Мене не полишало неспокійне передчуття, що його зазвичай відчуває людина, котра постійно відкладає виконання якогось неминучого обов’язку. Я був переконаний, що зможу повернути свою Машину тільки після того, як насмілюся проникнути в таємниці Підземного Світу.

Та я ніяк не міг наважитися зустрітися віч-на-віч із цією таємницею. Якби в мене був товариш, тоді інша річ. Але я був страшенно самотній, і навіть думка про те, щоб спуститися вниз, у темну глибину колодязя, викликала в мене тремтіння. Не знаю, чи зрозумієте ви мій стан, але тоді мені здавалося, начебто щось, що стоїть десь позаду, постійно стереже мене.

Імовірно, саме неспокій, а також стійке відчуття якоїсь невідомої небезпеки спонукали мене заходити все далі у своїх дослідженнях.

Я вирушив на південний захід, у напрямку місцевості на узвишші, що в наш час називається Комб-Вуд. Удалині, там, де розташовується місто Бастед дев’ятнадцятого століття, я помітив величезну зелену будівлю, яка відрізнялася за стилем від тих, що їх я бачив дотепер. Вона здавалася набагато вищою від палаців і руїн, уже оглянутих мною; фасад був зроблений у східному стилі. Глянсова фарба блідо-зеленого та блакитнувато-зеленого кольорів нагадувала про щось схоже на китайську порцеляну. Різниця у зовнішньому вигляді, яка одразу впадала у вічі, навіяла мені думку, що й призначення цього будинку має бути іншим, тому я вирішив ретельно дослідити його.

Але сталося це вже надвечір, до того ж я побачив цю споруду після тривалих і виснажливих мандрів; так що я вважав за розсудливіше відкласти огляд до наступного дня й повернувся до маленької Уїни, котра завжди зустрічала мене радісними вигуками й пестощами.

Однак наступного дня я раптом збагнув, що цікавість, яку викликав у мені зелений порцеляновий палац, була таким собі самообманом: це послужило тільки приводом для того, щоб бодай на день відкласти дослідження Підземного Світу, яке мене страшенно лякало.

Зрештою я вирішив пересилити себе і без зволікань, рано-вранці, спуститися в колодязь, який був поблизу руїн із граніту й алюмінію.

Маленька Уїна побігла за мною. Пританцьовуючи, вона провела мене до самого колодязя, але коли побачила, що я перехилився через його край і зазираю вниз, її охопило страшне хвилювання.

– Прощавай, маленька Уїно! – сказав я й, піднявши її на руки, поцілував.

Потім я опустив жінку на землю і, знову заглянувши в колодязь, став обмацувати поперечини, які служили для спуску та підйому. Зізнаюся, я робив це дуже квапливо, оскільки боявся, що мужність покине мене.

Уїна спочатку зачудовано дивилася на мене, відтак раптом жалісно скрикнула і з не звичайною для неї стрімкістю кинулася до мене, намагаючись відтягти мене своїми рученятами. Я гадаю, саме її опір і подіяв на мене, збудивши мою рішучість. Я відштовхнув її, можливо, трохи загрубо – і через хвилину був уже в колодязі.

Підвівши голову, я побачив Уїну, яка перехилилася через край колодязя, і її скривлене від жаху личко. Щоб заспокоїти жіночку, я посміхнувся. А далі вже треба було уважно дивитися вниз, на хиткі поперечини, за які я чіплявся, спускаючись.

Мені треба було спуститися в колодязь на глибину ярдів із двісті й при цьому скористатися металевими поперечинами, що стирчали з боків криниці. Та оскільки вони були пристосовані для менших і легших істот, аніж я, то, зрозуміло, невдовзі я відчув страшенну втому. Однак не тільки втому: один із прутів не витримав моєї ваги, зігнувся – і я ледь не полетів у зяючий морок.

На хвилину я завис на одній руці і, звичайно, більше вже не пробував зупинятися для відпочинку. Попри пекучий біль у спині й руках, я неухильно спускався.

Глянувши вгору, я побачив отвір колодязя: маленький блакитний диск і на ньому – одна зірочка. Голова Уїни, яка була схожа на крихітну чорну цятку, виднілася скраю диска.

Шум машин унизу ставав дедалі голоснішим і більш разючим. Усе навкруги, за винятком блакитного диска вгорі, було оповите непроникною пітьмою.

Коли я знову глянув на отвір колодязя, Уїни вже не було. Стало моторошно, і на мить я подумав: а чи не піднятися нагору, давши спокій Підземному Світу? І все ж таки я спускався; нарешті, на превелике своє полегшення, я розрізнив у темряві, точніше, відчув на дотик маленький отвір у стіні праворуч.

Я проліз туди й переконався, що то був вхід у вузький горизонтальний тунель, де можна було прилягти й відпочити. Тіло давно вимагало перепочинку. У мене нили руки, спину ломило від болю, а сам я тремтів зі страху: під час спуску я щохвилини чекав, що от-от полечу вниз. Окрім того, очі потерпали від непроглядної темряви, яка оточувала мене. Все навколо було сповнене шумом машин, які накачували сюди повітря.

Не знаю, скільки часу я так пролежав. Мене привів до тями дотик чиєїсь м’якої руки. Я підхопився, намацав сірники й, швидко чиркнувши одним із них, побачив три білі скорчені фігури, схожі на ту, котру я зустрів у руїнах. Вони хутко відступили, тільки-но спалахнув вогонь. Ці істоти жили серед непроникної пітьми, тому очі в них були ненормально великі й надзвичайно чутливі до світла: вони відбивали світло так само, як зіниці глибоководних риб.

Я анітрошки не сумнівався в тому, що вони бачать мене навіть у цій непроглядній пітьмі й що я не вселяю в них страху. Ці істоти боялися тільки світла від запалених сірників, і, щойно я запалював їх, вони негайно розбігалися, зникаючи в темних заглибинах і тунелях. Їхні полум’яні очі дивно поблискували, коли вони дивилися на мене звідтіля.

Я пробував звертатися до них, але, мабуть, мова їх відрізнялася від мови наземних мешканців, так що я рад-не-рад змушений був покладатися на свої власні сили. Думка про втечу знову промайнула в моїй голові. Проте я сказав собі: «Ти мусиш!» – і навпомацки поповз тунелем.

Шум машин ставав дедалі гучнішим. Нарешті стіни начебто розступилися переді мною і я вийшов на відкрите місце. Знову чиркнувши сірником, я побачив, що стою під склепінням великої печери, обриси якої ховалися в глибокій пітьмі, за межами світла від мого сірника. Я спробував уважно оглянути печеру – наскільки це можна було зробити за такого освітлення.

Спогади мої, цілком природно, досить невиразні. Переді мною виступали з темряви обриси величезних машин, які відкидали дивні чорні тіні. У цих затінках поспішали сховатися від світла мого сірника бліді, химерні морлоки. Що далі я просувався, то тісніше й задушливіше ставало в печері. У повітрі відчувався слабкий запах свіжої крові. Трохи осторонь стояв маленький стіл із білого металу, і на ньому, як мені здалося, лежало м’ясо. Виходить, морлоки були м’ясоїдами! Пам’ятаю, я здивовано подумав тієї миті про те, які великі тварини, мабуть, іще залишилися на землі, якщо можна діставати такі величезні кавалки свіжого м’яса!

Усе навкруги було дуже тьмяним. Важкий запах, невиразні контури якихось величезних предметів та огидні створіння, що причаїлися в тіні й чекають на темряву, аби знову наблизитися до мене! Але сірник догорів і, обпікши мені пальці, упав, блиснувши червоною цяточкою в мороці.

Відтоді я багато разів міркував про те, як кепсько підготувався до своєї подорожі. Коли я вирушав на своїй Машині часу, мене ні на секунду не полишала дурнувата впевненість, що люди майбутнього неодмінно мусять бути далеко попереду нас у всьому. Тому і з’явився до них без усілякої зброї, без ліків, без тютюну… А іноді так хотілося палити! Я навіть не мав при собі достатнього запасу сірників! І якби я заздалегідь подумав про «кодак»! Адже я міг захопити фотоапарат із собою, моментально зняти наземний світ і на дозвіллі розглядати його. Але при мені була тільки та зброя й ті сили, якими нагородила мене природа, тобто руки, ноги й зуби, та ще чотири рятівні сірники. Ось і все, що залишалося в мене!

Я побоявся йти далі, у темряву, пробираючись серед безлічі машин, а коли дістав черговий сірник, раптом побачив, що мій запас кінчається. На жаль, мені навіть у голову не заходило, що сірники треба берегти, і я змарнував майже півкоробки на те, щоб розважити мешканців Верхнього Світу: адже їм це було вдивовижу.