Уїна була в захваті тому, що я ніс її на раменах, але через деякий час вона захотіла, щоб я спустив її, та, крокуючи поруч зі мною, перебігала то на один, то на другий бік, зривала квіти й запихала їх мені до кишень. Ця деталь мого одягу взагалі дуже дивувала Уїну, і вона, недовго думавши, вирішила, що кишені – то не більш як оригінальні вази для квітів. У всякому разі, вона використовувала їх саме в такий спосіб. Так, до речі, переодягаючись, я знайшов…

(Мандрівник у Часі замовк, сунув руку до кишені куртки й так само мовчки витяг звідтіля й поклав перед нами дві дуже великі зів’ялі квітки, що почасти нагадували квіти білої мальви. Потім він продовжив свою розповідь.)

Коли настав вечір, ми все ще йшли по вершині пагорба, у напрямку до Уїмблдону. Уїна почала стомлюватися й виявила бажання повернутися в будинок із сірого каменю. Але я показав рукою в бік башточок зеленого порцелянового палацу, які вже виднілися вдалині, та спробував пояснити їй, що саме там ми знайдемо притулок від її жахів.

Вам знайома глибока тиша, що спускається на увесь світ перед сутінками? Коли навіть вітерець перестає грати листками дерев? Мені завжди здається, що в цьому вечірньому затишку ховається очікування чогось незвичайного.

Одначе цього вечора пересічне відчуття очікування набуло в мене іншого характеру, а точніше, перетворилося на страх. Далеке небо було чистим і ясним, і тільки на заході виднілося кілька горизонтальних хмарних смуг. Серед цього сутінкового затишку мої почуття неначебто надприродно загострилися. Мені здавалося, що я відчуваю порожнечу під ногами, ввижалося, ніби я бачу крізь землю морлоків, які розгулюють по своєму мурашнику й чекають, коли настане темрява. Роз’ятрена уява малювала мені, що вони прийняли моє вторгнення в їхнє лігвище як оголошення війни. І навіщо вони взяли мою Машину часу?

Ми йшли, усе було спокійно, сутінки поступово переходили в ніч. Яскрава синява обрію стемніла, і на небі одна по одній засвічувалися зірки. Земля під ногами ставала невиразною, дерева дедалі більше тьмянішали. Страх і втома остаточно здолали Уїну. Я взяв її на руки й постарався заспокоїти пестощами. Коли ж навколо остаточно запанувала темрява, вона міцніше оповила руками мою шию й, заплющивши очі, пригорнулася лицем до мого плеча.

Через якийсь час ми спустилися по довгому схилі в долину, і там, у напівтемряві, я ледь не втрапив у маленьку річку. Я перетнув її бродом, піднявся на протилежний берег, пройшов повз декілька спальних будинків і статую, що зображувала Фавна або когось подібного, але тільки без голови. Тут, як і скрізь, росли акації.

Дотепер я не помітив жодних ознак морлоків. Але було ще рано, тож найтемніші нічні години, перед сходом місяця, чекали на нас попереду.

З вершини найближчого пагорба я побачив густий ліс, який розстелявся переді мною широкою темною смугою. Я нерішуче зупинився: ні праворуч, ані ліворуч цьому лісу, здавалося, не було кінця. Відчуваючи сильну втому й біль у нозі, я обережно зняв Уїну з плеча й присів на траву. Розгледіти зелений порцеляновий палац теж було неможливо, і я не знав, куди йти. Я дивився на лісову хащу й міркував: що там, у її глибині? Напевно, крізь густо переплетене гілля не видно навіть сяйних на небі зірок. Попри те що в лісі, можливо, немає жодної небезпеки – небезпеки, про яку страшно було й думати, – там, імовірно, із землі стирчить достатньо коріння, щоб спіткнутися й розбити собі чоло. До того ж я був занадто виснажений після пережитих хвилювань і тому вирішив не йти туди, а провести ніч на відкритому місці.

Уїна міцно заснула, чому я був дуже радий. Я дбайливо загорнув її у свою куртку й сів біля неї, чекаючи сходу місяця. На схилі безлюдного пагорба панував спокій, але з лісових хащів часом долинав шерех якихось істот.

Наді мною сяяли зорі, ніч була дуже ясна. У мерехтінні зірок було щось дружнє, що діяло на мене заспокійливо. Усі колишні сузір’я, однак, уже зникли. Повільний рух зірок, що відбувається непомітно впродовж багатьох століть, давно змінив вигляд неба й утворив нові, не знайомі мені сузір’я. Тільки Чумацький Шлях здавався все тим-таки розсіяним потоком зоряного пилу. На півдні (так я думав) виднілася якась дуже яскрава, червона, не знана мені зірка; вона була навіть яскравішою від нашого зеленуватого Сиріуса. І серед цих усіх блискучих цяток м’яко й підбадьорливо сяяла, неначе обличчя давнього друга, одна велика планета.

Дивно, але коли я дивився на зорі, мої власні прикрощі й усі земні турботи здавалися зовсім мізерними. Я міркував про невимірні відстані, котрі відокремлюють зорі від нас, про їх повільний, але неухильний рух із невідомого минулого в невідоме майбутнє. Я думав про величезне коло, яке описує земна вісь. Лише сорок разів відбувся цей безмовний круговорот протягом тих років, крізь які я промчав на своїй Машині. І за ці кілька обертів уся діяльність, усі традиції, вся складна організація, мови, народи, література, натхнення, навіть сама пам’ять про людину, якою я її знав, зникли з життя! Замість цього на землі залишилися маленькі тендітні створіння, котрі забули своїх величних предків, і білі підземні істоти, що жахали мене!..

Раптом я згадав про непереборний страх, що розділив людство на два ворожі види, і вперше з жаскою ясністю зрозумів, яке саме м’ясо мені довелося побачити в Підземному Світі!..

Ні, це було занадто жахливо! Я глянув на маленьку Уїну, що спала біля мене, на її біленьке личко, яке мерехтіло під сяйвом зірок, і квапливо відігнав від себе цю думку.

Тієї довгої ночі я намагався, наскільки міг, не думати про морлоків і, щоб згайнувати час, пробував знайти ознаки старих сузір’їв у нових скупченнях зірок. Небо як і раніше залишалося дуже ясним, і тільки зрідка показувалися легкі хмарини. Час від часу я западав у дрімоту. Нарешті, коли я вже достатньою мірою втомився від свого пильнування, на сході зайнялося слабке світло, неначе відблиск якогось безбарвного вогню, і виплив щербатий місяць, білий, із гострими ріжками. А відразу ж слідом, наздоганяючи й затоплюючи місячне сяйво, з’явилася зоря – спочатку бліда, а потім усе яскравіша й тепліша. І не було ніяких морлоків – у кожному разі, цієї ночі на пагорбі жодного з них я не побачив.

Денне світло розсіяло мої страхи, і тепер вони здавалися майже безпідставними. Я підвівся. Нога в черевику з відірваним підбором розпухла біля щиколотки, п’ята боліла. Тоді я знову сів, зняв черевики й кинув їх убік.

Я розбудив Уїну, і ми рушили до лісу, тепер зеленого і привітного, а не темного й лиховісного, як уночі. Ми знайшли кілька плодів і поснідали. Незабаром ми зустріли інших прекрасних наземних жителів, які сміялися й танцювали в сонячних променях, начебто в природі не існувало ночей!

Мої думки знову повернулися до м’яса, яке я бачив у морлоків. Тепер я знав, звідки воно в них, і від усього серця жалів останній жалюгідний струмочок, що зберігся на землі від великого потоку людства. Ясна річ, що дуже давно, багато століть тому, протягом тривалого періоду занепаду людства, морлоки стали відчувати брак їжі. Можливо, вони харчувалися тоді пацюками та іншою гидотою. Адже вже тепер людина стала менш розбірливою та вимогливою у виборі їжі, ніж за старих часів, – набагато менш розбірливою, ніж, наприклад, мавпа. Її упередження не їсти людського м’яса – глибоко вкорінений інстинкт.

Отже, нелюдські нащадки людей!.. Я намагався подивитися на це з наукового погляду. Адже вони були ще менш людиноподібними й ще більше віддалилися від нас, аніж наші предки канібали, що жили три-чотири тисячі років тому. А той інтелект, який зробив би для нас такий стан речей справжнім катуванням, давно зник у них!

Ну гаразд, мені, зрештою, що до цього? Ці елої – не що інше, як відгодована худоба, що її мурахоподібні морлоки розводять і пожирають.

А Уїна танцювала біля мене!

Нехай такий стан речей є суворою карою за людський егоїзм. Але ж, далебі, це жахливо. Люди були задоволені, що завдяки важкій праці своїх побратимів – людей, своїх ближніх – могли жити в розкошах і насолоджуватися. У своє виправдання вони посилалися на необхідність, і тепер настав час, коли та ж таки необхідність обернулася до них іншим боком.