– Мені треба всього півгодини. Я знаю, навіщо ви прийшли, і це дуже мило з вашого боку. Он там лежать журнали. Якщо ви залишитеся снідати в мене, я доведу вам із повною очевидністю можливість подорожі в часі. Я привезу вам зразки та все інше… Ви вибачите мене, якщо я вас залишу?

Я погодився, навряд чи достеменно розуміючи значення його слів. Він кивнув мені та пройшов у коридор.

Грюкнули двері його лабораторії, і, сівши в крісло, я взявся читати газету.

«Що ж він збирається робити перед сніданком?» – подумав я.

Потім я раптом звернув увагу на одне газетне оголошення та згадав, що в мене о другій годині призначено зустріч із видавцем Ричардсоном. Поглянувши на годинник, я побачив, що часу залишається дуже мало, і ще раз пішов коридором у лабораторію: попередити Мандрівника в Часі, що мені треба піти.

Коли я взявся за ручку дверей, то почув вигук, що якось дивно обірвався, а слідом за ним якийсь тріск та удар. Я відчинив двері. В лице мені вдарив вітер, і я почув дзенькіт розбитого скла.

Мандрівника в Часі в лабораторії не було. На мить переді мною промайнуло неясне видіння, якась фігура у вихорі із чорного дерева й бронзи. Ця фігура була настільки прозора, що крізь неї було чітко видно лаву, котра стояла позаду, й креслення, які на ній лежали. Не встиг я як слід протерти очі, аж видіння зникло.

Машина часу теж зникла. У дальньому кутку лабораторії нічого не було: лише повільно осідала хмара пилу. Одне скло під стелею, найімовірніше, було щойно розбите.

Я потрапив у глухий кут. Я відчував: трапилося щось дивне, але ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Поки я стояв і здивовано роззирався, двері в сад відчинилися й на порозі з’явився слуга.

Ми глянули один на одного.

– Що, містер… вийшов звідси? – отямившись від заціпеніння, запитав я слугу.

– Ні, сер. Ніхто не виходив. Я саме думав, що знайду його в лабораторії.

Тоді я все зрозумів. Ризикуючи засмутити Ричардсона, я залишився чекати на Мандрівника в Часі та його другу, можливо, ще більш дивну розповідь, а також на обіцяні ним зразки і фотографії.

Але я починаю боятися тепер, що мені доведеться очікувати на нього все життя. Мандрівник у Часі зник три роки тому, й усім відомо, що він досі ще не повернувся!

Епілог

Нам не залишається нічого іншого, як тільки дивуватися й робити припущення. Чи повернеться він коли-небудь?

Може, він помчав у минуле й опинився серед кровожерливих волохатих дикунів раннього періоду кам’яного віку, коли люди ще не вміли вигострювати зброю з каменю. А може, він потрапив у безодні крейдяного моря або до страхітливих ящерів і величезних земноводних юрського періоду…

Можливо, він і тепер – якщо, звичайно, у цьому випадку можна вживати слово «тепер», – блукає по оолітовому рифі, що кишить плезіозаврами, або розгулює безлюдними берегами солоних морів тріасового періоду…

А може, він знову вирушив у майбутнє, але не настільки віддалене, як першого разу, і в цьому майбутті люди ще залишаються людьми, хоча вже вирішено всі важкі завдання нашого часу й усі заплутані проблеми. Словом, він потрапив у період розквіту людської раси…

Я, принаймні, ніяк не можу допустити, щоб наше століття слабких експериментів, уривчастих теорій і непорозумінь було апогеєм розвитку людства. Так мені здається. Але Мандрівник у Часі мав дуже песимістичний погляд на прогрес людства.

Я це знаю, тому що давно, задовго до цієї всієї історії з Машиною часу, ми з ним розмовляли про поступ. У цивілізації, що розвивається, він добачав лише безглуздо нагромаджену купу, яка мусила зрештою звалитися й задушити тих, хто її споруджував…

Якщо все так і буде, нам не залишається нічого іншого, крім як жити, вдаючи, начебто цього не трапиться. Мені особисто майбутнє видається темним і невідомим. Воно сповнене таємниць, і тільки спогади про розповідь Мандрівника в Часі висвітлюють деякі пункти.

А задля своєї розради я зберігаю дві дивні білі квітки. Засохлі, потемнілі, з тендітними пелюстками, вони свідчать про те, що навіть після безслідного зникнення людини з її силою й розумом подяка та взаємна прихильність і далі житимуть.

Оповідання

У безодні

Лейтенант стояв перед сталевою кулею й жував соснову тріску.

– Що ви думаєте про це, Стівенсе? – запитав він.

– Це, мабуть, ідея, – непевно пробурмотів Стівенс.

– По-моєму, куля повинна сплющитися, – сказав лейтенант.

– Він, здається, розрахував усе доволі точно, – мовив Стівенс байдуже.

– Але подумайте про атмосферний тиск, – вів далі лейтенант. – На поверхні води він не надто великий: чотирнадцять футів на квадратний дюйм. На глибині тридцять футів – удвічі більший; на глибині шістдесят – утричі; на глибині дев’яносто – учетверо; на глибині дев’ятсот – у сорок разів; на глибині п’ять тисяч триста, тобто миля, це буде двісті сорок разів по чотирнадцять футів. Отже, зараз підрахуємо: тридцять англійських центнерів, або півтори тонни, Стівенсе. Півтори тонни на квадратний дюйм! А глибина океану тут, де він хоче спускатися, становить п’ять миль. Це означає – сім із половиною тонн.

– Звучить страшно, – зауважив Стівенс, – але це на диво грубезна сталь.

Лейтенант не відповів і знову взявся до своєї тріски. Предметом бесіди була величезна сталева куля, близько дев’яти футів у діаметрі, схожа на ядро якоїсь титанічної гармати. Її було встановлено у величезному гнізді, зробленому в корпусі корабля, а гігантські поперечини, по яких її мусили спустити за борт, викликали цікавість усіх справдешніх моряків, яким довелось побачити її між Лондонським портом і тропіком Козерога. У двох місцях у сталевій стінці кулі, один під одним, були прорізані круглі люки з шибами з надзвичайно грубого скла, й одна з них, уставлена в міцну сталеву раму, була загвинчена не до кінця.

Того ранку обидва моряки вперше заглянули в кулю. Усередині вона вся була встелена наповненими повітрям подушками, між якими розташовувалися кнопки для керування нескладним механізмом. М’якою оббивкою було покрито все, навіть апарат Маєрса, що мав поглинати вуглекислоту й забезпечувати киснем людину, яка перебуватиме в кулі. Внутрішня поверхня кулі була оббита настільки ретельно, що нею можна було б вистрілити з гармати без найменшого ризику для людини всередині неї. Ці перестороги були цілком обґрунтованими, тому що незабаром у кулю мусила влізти людина, після чого люки міцно загвинтять, кулю спустять за борт і вона поступово почне занурюватися на глибину п’ять миль, як і сказав лейтенант. Думка про занурення не давала йому спокою, тому за столом він тільки про це й балакав, устигнувши всім неабияк набриднути. Користуючись тим, що Стівенс був новою людиною на кораблі, він знову й знову повертався до цієї теми.

– Мені здається, – заявив лейтенант, – що скло таки прогнеться усередину, випнеться й лопне під таким тиском. Дабре прагнув досягти того, щоб під великим тиском гірські породи ставали плинними, як вода. І запам’ятайте мої слова…

– Якщо скло лопне, – запитав Стівенс, – що тоді?

– Вода увірветься в кулю, наче струмінь розтопленого заліза. Чи доводилося вам коли-небудь відчувати на собі дію водного струменя, який піддали великому тиску? Він б’є подібно до кулі. Вода розчавить його. Вона затече йому в горло й легені, ударить у вуха…

– Яка у вас багата уява! – перебив його Стівенс, яскраво уявивши собі цю картину.

– Я просто описую те, що має статися, – сказав лейтенант.

– Ну а куля?

– Куля випустить кілька пухирців і спокійно вляжеться навіки на мулистому дні, а в ній буде бідолашний Ельстед, розмазаний по своїх луснутих подушках, як масло по хлібі. – Лейтенант повторив цю фразу так, ніби вона дуже сподобалася йому: – Як масло по хлібі.

– Милуєтеся іграшкою? – пролунав чийсь голос. Позаду них стояв Ельстед, вишукано вбраний, у білому костюмі, із цигаркою в зубах; очі його посміхалися з-під крислатого капелюха. – Що це ви там казали про хліб із маслом, Вейбридже? Бурчите, як завжди, через занадто низьку зарплатню для морських офіцерів? Ну ось, усього кілька годин – і я вирушу в дорогу. Сьогодні треба встановити талі. Це чисте небо й легкі брижі – саме те, що треба, щоб скинути за борт десяток тонн свинцю й заліза, адже так, панове?