— От і перестрахувалась. А тепер... У мене прохання. Давай підведемо риску і забудемо про те, що сталося навколо цих твоїх пригод. Повір, нічого більше не трапиться. Усе настільки шито-крито, що можна заспокоїтися. Сюди до мене не веде жодної нитки. І ще порада — поменше крутися біля цього. Не вирий сама собі ями.

— Гаразд, — відповіла Ірина — обіцяю. А... кави ти не зробиш? Я принесла печиво — своє улюблене.

— Чого ж, зроблю. Тільки... Давай домовимося про ще одне. І вилучимо з наших стосунків таке поняття, як борг ввічливості. Погодься, він зовсім недоречний.

— Ну-у... давай.

Оте неприємне заворушилося знову. А каву він варитиме хвилин п'ять. Та й пити доведеться десять, не менше. Не обпікати ж язика. Хоча, вона б із задоволенням витримала цю неприємність, аби чимшвидше пропасти з місця, де на неї дивляться, як на...

От і виникла нагода згаяти цей довгий та незручний відрізок. А вміння не обходити гострі кути їй не бракувало ніколи.

— Скажи, ти зміг би чесно відповісти мені на одне запитання? Тільки чесно. Якщо не хочеш, то краще взагалі не відповідати.

— Сподіваюся, що зможу. Якщо не схочеться, то не дуритиму, — пообіцяв Олег.

— Як ти на мене дивишся? Що думаєш про мене як про людину після всього цього? Ти здатний усе це сказати в очі?

— Отже, ти очікуєш чогось такого, що незручно висловлювати. Так виходить?

— Хочу почути твою думку про себе з урахуванням твого досвіду спілкування зі мною.

— Гаразд, — здавсь Олег. — Хочеш відверто — будь ласка. Мені тебе шкода. З однієї причини. Ти не сприймаєш реальної цінності повноцінного життя і ніколи цього не навчишся. Тепер я упевнений у цьому. Якби не було кримінальних пригод, а нам би довелося побачити одне одного всупереч моїм планам, я б сказав тобі те саме, сподіваючись, що ти візьмеш бодай якусь користь. Сказав би, що от би побути тобі у шкірі людини без ніг, або, наприклад, очей... Хоча б недовго. І тоді б твої розум та краса обов'язково знайшли б гідне застосування у житті та, висловлюючись твоєю ж мовою, якість його стала б інакшою. Зараз я не можу так стверджувати, адже тобі довелося повисіти над краєм прірви і побачити власний кінець. А це ще дієвіше. Проте на тебе це ніяк не вплинуло. Отже, ти не здатна до глобальних висновків і перспективи для змін не маєш. Тому залишається тільки шкодувати.

— А чому ти так упевнений щодо моєї неспроможності робити висновки? — не зрозуміла Ірина.

— Бо не повірив у казку про вінчестер. Точніше, у причину твоїх запитань про нього.

— Дякую за каву.

Вона підвелась і взяла сумку. «Навіть якщо б ти умів стояти на своїх двох, я б знайшла тисячу аргументів стосовно того, чому тебе варто шкодувати незрівняно більше, ніж мене. І навіть якщо б твоя «Хонда» мала чотири колеса, твоїм перспективам не світило б зрівнятися з моїми»... Проте Ірина розуміла, що ніколи такого не скаже. Адже попри всю стервозність та черствість бити немічну людину було не в її правилах.

XXXIV

 

еличезний незграбний букет в Андрієвих руках виглядав, без перебільшення, кумедно, проте довелося зробити зусилля, щоб не засміятися та відповідно оцінити намагання того, хто вже відкрито набивавсь у кавалери. Сьогодні вона аж ніяк не мала його прикро вразити чи бодай засмутити. Тому, вчепившись мертвою хваткою у квіти, Ірина всілася на запропоноване місце й перейшла до справи, демонструючи щире бажання допомогти вже навіть не слідству, а його найсимпатичнішій складовій.

Попри всю чоловічу небайдужість Андрій схоплював на льоту і нотував, намагаючись щось скористати і для роботи. А Ірина не поспішала, намагаючись вийти на максимально зручну позицію і спрацювати безпомилково. Хвилювання іноді проривалося крізь її діловитість, проте Андрій сприймав це по-своєму. Не перегнути б палицю! Обережно із жіночими чарами, адже він також не повний лох. Усього в міру.

І ось дійшло до найважливішого.

— Ну, оце, напевно й усе, що я змогла. Зауважте: купу часу витратила. Хоча... Ще одне забула. Ви ж просили, щоб до дрібниць. Отже, це стосується кількох його листів, які мені так і не вдалося нікуди причепити. Перше враження — начебто нічого важливого, але... Ну, міг же він деяку інформацію, що мала найважливіше значення, тримати і не в робочому комп'ютері. Хіба ні? Скажімо, флешка, або ноутбук домашній, або ще щось... А так не можу ні до чого прив'язати. Втім, були у нього, гадаю, і такі справи, що я не в курсах...

— Хмм... Взагалі-то розумна ідея... — замисливсь Андрій. — А ви знаєте... Флешка була у вигляді брелока на ключах. Але там кілька файлів, які ми дослідили, і вони не становлять інтересу. А от...

«Що — «от»? Чому ти замовк? Ну!» Її витримка готова була зрадити.

— У машині під час обшуку ще й вінчестер знайшли. Щоправда, вміст його ідентичний робочому комп'ютерові. Я начебто перевіряв. Ну, не я, помічник мій. Сказав, що усе те саме. Нас не особливо зацікавило. Вміст часто дублюють. Не дай Бог що...

— Знаєте, гарний вечір вийшов, — задумливо протягнула Ірина. — Гідний вінець нашої співпраці, не надто продуктивної, якщо відверто. Ну, але що могла...

Постріл був у десятку.

— Ірино, — нахиляючись ближче, він наче збирався пропекти її очима. — Ірино... Це, я розумію, вже майже хамство з мого боку, але... Гляньте ще ви. Мій молодий співробітник міг і не зауважити. Хоча б прицільно стосовно тих кількох листів. Розумію, що вам не до цього, але... ну, дуже прошу. Нехай не завтра. Коли зможете. І... з мене ще більша кава!

— Хе! Я вважала, ще більший букет, — розсміялася вона, виправляючись одразу, — Боже, таки хамство з мого боку вийшло...

— А букет само собою! То що — послухаєте ще раз?

— Куди ж подінуся?.. — зітхнула вона. — Але не завтра — точно. І не післязавтра, якщо претендуєте, щоб робота була високоякісною.

А далі завертілося. Вона дозволила провести себе попід руку, а потім з розгону всадовилася за стіл, де комп'ютер так і не вимикався. Де та клята програма?! Пальці тремтіли. Такого облому вона не переживе. Спрацювати настільки блискавично і — упорожнє?!

Ні, так не буває. За півгодини випито дві кави й скурено три цигарки. Рухайся, старий мотлоше! Якщо це вдасться, комп-ветеран заслужить місце музейного експоната, а вона завтра ж купить собі новий, до того ж, найкращий з усіх можливих варіантів. Блимай прудкіше!

Риска динаміки процесу дійшла закінчення. Адреналін стікав по ногах. Справжній, той, що дає задоволення, не зрівняне ні з чим.

Ну!

Список знищеної інформації складався з двох файлів. Один — якийсь фінансовий витяг. Мабуть, баланс «лівих» прибутків рахували наперед. А другий...

Усе.

Й-йес-с-с!!!

Але навіть така ейфорія не змусила б її наробити дурниць. Хух... Чорти... Ще одна маленька затримка. А далі — справа техніки.

«Кашкай» відрулив у напрямку кільця. Потихеньку. Тепер поспішати справді нікуди, але зробити цю справу необхідно вже сьогодні, нехай на годиннику далеко за півночі. Однаково без цього заснути не вдасться. Забрати «лівий» ноутбук, а от кафешку варто було б змінити. Їх, привокзальних, — як «собачих» опеньків біля пенька і усі — до ранку. Втім, їй хоч на півгодини. Кави вже вистачить — тільки сік. Хоч би не глючив нет. Усе гаразд. Ось банківський сайт. Вхід. Пальці упевнено набирали комбінацію і вже й не думали тремтіти.

Кінець роботи. Здалося, що навіть пучки пальців уже відчувають тонкий та пружкий папір європейської валюти в достатній — не те слово! — кількості. У такій, на яку заслуговує вона, Ірина Ігорівна. Втім, хто б сумнівався. Та, кого нещодавно облаяли безперспективною, ще й пошкодували, укотре виявилася переможницею. Шакали гавкають, а караван іде. І хіба не байдуже, якої про тебе думки жаби у калюжах чи миші в норах?

XXXV

 

е, що відбулося наступного дня, виявилося для Ірини не передбачуваним, не прогнозованим, і взагалі не відразу вдалося зрозуміти походження цього явища. Упродовж залишку ночі, який разом із прихопленим ранком вона відіслала на совість, кудись поділись її салони, квартири, меблі, машини... Усе, що ще учора, не зважаючи на дику втому, лізло і нагромаджувалось одне на одне, зникло невідомо куди. Натомість утворилася... ні, не порожнеча. Дивним чином усе завмерло. Відчуття, плани чомусь втратили вогонь. Усе ніби й залишалося на місцях, проте не відчувалося законного драйву, життєвої сили.