Спогади накочувалися хвилями, і невдоволення собою заполонювало знову й знову, відбираючи законне право на сон, адже до моменту, коли учергове розпочнеться завтрашня коловерть, залишалося не так багато.
Була мить, коли Ірина мало не заснула, притулившись до його руки. Щось не дало. Відчувала якийсь некомфорт, коли очі ковзали поглядом по нерівній, напросто побіленій стелі з «ніяким» абажуром, і це відганяло сон. У такому середовищі важко було заснути навіть після того, що сталося щойно. А здалося б. Поїхати на роботу звідси, провівши ніч у жаданого і бажаного чоловіка, схоже, не вийде.
Коханий і бажаний чоловік також не спав. Це відчувалося з його дихання і майже непомітних рухів. Його повіки заплющувалися й розплющувались, як виявилося, не зовсім беззвучно, адже вона фіксувала це. Особисте особистим, а завтра у вир, де не в усіх зварює голова і вистачає сил. У неї повинно вистачити. Це насамперед.
— Завтра на роботу... — прошепотіла Ірина.
— Звісно. Ще є час виспатися...
Схоже, він не заперечував проти прощання просто зараз. А якби просив? Хотілося б їй залишитися? Відчуття тісняви здавалося недоречним, але нормального сну не було б. А завтра з хворою головою...
— Ти не шкодуєш про цю несподівану зустріч? — запитав Олег.
— Хе! — його слова змусили її навіть звестися на лікті, — звісно, ні! Я взагалі ніколи не шкодую про свої вчинки. А якщо на щось погоджуюся, то це виважене рішення. Повір.
— Навіть якщо його доводиться приймати упродовж кількох хвилин, поки рухається черга у касі?
— Хмм...
Як же правильно сказати?
Він чекав, розуміючи, що ця коротка і невизначена відповідь — не те, на що слід сподіватися від такої жінки. Буде продовження. Але їй чомусь важко. Оце й означає оте «хмм». Чому?
Як же правильно? Можливо, це й є той визначальний момент, коли й належить пояснити, що рішення переспати з оцим чоловіком народилось аж ніяк не в кількахвилинний відрізок часу, проведений разом у супермаркеті. І що ліжко тут узагалі не головне. Можливо. Але щось не дозволяло наважитися. Невже середовище, що створювало дискомфорт? Навряд чи. То в чому річ? Не наламати дров. Ось що. Ця думка знову охопила свідомість. Надто кардинальний крок.
— Я тобі так скажу, — тепер Ірина сиділа на ліжку, дивлячись на коханця зверху під тьмяним поглядом нічника. — Твоє право — як думати про мене у зв'язку з подіями нинішнього вечора. Адже крім цього ти поки що не маєш більше ніякого матеріалу про мою персону. Щоби допомогти тобі не помилитися, скажу одне — не поспішай складати враження після кількох годин знайомства. І ще дещо: я людина, яка завжди думає, що робить, причому думає добре і рідко помиляється. Стосовно тебе, то мені особливо хочеться не наробити помилок. І повір, поки що не наробила. Знаю точно.
— І я скажу тобі дещо, — підводячись і собі, мовив Олег, — також, щоб допомогти не помилитись. Адже кілька годин — справді замалий термін, аби скласти уявлення про людину, навіть якщо вважаєш себе добрим психологом. Не знаю, наскільки «м'яким» виявилося для тебе моє ліжко, алея був би радий побачити тебе у ньому ще. Разом з тим скажу відверто — крім нього, у мене більше нічого нема. Не лише для тебе — взагалі. Це у тому розумінні, що в душу, чи то пак у серце краще не пробувати. Туди закрито. І взагалі там нема нічого. Порожньо. Якщо це не відштовхує, буду радий тебе бачити. Де живу, знаєш. Вечорами вдома. У незручне становище не потрапиш. І мене не поставиш. Ось так.
Слова ці досі звучали в уяві, повертаючи назад Іринині думки. Подбала, що називається, про завтрашній день. Тепер спробуй засни навіть і на власних перинах. Те, що вона стоїть поруч із розкритим ноутбуком, зауважила несподівано. Відчуття, яке виникло відразу, важко було назвати приємним. Щось почало роздвоюватися, невідомо де. Десь там. У собі. Чорти б забрали!
«Помиляєшся, коханий, я вже давно там. Там, де, як ти вважаєш, — порожнеча, там, куди офіційно для всіх закритий шлях, там, де колодка висить. Давно вже я пролізла, ти й не здогадуєшся...»
Брехло. Як усі ви. «Багатства», які там ховалися, здавалися неосяжними. Вони й полонили. Вони й змусили лізти ще й у ліжко до чоловіка, якому належали. Це з одного боку. А з іншого... Ноутбук сирітливо стояв, покинутий, наче той, кого уособлював. За своїми амурними пригодами Ірина геть чисто забула про дорогу і потрібну людину, хоч, як не дивно, у цей самий час перебувала з нею дуже близько. Звідки ж оте неприємне відчуття, що зрадила? Те, яке насамперед мало би бути у нього. Отже «ліжко» — все-таки не головне. Другорядне. Навіть для неї.
Опинитися поруч захотілося раптово. Але не у тісній квартирі зі сильним і красивим чоловіком — з іншим, тим, котрий переживає, підтримує та кохає не за довгі ноги і третій розмір грудей. Із тим, який ось тут, у «ящику». Себто у віртуальному просторі. Байдуже, що насправді це одна й та сама людина.
Ноутбук «прокинувсь», і шлях до коханого Ірина здолала за кілька секунд. Руки тремтіли, на долонях виступив піт. А ніготь не наважувався натиснути на клавішу, яка давала змогу почути його голос. Стало лячно. Ні, тільки не голос. Якось по-іншому. Фізичних контактів на сьогодні досить, і вони, як виявилося вже тут, удома, сповна не задовольнили. Спілкуватися хотілося на іншому рівні.
Ти ще не спиш? Відгукнися. Будь ласка. Ти мені потрібний.
Напевно, він сидів за комп'ютером і чекав. Принаймні, таке враження складалося, бо відповідь на екрані вискочила майже відразу.
Не сплю. Чекаю. Ти кудись пропала. Я хвилююся.
Виявляється, він хвилювався за неї. Навіть в обіймах «іншої» жінки. Ось як буває... Але крива посмішка не проступила на Ірининому обличчі. Врешті-решт, «іншою» жінкою була вона. Сама ж і закрутила цю авантюру. Чого ображатись? Важкі думки миттєво змінив азарт. Та й стан душі поліпшивсь одразу, адже коханий — отой, справжній, знову поруч.
Я не пропала. Щоправда, про тебе на якийсь час забула, не хочу брехати. Надто важливі події відбувались. Усе позаду. Рада, що знову біля тебе. Побудь зі мною трошки.
Відповідь не забарилася:
Чому не розповідаєш про результат? Чи все успішно? Я за тобою скучив і зараз особливо потребую тебе.
Он воно як... Схоже, і його жива гаряча жінка, що перебувала поруч, не задовольнила. Якщо справи й надалі розвиватимуться у тому самому ключі, обоє переконаємось у перевагах віртуального способу життя, адже виходить, що так більше можливостей. Ні, це ж триндець! І думки такого роду виникають не де-інде, а в її голові!
Не скажу, що все тріумфально, проте далеко не найгірше. На сторонній погляд, мені варто бути задоволеною. Але ти ж мене знаєш. Усе й одразу. Якщо ні — радіти не виходить. І все-таки сьогодні я молодець. А що у тебе? Напевно, займався з учнями допізна?
Ірина усвідомлювала, що провокує його на брехню, але зупинитися не могла. Навіщо це робити? Для чого? Проте інформація вже полетіла у його напрямку. Ловити її за хвіст пізно. Зараз Олег навішає їй «лапші» про важкі уроки, вундеркіндів з тупими головами і теде. Як зміниться після цього думка про нього? Чи не доведеться шкодувати самій? Дурниці. Що є, те є. А справжній стан справ усе-таки ліпше знати, ніж навпаки: тішитись обманом. Проте хвилювання відчувалося неабияке, коли отримувала зворотне повідомлення.
А от і ні. Якраз сьогодні займався собою. У прямому розумінні. Ти знаєш, як це, коли за справами хронічно не доходять руки до себе і власних потреб. Людина мусить хоч іноді любити себе.
Молодець. Уміючи, можна все. Настрій Ірини продовжував поліпшуватися. Дарма, що півночі вже пропало. Та коли на душі порядок, година сну рівнозначна двом. Але лягати потрібно так чи інакше. Завтрашнього дня ніхто не відміняв. Тому пальці швидко зарухалися по клавішах, набираючи прощальну записку: