— Клас... — тільки й змогла вимовити Ірина. — Боже, яке диво...
Рука сама потягнулася погладити біле м'яке «хутро», наче це була жива тваринка.
— Обережно, — застеріг Олег. — У нього ще й голки є.
Довгі й гострі голки стирчали крізь оте м'яке «волосся» рідко, але переконливо. Ого...
— Це вам.
— А... з приводу?
— Учора було восьме березня. Жіноче свято.
— Позавчора.
— Ну, нехай. Однаково. Але ж було...
Її голова вражено хитнулась, адже кілька тижнів тому під час однієї з розмов розповіла Олегові, тому своєму «віртуальному», про захоплення кактусами. Тоді відправила емейлом кілька найкращих зображень. І що тепер? Як розцінити цей подарунок? «Я знаю, хто ти насправді?» Чи то розмови з віртуальною подругою навіяли йому ідею подарувати саме таку квітку реальній жінці?
— А чому саме кактус? — Ірина таки дозволила своєму подиву вийти назовні. — Звідки ви взяли, що я люблю кактуси?
— Я не знав цього, — трохи знітивсь Олег. — Просто ви жінка неординарна. Навряд чи вас вразять троянди. А це щось таке... нестандартне. Що, потрапив у халепу? Не вгадав?
— Ні, навпаки. Я вражена. Рідко кому вдається зробити мені подарунок, який би подобався по-справжньому. А ви... Я... Чорти... Приємно, чесне слово. Напевно, він ще й не дешевий. Слухайте, а двадцять третє вже минуло так само, як і восьме березня, отже, я також маю право...
— Не варто, — засміявся він. — Я абсолютно мирна людина. День армії не викликає у мене позитивних відчуттів.
— А коли у вас день народження? — не вгавала Ірина.
— Аж у жовтні. Якщо до того часу не забудете, не маю нічого проти.
— Не забуду, — запевнила вона. — Але надто довго чекати. А давайте... Ну, коли тебе вітають і тобі приємно, прийнято хоч каву виставляти. Повернемося туди ж — і по філіжанці кави. Ні, справді. Там же кав'ярня поруч. Якщо, звісно, у вас є кілька хвилин.
Ну! Як запрошують такі чоловіки? Ірина була впевнена — цей уміє так, щоб не образити і не відштовхнути. Не вульгарно і не зачовгано.
— До моєї «кав'ярні» ближче, — подумавши, мовив Олег. — Якщо, звісно, ви не вважаєте, що це незручно.
— Не зовсім, якщо чесно. Вітання ваші, тож кава має бути моя.
Її відверто змовницький погляд припиняв подальшу гру слів автоматично. Проте Олег таки запитав:
— І це єдина причина? То я дозволю вам похазяйнувати і приготувати каву.
X
Цей чоловік, який за всіма припущеннями, жив сам, справді не мав звички розкидатися брудними шкарпетками і залишати невимитий посуд. Хмм...
— Ви когось чекали? — просто і безпосередньо запитала Ірина.
«Вас» — мав би відповісти інший, насолоджуючись при цьому власною дотепністю. Він же тільки всміхнувсь. І відповів запитанням на запитання:
— Я знаю, що й жінки часом доволі вправно беруть молоток і викрутку, якщо нема на кого сподіватися. Принаймні, ви б не терпіли, мені здається, капання води з поламаного крана. Чому дивуєтесь іншим?
— Інші, принаймні ті, які обертаються навколо мене, потребують насамперед няньки. Навіть ті, котрі стоять високо і впливають на життя сторонніх людей.
Рух на кухні розпочався непомітно, за невимушеними філософськими темами, які можна було сміливо порушувати з цим чоловіком, не боячись при цьому залишитися насамоті. Побачивши, що їй таки не доведеться зварити каву, Ірина влізла у власний пакет і заходилася готувати бутерброди. Яким же був її подив, коли відчинилися дверцята холодильника, відтак на плитці опинилася невеличка каструля, від якої відразу ж почав поширюватися підозрілий запах.
— А це, пробачте, не насмілюся запитати... — очі її стали величезними, рот картинно роззявивсь, а палець вказував на каструлю.
— Зупа, — розвів руками Олег. — Страва буденна, але необхідна. Сподіваюся, можу запропонувати. Ви ж з роботи.
— А... ви не боїтеся, що... хм... словом, якщо раптом з'явиться людина, яка її готувала, можете опинитись у незручній ситуації?
— Я б не назвав нашу ситуацію незручною, — знизав плечима Олег.
— Тобто, автор цього кулінарного витвору — ви сам...
Проказавши це у недовірливих і водночас задумливих інтонаціях, Ірина зняла з каструльки кришку й помішала вариво. Весела ситуація! Схоже, цей скарб на ім'я Олег був нічийний. З більш аніж привабливою зовнішністю, незасміченими мізками, пристойними манерами. Його б оправити належним чином. Одягнути нормально, підмарафетити. Працевлаштувати. Ні, загалом, такого не буває. Щоб отаке майже валялось і ніхто не прибрав до рук... Щось не так. У чому каверза?
Ірина дедалі частіше «з'їжджала» з тем, оскільки власні думки вперто рухалися в одному напрямку. Що він запитав? Ось, буквально зараз. Треба ж відповідати. А воно вилетіло з голови. Ну? Щось про роботу, здається, про її рід занять. Адже перед цим говорив про свою математику, чи то пак фізику. Зараз побачить, що вона десь «у хмарах».
Разом з тим доводилося стежити за собою, аби не припуститися знайомих йому мовних обертів, жаргону. В цьому допомагала забута «рідна». Добираючи слова, Ірина мимоволі говорила повільніше, а улюблені звороти просто не мали українського відповідника. Усе тривало нормально.
Тіло здригнулося несамохіть. Олег стояв дуже близько і дихав їй у потилицю. Руки ледь відчутно торкались її ліктів, а гаряче повітря пробиралося крізь корені волосся та опускалося по шиї. О мама-мія...
Вона обережно відсторонилася. І не тому, що було неприємно. І не тому, що це суперечило бажанням. Просто злякалася від несподіванки. Адже це відчуття загрожувало охопити цілком. А виявилося воно таким несхожим на попередні. Пальці перебирали якісь ложки, а нещодавні спогади не давали думати і спробувати відновити розмову. Олег знову щось запитав, але її відповідь навіть самій видалася незрозумілими звуками. Чорти... Здавалося, нитка, за яку потрібно триматися, вислизає з рук.
Усе повторилося. Він підійшов знову, і її потилиця відчула той самий подих, від якого мурашки поповзли по шкірі. Шия стиснулася сама, втягуючи голову в плечі. Руки вже не торкались, а тримали її. Здалося, що м'язи тіла спонтанно скорочуються у відповідь на ці дотики, не здатні ні допомогти чоловікові, який забажав її, ні протидіяти йому. Цілком безпорадний стан, неприродний для себе, коли тобою можна маніпулювати без докорів совісті та без міри. Проти такого повставала уся сутність Ірини. Але сили навіть до найменшої дії не було.
А її вже повернули обличчям до себе і розглядали з близької відстані. Цікаво, який він — власний вигляд у такому стані, коли спаралізовані руки і ноги? Напевно, щонайменше смішний. А ще такий, який не могли б уявити кілька сотень людей, котрі щодня отримували від неї «на горіхи». О Боже!... Ще трохи — і вона сама себе не поважатиме. Усе можна — навіть лягти під першого зустрічного, якщо вже так захотілось. Але дозволяти маніпулювати собою?!
Де взяти сил перехопити ініціативу?
Олег нахилився ще нижче і спробував поцілувати її в губи. Вийшло казна-що, адже вона й сама не розуміла, куди у цей момент повертає голову. Руки, що тримали, послабили обійми. І її груди змогли хапнути повітря. Ось вона, рятівна мить! Коли охопить наступна хвиля, спасіння вже не буде.
— Так, — голосом, який не впізнавала сама, мовила Ірина, струшуючи головою і роблячи руками застережливий жест, — або ми продовжуємо гріти зупу, або стелимо ліжко...
XI
