради Бога... Чому ж ні?

І Малевич задоволено «застрочив» по аркуші паперу.

— А ви чули, — запитав Голоюх, звертаючись невідомо до кого, — кажуть, учора хтось вночі по моргу ходив. Зі свічкою! Уся «швидка» перелякалася. Вони навіть ходили дивитися. Гадали, що той померлий ожив.

— Це вже веселіше, — зауважив Беженар. — Якось нудно стало жити останнім часом.

— А ви знаєте, — несподівано згадав Ілля, — колись давно я туди зайшов випадково, а там завгосп наш — Бліщ. І притому, двері були зачиненими! І він там тихенько так... Ну, взагалі я не надто лякливий, а тоді в штани мало не наклав. Там якраз ще й труп лежав. Мав патанатом із області приїхати — розтин робити, то я й пішов подивитися, чи все у порядку. Уявіть — відчиняю, заходжу і чую, наче там хтось є. Жахи...

До ординаторської зазирнула секретарка головного.

— Миколо Прокоповичу! Вас. Казав — терміново.

Малевич піднявся.

— Іду! — і додав, звертаючись до усіх: — Думайте, колеги. Однаково із нас не злізуть. Ілля — складеш такий перелік. Я недовго. За півгодини «миємося», так що не розбігайтеся далеко, щоб я не шукав... О! — зав застряг у дверях, наче ще щось згадавши. — Тарасе Васильовичу!