Изменить стиль страницы

Потім спробувала обійти перешкоду з флангу.

«Вона прийшла звідти, звідки приходив він», — подумав Назар.

Комашка знову намірилася дати драла; цього разу вже до письмового столу, але Назар спритно підсік її дощечкою, як совком, і викинув між віконні рами. Напевно, йому не вдалося б так легко проробити це зі звичайною великою комахою, однак химерна комашка ставала на світлі надзвичайно млявою і незграбною; крила її точно були непридатні до польоту і тільки обтяжували. Вона коротенько цвіркнула і звалилася просто між двома павуками, що влаштували засідку на мух, які залітають із вулиці. Одне крило влипло в павутину, але комаха на подив легко звільнилася. Павуки заметушилися навколо жертви, яка раптово звалилася їм на голову. Комашка підпустила одного ближче і схопила його своїми клешнями. Рух був настільки стрімким, що Назар не встиг простежити, як це відбулося. Ось павук перебирає лапками за декілька сантиметрів від комашки, обходячи збоку, — і ось він уже шалено смикається в щелепах-кусачках.

Інший павук, зачувши, що пахне смаленим, у паніці кинувся навтьоки. Але його одразу наздогнали, схопили і з’їли живцем. І знову Назар прогавив головний момент — так само, як і з першим павуком.

Не комашка — справжній монстр.

Тут щільна хмара на небі відсунулась убік, і крізь віконне скло упав прямий жовтий промінь сонця, що визирнуло з-за сусідніх будинків. Довгокрила комашка заметушилася в пошуках рятівного прихистку, цвіркнула, а потім раптом якось зіщулилася і поповзла на черевці, гублячи крильця і залишаючи позаду себе блискучий слід слизу. Малинова жилка всередині потьмяніла.

За хвилину Назар не міг знайти навіть натяку на слід від дивної комахи. Вона загинула на сонці, а останки просто випарувалися.

«Ти не любиш сонця, — подумав Назар, — і він теж. Тому й приходить тільки вночі».

2

Цього ранку снідали всі разом за одним столом. Валерія дозволила Назарові піднятися і допомогла застелити постіль. Але взяла слово, що він не буде виходити на балкон і гратися на підлозі.

Під час сніданку Назар помітив, що у мами зіпсований настрій, і припустив, що, напевно, це через той вранішній дзвоник. Їли мовчки, всі розмови зводилися до прохань передати що-небудь зі столу. Прийнявши після сніданку ліки, хлопчик повернувся до дитячої і, трохи подумавши, взявся до ремонту «Сторожа».

Натягаючи нові нитки замість розірваних, він раптом відчув себе учасником трошки дивної, але неймовірно захоплюючої гри.

І дуже небезпечної.

У котушці залишилася лише половина ниток, тому Назар розмістив поперечні відрізки ощадливіше, ніж минулого разу, і використав нитки периметра, які були порвані, однак годилися для коротких стібків.

Знову плазуючи на животі під ліжком (і одночасно прислухаючись, щоб Валерія не застала його на гарячому), Назар уже не вперше звернув увагу на старі мітки від ніжок ліжка, що залишилися на лакованій поверхні паркету. Подекуди лак був здертий мутними смугами. Ще раніше він помітив схожі сліди з протилежного боку кімнати — тільки ті були від ліжка меншого розміру. Швидше за все, там колись стояло дитяче ліжечко.

Сонце рухалося по небосхилу і вже яскравими косими променями забралося на дві долоні під ліжко. Тепер сліди виднілися особливо чітко. Тхнуло пилом.

«Він приходив сюди і раніше, ще до мене».

Потривожені метушнею дрібні пилинки лоскотали ніздрі, Назар кілька разів пчихнув, щільно затискаючи рота долонею, щоб не почула Валерія.

«Що відбулося? Тоді, з тими дітьми? Де вони зараз?»

У його свідомості знову зринув безтілесний голос Того, Хто Стукає По Трубах: «Мені вторований шлях сюди… Давно вторований… Не тобою…»

Виходить, тим, хто жив у цій кімнаті раніше. Назар чомусь був упевнений, що це був хлопчик, а не дівчинка, до того ж значно старший за нього, вже підліток. А на тому, іншому ліжку, спала його молодша сестра…

Звідки він усе це знає? Може, погані місця здатні якимось чином передавати не тільки страхи, але й думки тих, хто провів у них тривалий час, — тим, хто прийшов пізніше? Інакше звідки він знає про…

Адже все це не було його власними фантазіями, от у чому річ. Знання було схоже на спогади, уривчасті і розмиті, наче картинка фільмоскопа із невід — регульованим фокусом. Тому що це були чужі спогади, які залишилися в цій кімнаті, у цих стінах.

І ще вони значно зблякнули від часу, вицвіли, вивітрилися — як він сам висловився одного разу.

Цікаво, що сказав би з цього приводу Дідусь-Із-Ліфта? Він трохи розумівся на теорії поганих місць, хоча, як і всі дорослі, не вірив у монстрів.

Коли «Сторож» був приведений до ладу, Назар склав усе необхідне для його ремонту в шухляду свого письмового столу: котушку з капроновими нитками, що схудла вже на дві третини, моток тонкого мідного дроту, маленькі ножички. Потім вирішив трохи погратись «тетрисом», але ніде не міг його відшукати. Певно, гру забули в лікарні.

Ну і нехай, подумав Назар без особливого жалю. Може, її знайде якась дитина, котру так само посадять у той величезний похмурий ізолятор, де всі шухляди в тумбочках обписані посланнями колишніх в’язнів поганого місця, і ця думка Назарові сподобалася. Тільки б не сіли батарейки…

Назар збирався попросити дозволу подивитися в спальні телевізор, коли до дитячої увійшов батько. Він був одягнений у діловий костюм, оскільки незабаром мав їхати на роботу; однією рукою Левшиць усе ще поправляв темно-синю краватку.

— Ти вже йдеш, татку? — Назар подумав, що той заглянув попрощатися, як робив завжди, якщо син залишався вдома і вже не спав.

— Так, незабаром виходжу, — Левшиць пройшовся по кімнаті, мигцем поглянув на ліжко, туди, де кріпився дзвіночок, і присів на краєчок.

— Ти хотів щось сказати? — Назарові здалося, що батько виглядає так, ніби почувається винуватим. Незвично було бачити його таким.

— Річ у тому, що… — почав Левшиць, — нам усім доведеться ненадовго потіснитися. На якийсь час. У нас буде гість. Приїде сьогодні.

— Той, який дзвонив зранку? — запитав Назар.

Михайло кивнув:

— Так, мій старий приятель. Друг дитинства.

— І він тепер буде жити в нас? — Назар відчув, що його заповнює неприємна тривога, як завжди, коли щось зненацька змінювалося.

— Ні, не те, щоб довго… — заспокійливо сказав Левшиць. — Думаю, це лише на кілька днів. Точніше не скажу, бо сам не знаю. У нього в сім’ї зараз певні проблеми… Ну, загалом, не важливо.

— Посварився з дружиною? — припустив уголос Назар і одразу схаменувся, що лізе не у свою справу. А дорослі дуже не люблять, коли хтось пхає носа у їхні справи, особливо якщо цей хтось — дитина. Але, з іншого боку, це ж не він почав цю розмову, правда?

— Так, хочуть розлучитися. Чи… Чесно кажучи, я не заглиблювався, — відповів батько. — Головне, що він попросив дозволу пожити в нас якийсь час. І я хотів би тебе попросити про дещо.

— Про що?

— По-перше, щоб ти себе добре поводив, — Левшиць зробив паузу. — А по-друге… Ми дамо йому твою кімнату. Домовилися?

Першої миті Назар не знав, радіти йому чи плакати. Він поглянув на батька, обмірковуючи сказане, хоча розумів, що вже нічого не зможе змінити. І раптом у нього промайнула думка, що все це дуже і дуже кепсько. Він не знав, чому, але відчував, що присутність сторонньої людини для всіх може обернутися на гірше. Тим більше, він навіть не уявляв, про кого саме йдеться.

— А хто це?

— Друг дитинства, — злегка роздратовано повторив Левшиць. — Але ти мені не відповів. Я не хочу, щоб ми через це сварилися.

— Як сьогодні вранці з мамою? — вирвалося в Назара. — Вона не…

— Так, вона, кажучи щиро, не в захваті. І я її з якогось боку добре розумію. До того ж, ще й ти захворів… Але я не можу йому відмовити, розумієш? Хоча й сам знаю, що все це дуже не до речі. І якби між нами було порозуміння, усе склалося б набагато простіше.

— Добре, я не проти, — кисло відповів Назар. — А я де буду спати?

— У нашій кімнаті, — швидко відповів Левшиць. — Лише кілька днів, а потім усе стане, як раніше. Нічого особливого, пам’ятаєш, ще зовсім недавно ми так і жили: ти, мама і я — разом. Тільки коли купили цю квартиру, у тебе з’явилася власна кімната.