Претендент, про якого йшлося, міг і не бути досвідченим фахівцем із закордонного зв'язку. Не обов'язково. Її досвіду і компетентності поки що вистачить з головою. Далі ж, коли процес закрутиться, кілька грамотних тренінгів поставлять його на місце і допоможуть виконувати функції її «правої руки». А тим часом достатньо лише освіти. Головне — щоб йому можна було довіряти.
Розмірковуючи на цю тему, Ірина щоразу скрушно хитала головою, адже подальші думки незмінно потрапляли в одне й те саме русло. Наразі такий претендент був лише один. Зрештою цим думкам дала волю.
Маючи фізико-математичну освіту, Олег був надзвичайно грамотним і навіть віртуозним користувачем комп'ютера з рівнем як мінімум системного адміністратора. Неабиякий інтелект і розвинутість відкривали йому можливість швидкого вузькофахового навчання. Ну, а стосовно того, щоб не зрадити і не підставити...
Від раптового розуміння ситуації в Ірини аж закрутилось у голові. Це вона знала й раніше, проте лише зараз чітко усвідомила. Людина, котра волею долі перебувала у становищі, в якому інші не здатні навіть елементарно обслужити себе, спромоглась у критичній ситуації подбати про іншу. Про жінку, якою надзвичайно дорожила і яка потрапила в халепу. І це у світі, де геть усе продається і купується.
Цей чоловік зробив із ризиком для власного життя можливе й неможливе. Холоднокровно розрахував та виконав, перевершуючи можливості багатьох, хто був здатний стояти на своїх двох. Несподівано Ірина усвідомила, що називає і справді вважає його чоловіком, причому саме на цьому якраз й акцентує. Адже не той чоловік, хто має бабло, прикид або у кого стоїть член... Підсвідомо вона завжди мала таку думку, проте варто було перейтися краєм прірви, щоби переконатись у своїй правоті.
Не будучи повною мірою людиною одного пориву, Ірина мала звичку всі свої раптові імпульси добре обдумувати і лише потім впроваджувати у життя. Як же ж захотілось їй зараз побачити цю людину! Обговорити тему, що раптом виникла. Хоча, ні. Тема — лише привід. Вона важлива — не те слово. І все-таки зараз виконує роль лише приводу. А їй хочеться, як не дивно, побачити Олега.
Вставивши флешку, Ірина перейшлася кімнатою. Кого вона так захотіла побачити? Інваліда, який їздить по хаті візком? Але таке формулювання чомусь не складалось у голові. Ні, складалось, але не лежало. Валерій, до прикладу, більший інвалід. Або той Альбінин знайомий, який тримав кабак. Отже, усе відносно.
Інформація вантажилася на флешку, а Ірина, взявши мобільний, набрала номер. Діяти просто зараз, адже через п'ять хвилин може стати важко.
— Привіт. Як справи?
— Нічого.
— У розумінні «нічого нового»?
— Так.
— А у мене дим коромислом. Дещо сталося. Не погане, ні. Треба зустрітися й обговорити. Можна?
— Заїжджай.
Отак-то краще.
Флешка сховалася в сумочці, й ключі вже поспіхом провертались у замку. «Лендкрузер», набираючи швидкість, відрулив від бровки.
XXXIX
Тиша після дзвінка тривала так довго, що палець уже повторно потягнувся до кнопки. Зрештою клацнуло. Олег сидів у чорній майці, повністю мокрій на грудях. Дихання його поступово відновлювався, проте по скронях рясно стікав піт.
— Пробач, не чекав так швидко. Ти казала — за дві години.
Ірина розгублено витягла телефон — минула лише одна.
— Ой... Це ж треба! Дуже поспішала, і само вийшло швидше. «Корків» не було... Я тобі перервала?
— Уже збирався закінчувати. Мусиш почекати хвилин п'ятнадцять — наберу нормального вигляду.
— Тобі й так добре. Бачу, ти на повну відриваєшся...
Вона з інтересом зазирнула до кімнати. Тренажер у розкладеному вигляді справив враження. А вага, зачеплена до тросів, змусила пересмикнути бровами.
— Ти оце тягнеш?!
— Як бачиш.
— Фантастика. З трудом віриться. Я сама взагалі-то не настільки далека від спорту. В мене також тренажер удома. А крім цього, двічі на тиждень — басейн. Ну і бігаю, звичайно. Тому й здивувалася.
— Ну... бігати я не можу, — мляво посміхнувсь Олег. — Тому тут намагаюся удвічі. А «навантажити» дихалку без участі ніг, сама розумієш, не так просто.
— Справді, — згодилась Ірина. — А... можна тебе попросити — покажи. Дуже оригінальна конструкція тренажера. Як ти це робиш?
Він вагався лише мить. Крутнувши колесами, під'їхав до місця і, схопившись за поруччя, легко перекинув тіло на лежак. Від довгих тренувань ноги самі потрапили майже у належні місця, проте довелося поправити їх руками й зафіксувати спеціальним ременем. М'язи грали на його відкритих плечах, вправно готуючи пристрій. Зрештою Олег ліг, обхопивши руками гриф, що висів над головою. Конструкція тренажера виявилася геніальною. Вага більше ста кілограмів відірвалася від підлоги і полізла догори. Здулися м'язи на руках, які поки що самі тягнули цей вантаж. Коли руки спрацювали до кінця, груди його відірвалися від лежака, і запрацював черевний прес, продовжуючи тягнути гирі ще вище, а за секунду Олег уже сидів. Потім усе відбулось у зворотній послідовності. Залізо навіть не гримнуло, м'яко вкладаючись на своє місце.
— Атас... — тільки й мовила Ірина. — Повний.
Відстібнувши ноги, Олег вправно перескочив на візок. Шкіряні рукавички без пальців обхопили колеса.
— Я швидко, — пообіцяв.
— Можна, поки ти у ванні, я похазяйную? — запитала Ірина. — Каву зроблю. Дозволиш?
— Будь ласка. Ти бачила, де що стоїть.
Зашуміла вода у ванній і одночасно потекло на дно чайника, який свого часу скритикувала Ірина. Спалахнув газ на плитці. Кава була вже розсипана в горнятка, розставлені на столі. Уявилося, як м'язисте тіло з нерухомими ногами вправно перекидається до ванни. Напевно, і там у нього все облаштоване належним чином. І як виявилося, не лише собі. Перед очима мимоволі виникли картини тих, хто, маючи значно менші втрати, брудний та нікчемний просиджує у запльованих кутках метро та переходів, простягаючи руку. Все залежить від людини, від закладених у голові установок на життя.
Вода запарувала у філіжанках, розносячи аромат по кухні й не тільки. Принесене печиво розкладене на тарілці. Ця людина дуже добре вміла організуватися незалежно від ситуації, а внутрішнє прагнення до порядку в усьому проглядалося скрізь — від чистоти у кутках до розкладання виделок у ящику. Посміхаючись до самої себе, Ірина провела рукою по шафі. Сантиметрового шару пилюки, що, здавалося, мав повне право залягти тут, не було.
Лише зараз, повністю залишена, вільна від думок та не сповнена емоціями, вона мала змогу роздивитися докладно. У кімнаті також лад — жодної зморшки на килимку, не кажучи вже про брудні шкарпетки по кутах. Усе просто і раціонально. Повагавшись, Ірина прочинила дверцята шафи. Одяг, білизна охайно, поскладані. А пере він що — також сам?
На комп'ютері — заставка. Жінка легко торкнулася клавіш. Картинка щезла, відкриваючи рядки малозрозумілих рівнянь та пояснень до них. Дипломна робота. Ось як. Олег заробляв ще й так — пишучи дипломні випускникам університетів, яким бракувало розуму або терплячості.
У коридорі почувся рух. Цього разу візок їхав сам, а водій лише вправно тиснув на кнопки. Принади його тіла тепер були надійно заховані під вільну сорочку.
— Дякую, — мовив, глянувши на стіл. — Але не варто було так турбуватися.
— А я й сама досі ще не поїла, — виправдалась Ірина. — Попередній одяг тобі більше личив. Гріх таке під сорочку ховати.
— Справді, — іронічно гмукнув Олег. — На прогулянку часто у майці їжджу, щоби дівки оглядались. А тут хто може мене бачити?
— Мене що, до уваги не береш?
— Звісно, ні.
— Чому? — здивувалась Ірина.