— Можливо, — скрививсь Олег.— Але воно того не варто. Я почуваюся цілком нормально, наскільки це можливо. Мене таке життя влаштовує, і не варто на це...

— Варто, — перебила вона. — Хто платить, той і замовляє...

— Ні, — він похитав головою. — Марна балачка, повір. Однаково ні до чого не домовимся. Кажу тобі — тема закрита. — Давай про інше.

— Гаразд, давай, — Ірина потроху «закипала». — Давай про інше. А що, закони, як ти казав, гостинності у цьому домі змінилися? Чому гостям уже вдруге не пропонують кави, змушуючи напрошуватися?

Не говорячи нічого, Олег поїхав до кухні. Дзенькнуло приладдя.

— Ти казав, що при бажанні можна палити! — крикнула Ірина навздогін.

— Усе, що я кажу, залишається дійсним...

Горнятко кави постало на столі, коли цигарка ще не встигла догоріти. Лише одне горнятко.

— А ти?

— А моя норма на сьогодні вичерпана. Багато учнів було. Приводив себе до тонусу.

— А задля ввічливості?..

— Ти кажеш, що є прагматичною і раціональною людиною, полюбляєш, щоб усе робилося за потребами, а не для годиться. Ти ж і пропонувала, щоб між нами — без дешевого етикету. Мені не шкода кави, можу ще десять зробити, але як навіть одна не потрібна, то навіщо виливати?

— Резонно, — своєю чергою скривилась Ірина. — Тоді до справи. Ти хотів про інше. Є й інша проблема. Я свого часу докладно розповіла тобі, як влізла у ситуацію, з якої ти мене витягнув. Отже, коли довелося приймати «у спадок» Дроботове господарство і з'ясовувати, що до чого, відкрилась одна обставина. Шефові замовники розплатилися з ним. Вочевидь, так було домовлено. У призначений час гроші перевели на відповідний рахунок. Так вони й валялися там — нічиї. Тепер вони у мене. Звісно, довелося напружитися додатково, проте результат того вартий. Тобі цікаво, скільки там?

— Ні.

І марно вона намагалася не моргнути повіками, щоб не проспати отой ковтальний рух, мимовільне стискання м'язів горла, котре виникло б у будь-кого в такій ситуації. Він не ковтнув. Лише спокійно дивився на неї і чекав, що далі.

— Гаразд. Тоді не буду хвалитися, скажу лише, що багато навіть для моєї уяви. Усе відбулося нормально, і можеш бути упевнений, що за ними не залишився ніякий слід. Ну і... Словом, ці гроші не лише мої. І навіть більшою мірою твої. Отака ситуація.

— Оце й народило у тобі ідею їхати до Німеччини? — посміхнувсь Олег. — Дякую. Шляхетно з твого боку, але справді зайве. Вирішено остаточно. Тож не переймайся.

— Добре. Щодо поїздки вирішили. Тоді ти сам думатимеш, як їх витратити. Давай узгодимо, як я тобі їх передам. Не готівкою ж, напевно. У тебе є рахунок?

— Нема жодної потреби, — заперечливо похитав головою Олег. — Не хочу ніяких грошей, заспокойся.

— Не зрозуміла... — сіпнулась Ірина. — Я ж пояснюю: вони рівною мірою наші. І я збираюся свої витратити найближчим часом. А твої віддати тобі.

— А я ще раз повторюю, — терпляче стояв на своєму той, — нема ніяких моїх грошей. Усі оці нюанси — твої проблеми. Розв'язуй їх на власний розсуд. Я не претендую.

— Але ж ми разом здобули ці гроші, — ще раз повторила Ірина.

— Помиляєшся, — заперечив Олег. — Я не заробляю кілерством. Ніколи б такого не зробив. А якщо нині ситуація склалася так — заслуга тільки твоя. Не хочу більше це обговорювати.

— Отже, на них належало махнути рукою? Нехай так і валяються нічийні?

— Твоє рішення... Я не засуджую в будь-якому випадку.

— Значить, не засуджуєш. І я тепер маю витрачати їх, отримуючи неабиякі блага. Водночас усвідомлювати, що ти отут... Тобто, людина, без якої нічого б не було... Що тобі, можливо, на ліки не вистачає, а я...

Він лише похитав головою.

— Я взагалі не вживаю ліків. Розумієш? І якщо не брати до уваги вади з ногами — цілком здорова й навіть тренована людина.

— Нехай. У тебе килимки старі. А чайник — узагалі мовчу. І мило дешеве, з підозрілим запахом. Як можна ним митись? І двері китайські. Та ще багато негараздів. І кожен з переліченого сам собою, не трагедія, звісно. Але все разом воно називається — «якість життя». І мені дуже некомфортно, що вона у нас сильно відрізнятиметься в той час, як своєю якістю життя я значною мірою тепер зобов'язана тобі. Ти знаєш, що позавчора я купила «Лендкрузер»? Із салону, новенький. А до цього вже років десять марила ним.

— Вітаю, — байдуже мовив Олег. — Радий за тебе.

— А тобі відомо, що їзда на ньому мені вже другий день замість дарувати задоволення поперек горла стає?! Коли уявлю, на чому їздиш ти...

— Ну... тут уже нічого не зміниш... — розвів руками Олег. — На «Лендкрузері» не поїду, навіть якщо заперти його прямо сюди. Така доля. То що тобі — на інвалідський візок пересідати задля душевного комфорту? Погодься — це ж абсурд. Кожному — своє. Сама казала.

— Ні, не мені пересідати. Тобі. Візки, до речі нині є такі, що деяким машинам до них далеко. Я каталоги дивилася в «неті». І для тебе це першочергово — якість життя.

— Ірино... — втомлено похитав головою Олег. — Найкраща річ — та, яка зручна і звична. Я до свого привик, дещо вдосконалив — і мені комфортно. А над такими дрібницями, як килимки і чайник узагалі ніколи не замислювавсь. І дешевий шампунь мене цілком влаштовує. А якщо не відмовився б, припустимо, від більшого і сучаснішого телевізора, то він тут поки що не стоїть, бо руки не доходять. День розписаний, планів багато, постійно відсуваю його купівлю на майбутнє. І не тому, що грошей бракує. Повір, на домашній кінотеатр вистачить, не те що на чайник. А моторчика такого, щоб вставити і я рухав ногами, поки живу, ще не винайдуть. Спадкоємців також нема й не передбачається. Не маю куди ті твої тисячі прилаштовувати. Ти маєш на що — отже, тобі й витрачати. Тож сідай спокійно на свого «Лендкрузера» і не переймайся дурним.

Це було викладено надзвичайно дохідливо, ввічливо і недвозначно. Ірині не те щоб конкретно вказували на двері, проте поступово наштовхували на таку думку. «Сідай на свого «Лендкрузера»... Отже, вали звідси і на мізки не капай. Схоже, від життєвих невдач і трагедій ця людина поступово втрачала глузд.

— Дякую за каву, — крижаним тоном промовила Ірина, відсуваючи стільчик. — Розумію, до чого ти спрямовуєш ситуацію. Я маю жити розкішно у той час, коли сам припадатимеш пилюкою...

— Покажи, де тут пилюка?

— Не перебивай мене! — раптом крикнула Ірина. — Прекрасно розумієш, про що йдеться! Ти ображений, що я, дізнавшись про твій стан, не змогла відновити стосунки, які були між нами, у той час, як зробив для мене все. Хочеш, щоб мені тепер жилося некомфортно. Покарати мене хоча б таким чином. Бажаєш, аби я користувалась одноосібно тим, що маю лише завдяки тобі, й відчувала себе моральною потворою. Твоя психологія — страшна. «Якщо погано мені — нехай погано буде іншому, хто може собі дозволити більше, ніж я»! Правильно? Так вишукано наплювати треба вміти.

— Ні, — заперечив Олег. — Це в тебе хибна психологія. Ти вважаєш, що маєш право нав'язувати свої бажання тому, кому, на твою думку, робиш добро. А поняття добра відносне. Для тебе добро — одне. Для мене — інше. До того ж, плювати комусь — це, погодься, активна дія. А я лише опираюся змінам, яких не хочу. Ми ж не разом? Отже, кожен має право жити своїм життям.

Лють поступово охоплювала її нутро. Цей неповноцінний індивід, приречений товктись у чотирьох стінах, виявився жахливою істотою і зумів, незважаючи на власне жалюгідне становище, простягти щупальці в її широчезний простір і заважати нормальному існуванню. Будучи, на думку Ірини, ніким, він мав непробивний панцир, об який ламались її стріли, і сидів незручним горбком на рівному місці. Олега не можна було виколупати й посунути — лише обійти, скривлюючи свій шлях і втрачаючи на цьому час та концентрацію думок. Розуміння власного безсилля щодо розв'язання проблеми, яку сама ж висмоктала з пальця, доводило Ірину майже до сказу. Тому посмішка вийшла єхидною та щирою.

— Не разом?! Дорогий мій, я не була б з тобою разом, навіть якщо б твої ноги вміли літати.