Думки розбіглися, руки шукали місця докладання зусиль на клавіатурі так, наче знайдена адреса кудись могла подітись. А нічого я не переплутала? Ще раз по літерах. О Господи... Звідки?! Як потрапила до шефа ця адреса? Хоча, чого гадати? У нього ж кілька днів був її ноут, той, що Дробот вкрав із кабінету. І не раз, застрягаючи на роботі, майже повністю знесилена, шукаючи моральної підтримки, Ірина писала коханому й отримувала листи від нього. Кілька разів відкривала ці листи та відписувала коротенькі повідомлення. Тож адреса залишилась у ноуті. І якщо Дробот спромігся позламувати її скриньки, то знав і зміст листів. А навіщо скопіював адресу — єдину з багатьох, якими вона користувалась? Отже, читав листи. А кохана людина — добрий важіль, аби натиснути на когось.

Пальці побігли по кнопках, відкриваючи нове й цікаве. Шеф її, у минулому хакер, умів користуватися різними штучками й одну з них Ірині вдалося відкопати. На компі небіжчика стояла програмка, спроможна вичисляти справжню адресу людини за електронною. Звісно, така програмка має пам'ять. І вона свідчила, що востаннє з нею працювали наступного дня після пропажі її ноутбука і водночас за три дні до початку «клубного столу». Ірина не вміла користуватися такою програмкою, проте не сумнівалася, що Дроботу це вдалося. Яку користь той збирався видобути з Олега, отак з розгону уявити важко, проте для останнього це мало усі шанси закінчитися погано. І можливо, так воно й сталось, якщо Дробот встиг вдатися до здійснення свого плану.

Ситуація скидалася на свого роду прояв вищої справедливості. Легкодушність Олега вилазила боком йому ж. Якби він погодився на її пропозицію, вони однозначно випередили б Дробота і залишилися б у виграші. А так... Розклад, за якого Олега могло вже не бути серед живих, реально був. Що ж, кожному своє, і її справді не цікавило, що з «колишнім». Потрібний лише власний ноут.

Стрибнути вище голови неможливо, як не пнись. І до вечора, коли нарід уже почав розходитись, Ірина зрозуміла, що нічого більше не витягне зі шефового «ящика». Час припиняти ці муки. Вона рішуче повернулася до «Таймювера». Зараз з її компа на шефовий піде команда знищити цю програму, адже кожна програма має свою історію, в яку можна зазирнути. І тоді той, у чиїх руках опиниться комп, уже не дізнається, що сьогодні Ірина завітала туди зі свого і покерувала на власний розсуд. Ярлик «Таймювера» активізовано. Тепер — знищити, «делете». Стоп!

Рука так і не опустилася до клавіатури. Знову стоп. Кожна програма справді має свою історію. А шефовий «Таймювер» хіба виняток? Швидко набравши «історію», Ірина роззявила рота. Останньою машиною, якою шеф керував зі свого компа, був її зниклий ноут. Ну, звісно. Отаким чином він і збирався «під'єднати» її до конференц-розмови, якої не мав чути ніхто, і за яку їй потім відірвуть голову. Розраховував зробити це, навіть не виходячи з кабінету. А сам тим часом сів і поїхав назустріч власній смерті.

Ще кілька клавіш — і стало зовсім відпадно. Виявляється, її вкрадений ноутбук працював і зараз. Просто великий спец Дробот вчасно помітив сигналізуючу програмку і знищив її, тому Ірина більше не могла бачити свій апарат у мережах. Більше того, ноут був підключений до інтернету і готовий співпрацювати. Належало тільки ввести запропонований код із чотирьох цифр. І увесь парадокс ситуації полягав у тому, що для шефового компа ці цифри залишалися невідомими!

Тепер уже голова зовсім відмовила. Як так?! Шеф установив зв'язок з її ноутом, щоб у відповідний момент підставити свою заступницю за допомогою цієї ж програмки керування чужим комп'ютером. І зв'язок цей залишавсь активним до останнього часу. От тільки код доступу зробив для себе ж невідомим. Машина не може бачити, хто сідає за неї. Код існує для системи, а не для користувача. І навіть якби Дробот тримав його лише у власній голові, нічого б не вийшло. Готовий до співпраці ноут, захований невідомо де, відмовлявся приймати з цієї машини будь-який код! Отже, шеф збирався діяти з іншого місця?

Мізки Ірини закипали. А що, як спробувати зламати вхід до «таймювера» краденого ноутбука з власного компа? Оце все повимикати, адже нічого нового більше не знайдеш, знищити сліди свого перебування у шефових володіннях і спокійно попрацювати самій. От тільки завдання було не те що непростим — такого їй не доводилося робити ніколи. А програма механічного застосування ймовірних варіантів забагне стільки часу, що...

Її лихоманило від жаги дії. Не вимикаючи зв'язку із сусіднім кабінетом, Ірина вийшла на свій скайп. Запит на керування. Очі полізли на лоба відразу. Її зниклий ноут пропонував чотири цифри для входу, запрошуючи її до співпраці. Що це за херня?! Виходило так, що покійний шеф, збираючись зробити їй западло, водночас дарував шлях для порятунку. Та перейматись у подібній ситуації вирішенням головоломок не виходило аж ніяк.

Вона діяло швидко. Вхід до системи. Є. Ноут слухавсь, і тепер Ірина вже керувала ним з тією лише різницею, що тиснула на кнопки клавіатури зовсім іншої машини у себе в кабінеті. Програми і файли знищувались із шаленою швидкістю. Ще трохи. Залишити його порожнім. Про що тоді свідчитимуть її відбитки на клавішах? Та ні про що, адже колись давно ноут належав їй. Файли зникли, і тепер ішла «у розхід» операційна система. Ще трохи, і ноутбук перетвориться на ящик з мікросхемами. Все.

Стрілка на екрані рухнулася і майнула по «іконках», не слухаючись Ірини. Оце так сюрприз! Там, невідомо де, у приміщенні, в якому працював украдений комп, хтось був і зараз намагався перешкодити їй довершити почате. Ну й чорт з тобою, вдавись! У краденому компі залишилася тільки гола операційна система, на яку можна взагалі начхати. Миттєво відключившись, Ірина перескочила стрілкою знову на комп у сусідньому кабінеті. Неповна хвилина — і його «Таймювер» попрощавсь із життям. Тепер свій. Програма, за допомогою якої вона щойно керувала двома компами, зникла на всіх трьох. І ніхто, навіть той, хто удесятеро крутіший від Дробота, не встановить тепер траєкторії зв'язку, що відбувся між ними впродовж останніх годин. Усе. Дав би Бог ще ніде не помилитися.

Розім'явши ноги, Ірина знову вмостилася за столом. У теперішньому її ноутбуці гарантовано не було нічого зайвого. Про всяк випадок ще треба пробігтися по електронних скриньках. І звісно, знищити усю пошту свого спілкування з Олегом. Адже його адреса фігурувала у Дроботових розробках. А якби й ні? Для чого їй цей спам?

Спало на думку нещодавнє запитання до коханого: «Скажи, а може так статися, що раптово зникне інтернет? Узагалі. Зовсім». Ці слова пам'ятала, ніби щойно мовлені. А сама вона справді жахалася від уявлення, що Олегові електронні листи можуть кудись подітися, пропасти. Як жити без них, бути позбавленою щосекундної можливості читати їх? Тепер воно було спамом. До біса! «Запросивши» «ящик», Ірина виділила усе гуртом і готова була натиснути «делете», коли промайнула думка, що виділений фрагмент не відповідає належній формі. Вона знала напам'ять не лише кількість листів у відповідний момент життя, а й зміст кожного. Тому рука, що керувала мишою, відчула невідповідність. «Мишці» довелося «пробігти» на один сантиметр довше, що відповідало одному зайвому листу. Ну, звісно, це нещастя намагалося таким чином виправдатись, адже мобільний номер вона змінила відразу. Не маючи навіть у глибині душі бажання читати це белькотіння, Ірина рішуче натиснула на клавішу, що супроводжувалося виходом таблички із закономірним, але нав'язливим запитанням з боку машини.

— Так, я упевнена, що хочу знищити це сміття! — сама до себе прокричала Ірина, піднімаючи руку вдруге, коли боковий зір таки вловив ще одну невідповідність. «Листівочка» останнього послання була розкритою. Отже, лист прочитано. Чому ж вона не пам'ятає? Усе правильно. Прочитав його покійний Дробот, зламавши її поштову скриньку.

Рука так і не натисла останньої кнопки. Її не цікавило, що написав Олег в останньому листі після їхньої розмови, в якій вона просила про допомогу. Але тепер це належало прочитати обов'язково, оскільки зміст його став відомим ворогові, нехай навіть мертвому. Знищити просто так було б необачністю. Повернувши усе назад, вона відкрила надзвичайно коротке повідомлення.