Вона «забралася» так само тихо, як і «увійшла». Ніде не «грюкнувши». Не звідси і не зараз. Пощастило вам, шановні, пожити без проблем ще кілька днів. У «Глобуса» було кілька нагальних справ, які саме вона мала зіпхнути. Щоб не «висіли». А тоді зі свіжою і спокійною головою...

XIII

 

устрітися з Олегом знову їй по-справжньому захотілося на третій день. Наступного дня після зустрічі тіло готове було повторити все, проте голова не цілком набрала звичний ритм і противилась як могла. Та й що це за манери — бігти наступного ж вечора!

Узагалі, те, що відбувалося, не вписувалось у жодні рамки. Безпрецедентний випадок. Заявити — «приходь, коли бажаєш»... І ні тобі номера телефона, ні попередніх домовленостей. Проте її це не надто бентежило. По-перше, задля нього Ірина могла б побігти багато куди. А по-друге, телефонна розмова загрожувала тим, що розставила б усе по місцях, і не обов'язково вдалих.

Не було нічого дивного, що Олег не пов'язав докупи обидва її голоси — тієї, яка у телефоні, та реальної Ірини. Важко упізнати голос навіть добре знайомої людини, якщо чуєш його в слухавці уперше. До того ж, Ірина не знати яким дивом здогадалася змінити мову, а оскільки вже давно не розмовляла українською, довелось уважно добирати слова і говорити повільніше. Це також впливало на стиль мовлення та інтонації. Вона як могла підтримувала цю ситуацію і тепер намагалася рідше телефонувати Олегові віртуальному, а коли таки доводилося говорити з ним, — тріскотіла, наче Альбіна.

Палець Ірини не раз сам тягнувся до скроні з бажанням покрутити там, після чого мала би припинитися ця претензія на мексиканський серіал. І щоразу, лягаючи у ліжко, вона подумки прокручувала одну й ту саму ситуацію. «Знаєш, я оце терпіла, терпіла, але більше не можу. Ну що ми — діти, врешті-решт?!»

Але далі припущень не йшло. Лише від уявлення, що він скаже оте «як ти могла», мурашки бігали тілом, і її пересмикувало. Вона ніяк не бажала втрачати Олега, якого знала тиждень. Її тіло довго після цього не знаходило б собі місця. І вже зовсім не могла вона втратити «іншого» Олега, якого знала вже майже півроку. Тоді б не витримала її душа.

Діяти потрібно напевне. Так, щоби без помилки.

Наскільки Ірина була позбавлена комплексів, але, щоб іти до нього вдруге, довелося переступити деякі бар'єри. Наче їй це більше потрібно. І тут несподівано прийшло на гадку, що інакше й бути не може, адже на його запрошення вона не відповіла. І не сказала тоді, що також бажала б побачити його у себе. Елементарно, Ватсоне! Чого ж тоді хотіти, адже він також це розуміє!

П'ятого дня після зустрічі її «Ніссан» підрулив до під'їзду. Вікна світилися. Навіть незвично тьохнуло серце. От би було, якби увійшла, а там якась шкапа, і на неї, Ірину, ніхто не чекає... Скрушно похитавши головою сама до себе, швидко піднялася на третій поверх. Треба ж таку нудь вигадати!

Від цієї неординарної ситуації в Ірини помаленьку їхав дах. Більше такі думки не пояснювалися нічим. Без жодного слова Олег обійняв її і так довго стояв, а потім узяв на руки й поніс прямо до ліжка, де зупинилися не лише дурні думки, а й час. Принаймні, так здалося. Насправді ж ця підла категорія — часу — бігла, ще й із прискоренням, не бажаючи пошкодувати жодного із закоханих, адже обом зранку світили нелегкі й важливі справи.

Упродовж усієї зустрічі Ірина спромоглася не вимовити жодного слова аж до моменту, коли стало зрозуміло, що завтра можна не вижити.

— Коли ж він збіг?! Ти бачиш, котра година?

— Тепер бачу...

— Любий, ми що — ненормальні?

— Чого ж... Гадаю, ні. Ще якби хтось один — можна було б припустити. А двоє одночасно — дуже маленька ймовірність.

— Отже, це так повинно бути?

— Напевно...

— І... У тебе постійно так? І раніше з іншими?

— Ні, — відповів одразу.

— І я б те саме сказала. То що це за явище?

— Кажуть, буває таке... — його обличчя посів загадковий вираз. — Щось подібне, здається, є у когось із класиків. Ну, тобто, аналоги відомі. Не ми перші.

Обоє засміялися.

— Завтра — важкий день, — видихнула Ірина. — Якщо зараз рішуче не встану, можуть накритися важливі справи.

— Не кажи... — скрушно похитав головою Олег.

— Я поїду. Поки дістануся...

— Ще прийдеш?

— А ти хочеш? — уточнила вона.

— А ти не бачиш...

— Гаразд. Вважатимемо, що бачу. А ти взагалі яких поглядів дотримуєшся стосовно взаємних прав чоловіків та жінок?

Олег недовго кумекав і законно припустив:

— Ти, треба думати, бажаєш запросити мене у гості...

— Бажаю — не те слово, — щиро сказала Ірина. — От повір: дуже хочу. Ти приймаєш запрошення?

— В принципі... так, — невизначено гмикнув Олег.

— Що означає — в принципі? — насторожилась Ірина.

— Те й означає, — пояснив він, — що загалом не проти і навіть хотів би. Але є купа різних нюансів. Тому... Давай принаймні ще раз побачимось у мене, а там буде видно.

— Ну... давай, — здивовано протягнула Ірина.

— Тебе я чекаю завжди, — підтвердив Олег.

Дивуватися вона припинила вже дорогою додому.

Цей чоловік мав розум, знав життя і був кваліфікованим психологом. Тому не міг не визначити навіть за умов такого нетривалого знайомства її статусу й амбіцій. До того ж, на відміну від своїх попередників у житті Ірини, він був наділений гідністю. Саме нею, а не гордістю та пихою. Тому навряд чи йому було б приємно усвідомити різницю у класі між своїм житлом і тим, куди доведеться потрапити. Та й «Хонді» його, схоже, вже не один десяток років. Чи вистачить йому рішучості й довіри до неї, щоб піднятися вище від обставин такого роду і погодитися з її переконанням, що двом, котрі потребують одне одного, не завадить така дурниця.

Цієї ж миті захотілось Ірині вигукнути самій до себе: «Цікаво, а відколи це ти отак почала вважати?» Вона добре розуміла, відколи. Відтоді, як новорічної ночі натрапила на цю людину в мережах мобільного зв'язку. Це ж він повідкривав їй очі на таке. А сам тепер... думатиме про «нюанси» перед тим, як іти у гості. Ти бач, любий, виходить, не такий уже ти бездоганний! Є й у тебе підводне каміння та комплекси.

Проте відкриття це аж ніяк не розчарувало Ірину. Навпаки, воно наче наблизило до неї чоловіка, котрий ще зранку виглядав надто вже ідеальним, і якого вона будь-що бажала отримати усього, без залишку. Нічого, любий, удвох упораємося з усіма проблемами. І з цією — тим паче.

XIV

 

 привокзальному кафе панував гамір. Народу не бракувало. Люди заходили й виходили, курсували з підносами поміж столами, говорили, сміялися. Пахло стравами на різні смаки. Таке середовище ніколи не відволікало її, не заважало робити справу. Дехто сидів з ноутбуками. Якщо людина у відрядженні, за дві-три години до поїзда можна встигнути немало.

Знайшовши місце в кутку, Ірина увімкнула ноут — інший, призначений для таких завдань. Той, який містить необхідні програми, «ключики». Той, що завжди лежить у камері схову, і котрий можна взагалі викинути, якби що... Завантаження. Перевірка систем. Сервер — її особистий, не відомий нікому. Тепер можна працювати.

Новостворений канал «Корандо» і паралельний порт впустили її без затримки. Ніхто тут не побував після минулого разу. Ніхто не помітив. Отже, вперед. Години минали швидко. Попиваючи сік, вона час від часу жувала сухе печиво, і губи її щоразу набували непривабливих форм. Усе складалося не так просто. Захисні редути цьому непоказному клієнтові будували грамотні фахівці — безперечно, вже після закінчення її частини роботи. Отакої...

За три години копіткої праці Ірина таки зуміла. Внутрішній сервер відкривсь. Усі розмови, здійснені через АТС, справді фіксувалися. Не бажаючи зайве ризикувати, Ірина швидко «скачала» бази даних і вийшла з мережі. Чого товктися без потреби на чужій території? Але разом з тим не варто поспішати і приймати швидкі невиважені рішення. Щось підказувало їй: тут не все так просто.