Залишалося тільки струсонути головою. Очі перескочили на дату. Це був наступний день після останньої їхньої розмови з Олегом, під час якої вона розповіла йому все. І тепер, прокинувшись зранку, він розповідає їй те саме у листі в стислій формі?! Притому так, ніби нічого не сталося. Йому що, з переляку глузд відібрало?

Навіщо він це писав? Тим паче, розуміючи, що ноут перебуває у Дробота, а сам Дробот у недалекому минулому — хакер, висококласний фахівець, до того ж водночас запеклий бандюган. Він що — самогубець?

Виходило чортзна-що. Олег свідомо з власної електронної адреси повідомив Дробота про речі, які вона, навпаки, намагалася тримати у таємниці. Притому повідомив від власного імені, так, ніби сам Олег викрив діяння промінвестбуду «Корандо». Та й це ще не все. Прочитавши листа, Дробот мав зробити висновок, що Ірина поки що нічого не знає.

Що це могло означати? Крім, звісно, того, що такими невиваженими діями її «колишній» підписував собі вирок... Узяти удар на себе, одночасно вигородивши Ірину? Цього ще бракувало... Безглуздо! Однаково це не відвертало від неї підозри, зате Дроботу остаточно ставало відомо, що його викрили. Але нічого іншого на думку не спадало. І навіщо отак по-китайськи? Вона ж виклала Олегові реальний план дій, максимально простий та надійний. Було б лише допомогти, підтримати... Те, що втнув Олег, не вкладалось у голові. Руки наново побігли по клавіатурі, аби переконатись у несподіванному відкритті.

О Боже!..

Ірина заходила по кабінету.

Що мав зробити Дробот, прочитавши листа? Лише одне — вжити заходів для знищення єдиного свідка, адже Олег недвозначно повідомляв, що він поки що єдиний. А ще — вилучити його комп'ютер.

А що зробив? Відкинув копита у своєму джипі на парковці. До речі, неподалік від Олегового будинка. Що ж це виходило? Олег виманив Дробота з нори, використавши себе як... наживку? А хто ж тоді...

Картина пістолета з глушником, що застряг між ногами жмура, котрий недавно був її шефом, постала перед очима. Чистенький одяг, жодної краплі крові, жодного пошкодження... Ще й сорочка роздерта на грудях. Гинуть від пострілу в голову або груди. Або шию. Дірки нема. Що ж тоді вкоротило його життя? А що як убивця заховався за сидінням і, коли водій вмостився, вистрілив через спинку. Куля могла не вийти наскрізь, а Ірина за секунди розглядання трупа у темряві ніяк би не побачила крові, яка, можливо й натекла йому під сідниці.

Це був повний абзац. Усе ставало з ніг на голову. А можливо, навпаки: нарешті з голови на ноги?

Олег закинув вудку, натякнувши Дроботові, що став непотрібним свідком, — факт. Дробот встановив його реальну адресу й вивчив особу — і це факт. Той таки Дробот замість увімкнути крадений ноут поїхав у напрямку місця, де мешкав Олег — і це також незаперечний факт. Результат поїздки цілком влаштовував Ірину, яка просила у нього допомоги. Заперечити проти цього взагалі було неможливо.

Факти нагромаджувалися залізобетонними брилами, утворюючи недвозначний висновок, але той однаково ніяк не бажав укладатися в голові. У вухах досі стояло переривчасте белькотіння боягуза, якого вистачило максимум на те, щоб мимрити про віртуальне кохання і трахати її у ліжку. А йшлося ж про прибирання такої фігури як Дробот!

Дурня...

Останній працівник залишив офіс. Що тепер?

А що ж могло бути тепер у людини, яка звикла завжди доводити все до кінця?

XXVI

Закрыть Как отключить рекламу?

 

ерце мало не вискакувало з грудей, і коли Ірина наблизилася до дверей 24-ї квартири, здавалося, що стукати або дзвонити зайве — його мають почути у найвіддаленішій точці невеличкого помешкання. Проте ніхто не поспішав відчиняти. Тривожні передчуття доводили до краю, і вона натиснула кнопку дзвінка. У відповідь — тиша.

Уява малювала геть усе підряд, проте навіть у найспотвореніших фантазіях вона не змогла б передбачити того, що її чекало. Кроки виникли десь у глибині, швидко наблизились і клацнув замок. Олег щулився від світла, протираючи очі.

— Я... Пробач, я тебе збудила. Так?

— Нічого, заходь, я радий. Просто... несподівано. Та й змучений останнім часом. Чую — виснажився.

Ну, ще б...

Його руки автоматично смикнулися до неї, але Ірина вже зігнулася, щоб зняти взуття.

— Куди ти пропала? Я чекав. Гадав — усе, більше не прийдеш.

— І я вважала, що більше не прийду.

Погляд Олега був щирий і спокійний, проте щось промайнуло в очах від її слів.

— Змінилися плани?

— Життя змінило, — зітхнула вона. — Та й ти свого часу допоміг, що вже казати.

— Як допоміг? Що ж я поганого зробив тобі? — не зрозумів Олег.

— Ну... словом, давай припиняти цю виставу. Будемо ставити крапки над «і». Давно вже пора. Чотири дні тому, коли ти кинув мене у біді, я думала, життя закінчене, принаймні з тобою вже точно. А виявилося, ти лише влаштував мені урок на тему хто є хто. Я розумію, ти справжній чоловік, яких, напевно у країні мало, можливо, навіть узагалі більше нема. Але удвох вийшло б з найменшим ризиком. Та й потім... От віриш — усе розумію, а як до тебе повернутися — не знаю. Оті твої слова, що телефоном чула, досі у вухах стоять. Навіщо ти змусив мене повірити, що кидаєш? Скажи! Навіщо так складно?

Остання тінь сну злетіла з Олегового обличчя, і він запитав:

— Про що ти? Я справді не врубаюся. Коли я тебе кидав, і про що ти просила?

— Олеже, давай усе ставити на місця. Я — Ірина. Ти помиляєшся, якщо думаєш, що у тебе їх дві. Я одна. Ось, перед тобою. Та, яка благала про допомогу і яку ти врятував, — це також я.

Він стояв мовчки і кумекав. А радше робив вигляд. Виходило неприродно, напевно, справді ще не прокинувся.

— Розкажи, — просила вона, — будь ласка. Як усе було. Благаю тебе. Я тепер знаю, що ти найкращий, і звикну до тебе наново. Як зміг? Розкажи, благаю...

— Зміг що?

— Убити Дробота, — чітко вимовила Ірина.

— Кого?! Якого дробота? У тебе що, дах поїхав? Що ти верзеш?

— Я... — почервоніла Ірина, стримуючись з останніх сил, — я тебе розумію. Хочеш проїхати й забути. Не жіноча справа... Моє — отам, так?

Гнівно показуючи на ліжко, Ірина наступала на свого рятівника.

— Я тобі не якийсь непотреб і звикла сама за себе думати та відповідати за те, що роблю. І ти так зі мною не чини. Я або на рівних правах, або... Ну, де твій здоровий глузд? Та чи варто було за жінку ризикувати життям, щоби потім втратити її через непорозуміння? Благаю, розкажи все.

Але й Олег почав втрачати терпець.

— Що я маю тобі розповідати? Як я вбивав когось, якщо насправді не вбивав? Та що з тобою коїться? Здається, й не п'яна... Це ти поясни, в чому справа!

Глибоко видихнувши, Ірина сіла на диван.

— Так, або ти припиняєш виставу і зізнаєшся, або я...

— Або ти що?

— Пошкодую про цей Новий рік! І про дурну есемеску, і про все своє життя взагалі! Про те, що Дробот мене не подер на шматки!

Це вже була істерика.

— До чого тут Новий рік, і яка есемеска? — Олег тупо стояв на своєму.

— То ми з тобою не познайомилися на новий рік?

— Звісно, ні.

— І ти не отримав у новорічну ніч есемески, яку я відправляла сама собі?

— Нічого такого не було.

— І це не твій номер...

Вихопивши телефон, Ірина піднесла табло з набраними півгодини тому цифрами до очей Олега. Вони знову зреагували. Дідько! Він упізнав свій номер, але тупо й незграбно продовжував грати безглузду виставу! І з його губ рішуче злетіло:

— Ні.

— Ти брешеш! Нахабно і безсоромно. Навіщо рятувати жінку, щоби потім з нею отак... Це твій номер. У тебе погляд змінивсь. Я ж зараз на тебе дивлюся! А ще є люди, котрі бачили, як ти купував стартовий пакет з оцим номером. Вони й допомогли знайти тебе. А ти вважав, що наша зустріч у гіпер-маркеті та розсипані апельсини — це випадковість?