У цей момент відбулося щось дивне. Я вже казав вам, що, коли вирушав у дорогу, але ще не встиг розкрутити велику швидкість, через кімнату пройшла місіс Вотчетт – точніше, як мені здалося, промчала зі швидкістю ракети. Дорогою назад я, звичайно, вдруге пройшов крізь той момент, коли місіс Вотчетт перебувала в моїй лабораторії. Але тепер її рухи відбувалися саме у зворотньому порядку. Двері у віддаленому кінці кімнати відчинилися, у прогоні з’явилася місіс Вотчетт, тихо пройшла через лабораторію та зникла за дверима, крізь які вона увійшла першого разу. Перед цим мені здалося, що я на секунду побачив Гіллієра, але він промайнув, неначе блискавка.

Тоді я зупинив Машину і знову побачив стару милу лабораторію, свої інструменти й усі пристрої в тому самому вигляді, в якому я їх залишив.

Украй знесилений, я виліз із Машини й присів на лаву. Протягом кількох хвилин я тремтів усім тілом, але потім став потроху заспокоюватися. Я знову був у своїй колишній майстерні й бачив її такою, якою вона була завжди. Цієї миті в мене промайнула думка, що я просто заснув і всі нещодавні пригоди мені наснилися.

Але ні! Не все було як раніше. Машина часу вирушила в дорогу з південно-східного кута лабораторії, а повернулася в північно-західний кут, навпроти тієї стіни, біля якої ви її бачили. Точнісінько така сама відстань була від маленької галявини до п’єдесталу Білого Сфінкса, куди морлоки заховали мою Машину.

Якийсь час голова в мене зовсім не працювала. Потім я встав і пройшов сюди через коридор. Я кульгав – п’ята моя все ще боліла, я був увесь брудний…

На столику біля дверей я помітив номер «Пелл-Мелл ґазетт». Газета була позначена сьогоднішнім числом. Глянувши на годинник, я відзначив, що вже майже восьма. Я чув ваші голоси й дзенькіт тарілок. Я вагався, не наважуючись увійти відразу, оскільки був дуже кволий і стомлений. Аж раптом я відчув звабливі пахощі смаженого м’яса, відчинив двері й увійшов до вас.

Решту ви знаєте. Я вмився, повечеряв і тепер розповідаю вам свою історію…

Після розповіді

– Я знаю, – сказав Мандрівник у Часі після невеликої паузи, – що це все здається вам геть зовсім неймовірним. А для мене неймовірне тільки одне: те, що я сиджу тут, із вами, сьогодні ввечері, у знайомій обстановці, у власній кімнаті, дивлюся на ваші приязні обличчя й розповідаю вам про свої пригоди.

Він глянув на Лікаря й продовжив:

– Ні. Я навіть не розраховую на те, що ви мені повірите. Уважайте це неправдою… або пророцтвом. Нехай я бачив це все уві сні, у своїй лабораторії. Можливо, я так довго міркував про долю людства, що зрештою вигадав цю казку. І хай я запевняю, що це правда, щоб дужче зацікавити вас розповіддю. Гаразд, уважайте, що я все вигадав. Але прошу вас, скажіть, що ви думаєте про це?

Він вийняв із рота люльку й за старою звичкою почав нервово постукувати нею об ґрати.

Запала хвилинна тиша. Потім почулося рипіння стільців і човгання ніг по килиму.

Я перестав дивитися на Мандрівника в Часі й глипнув на його слухачів. Вони сиділи в тіні, тому розгледіти їхні обличчя було важко. Лікар, очевидно, дуже уважно дивився на Мандрівника в Часі, а Видавець був занурений у розглядання кінчика своєї сигари – шостої за ліком, викуреної ним під час розповіді. Журналіст вертів у руках годинник, а інші, наскільки я пам’ятаю, сиділи нерухомо.

Нарешті Видавець підвівся, глибоко зітхнув і співчутливо вимовив, поклавши руку на плече Мандрівника в Часі:

– Страшенно шкода, що ви не пишете оповідань!

– Ви не вірите?

– Але…

– Я так і думав!

Мандрівник у Часі обернувся до нас.

– Де сірники? – запитав він.

Він запалив сірник, узяв у рот люльку й, попихкуючи димком, сказав:

– Правду кажучи, я й сам ледве вірю собі… І все ж таки…

На його обличчі читалося німе запитання, коли він подивився на зів’ялі білі квіти, що лежали на маленькому столику. Потім він зиркнув на підсохлі подряпини на пальцях.

Лікар підвівся зі свого місця, підійшов до столу й, узявши квіти, став розглядати їх під світлом лампи.

– Дивна маточка, – пробурмотав він.

Психолог нахилився вперед і простяг руку, щоб узяти квітку.

– Чорт забирай! Мабуть, уже чверть на першу? – вигукнув Журналіст. – Як же нам добиратися додому?

– Біля станції безліч візників, – зауважив Психолог.

– Незвичайна річ, – задумливо мовив Лікар, – і я ніяк не можу визначити, до якої родини належать оці квіти. Чи дозволите ви мені взяти їх із собою?

Мандрівник у Часі з хвилину вагався, а потім раптом заявив:

– О, звичайно ні!

– Ні, справді, де ви їх дістали? – запитав Лікар.

Мандрівник у Часі схопився за голову, начебто якась думка вислизнула від нього й він спробував її затримати.

– Їх поклала мені в кишеню Уїна, коли я подорожував у часі… – Він обвів очима кімнату й додав: – У мене таке відчуття, буцім усе, що оточує нас зараз, кудись зникає. Ця кімната, і ви, і повсякденна життєва атмосфера… Усе це не вкладається у моїй голові. Чи зробив я насправді Машину часу або хоча б її модель? А може, то був тільки сон? Кажуть, що життя – це сон, жалюгідний, але дорогоцінний сон, який тимчасово приходить до нас! Але, мабуть, іще одного такого сну я не витримаю, ні. Це божевілля! І звідки б міг з’явитися такий сон?… Я мушу зараз же піти й глянути на Машину! А раптом виявиться, що ніякої Машини немає?

Він швидко схопив лампу й вийшов у коридор. Полум’я лампи часом спалахувало червоним вогнем… Ми рушили за ним.

У майстерні, освітлена тремтливим полум’ям, стояла Машина, приосадкувата, незграбна, дивна, поблискуючи бронзою, ебонітом, слоновою кісткою, кварцом. І треба сказати, що це видовище було досить переконливим. Я простяг руку й доторкнувся до неї: так, це було реальне тверде тіло. На слоновій кістці виднілися коричневі плями та смуги, а в нижніх частинах заплуталися жмути трави й мохів. Одна зі смуг була зігнута.

Мандрівник у Часі поставив лампу на лаву й провів рукою по зігнутій смузі.

– Тепер ясно, – сказав він. – Історія, котру я вам розповів, – щира правда. Вибачте, що я привів вас сюди в такий холод…

Він знову взяв лампу, і ми мовчки повернулися разом із ним до курильної кімнати. Потім Мандрівник у Часі провів нас у передпокій і допоміг Видавцеві надягти пальто. Лікар глянув в обличчя господареві й нерішуче зауважив, що той має перевтомлений вигляд. На це Мандрівник у Часі голосно розсміявся.

Я пам’ятаю й досі, як він стояв на порозі біля відчинених дверей і кілька разів крикнув нам услід: «На добраніч!» Я поїхав у екіпажі разом із Видавцем. Той уважав розповідь Мандрівника в Часі «ефектним вимислом». Але я не міг скласти собі ніякої остаточної думки щодо цього. Історія була найвищою мірою фантастична й неймовірна, але розказано її було дуже правдиво та щиро. Я не спав усю ніч, міркуючи про неї.

Наступного дня я вирішив зайти провідати Мандрівника в Часі. Мені сказали, що він у лабораторії. Я добре знав розташування кімнат у будинку вченого, оскільки часто бував у нього в гостях, і тому пішов просто до лабораторії.

Одначе там нікого не було. Кілька хвилин я дивився на Машину часу, потім ледь-ледь доторкнувся до її важеля. Тієї ж таки хвилини її щільна маса, що здавалася такою міцною, захиталася, наче гілка від пориву вітру. Її нестійкість дуже здивувала мене, і чомусь у голові промайнув смішний спогад про те, як у дитинстві мені забороняли торкатися різних речей.

Я повернувся назад через коридор. Мандрівник у Часі зустрів мене в курильній кімнаті. Він виходив із дому. В одній руці в нього була фотографічна камера, а в другій – дорожня сумка.

Побачивши мене, вчений засміявся й, оскільки обидві руки в нього були зайняті, простяг мені лікоть.

– Я страшенно зайнятий, – сказав він, – усе та сама штука…

– Отже це не містифікація? – запитав я. – Ви й справді подорожуєте в часі?

– Звичайно, – відповів він.

Мандрівник відверто глянув мені у вічі й зупинився нерішуче. Потім обвів очима кімнату і сказав: