— Я можу спитати тата. Він міг би спробувати й знайти їй… білого адвоката.

— Паскаґула хитає головою й мовить:

— Це й був білий адвокат.

Я стукаю у двері Ейбілін, відчуваючи сором. Я не повинна думати про власні проблеми, коли Юл Мей у в’язниці, але знаю, що це означає для книжки. Якщо покоївки вчора боялися допомогти нам, я впевнена, що сьогодні вони нажахані.

Двері відчинилися, за ними стоїть негр і дивиться на мене. Його білий церковний комірець виблискує. Я чую, як Ейбілін заспокоює: «Усе гаразд, преподобний». Він вагається, але потім відступає, щоб я могла зайти.

Я роблю крок досередини й бачу щонайменше двадцятьох осіб, які тісняться в маленькій вітальні та передпокої. Підлоги не видно.

Ейбілін принесла стільці з кухні, але більшість людей стоїть. Я помічаю в кутку Мінні, усе ще у формі. Поруч із нею я впізнаю покоївку Лу-Енн Темплтон Ловенію. Одначе більше ні з ким не знайома.

— Гей, міс Скітер, — шепоче Ейбілін. Вона й досі у своїй білій формі та білому ортопедичному взутті.

— Може… — Я киваю позад себе й шепочу. — Я повернуся пізніше.

Ейбілін хитає головою.

— Із Юл Мей сталося дещо жахливе.

— Я знаю, — говорю. У кімнаті тихо, чутно лише покашлювання. Стілець скрипить. Книжки з гімнами складено на невеликому дерев’яному столикові.

— Я тільки сьогодні дізналася, — шепоче Ейбілін. — Її затримали у понеділок, а у вівторок посадили до в’язниці. Кажуть, що весь процес тривав п’ятнадцять хвилин.

— Вона надіслала мені листа, — продовжую я. — У ньому розповіла мені про своїх синів. Паскаґула передала його мені.

— Вона згадувала, що їй бракувало лише сімдесяти п’яти доларів на це навчання? Вона просто попросила міс Гіллі позичити їй. Обіцяла, що віддаватиме щотижня, та міс Гіллі відповіла «ні». Що істинний християнин не дає милостиню тим, хто здоровий і може працювати. Що гуманніше дозволити їм навчитися самим заробляти.

Боже, я уявляю собі цю промову Гіллі. Я не можу дивитися в очі Ейбілін.

— Прихожани скинулись. Обидва хлопчики навчатимуться в коледжі.

У кімнаті стоїть мертва тиша, чути лише голос Ейбілін і мій шепіт.

— Ви гадаєте, я можу що-небудь зробити? Як я можу допомогти? Грошима чи…

— Ні. Церква вже розробила план, щоб заплатити адвокату. Щоб її звільнили умовно-достроково. — Ейбілін опускає голову. Я впевнена, що це через горе Юл Мей, але підозрюю, ще й тому, що вона також знає: на цьому книжка закінчилась. — Коли вона вийде, вони закінчуватимуть коледж. Суд дав їй чотири роки та п’ятсот доларів штрафу.

— Ейбілін, мені так шкода, — кажу я. Окидаю поглядом людей у кімнаті, їхні голови опущені, так, наче вони згорять від погляду на мене. Я теж опускаю голову.

— Вона зла, ця жінка! — з іншого боку дивана гавкає Мінні, а я здригаюся, сподіваючись, що вона має на увазі не мене.

— Гіллі Голбрук було послано сюди дияволом, аби зруйнувати щонайбільше життів! — Мінні витирає ніс рукавом.

— Мінні, усе гаразд, — мовить преподобний. — Ми поміркуємо, що нам вдасться для неї зробити. — Я оглядаю понурі обличчя, й мені цікаво, що це може бути.

У кімнаті знову стає нестерпно тихо. Повітря гаряче й пахне спаленою кавою. Я почуваюся надзвичайно самотньою тут, у місці, де мені вже було майже комфортно. Я відчуваю жар неприязні та почуття провини.

Лисий преподобний витирає очі хустинкою.

— Дякую, Ейбілін, що запросили нас у свій дім для молитви.

Люди почали метушитись, бажаючи одне одному доброї ночі й урочисто киваючи. Сумочки в руках, капелюхи на головах. Преподобний відчиняє двері, впускаючи досередини вологе повітря. Жінка із сивим кучерявим волоссям і в чорному пальті йде слідом за ним, але потім зупиняється навпроти мене. Я стою зі своєю сумкою.

Її плащ трохи задерся, з-під нього виглядає біла форма.

— Міс Скітер, — звертається вона без усмішки, — я допоможу вам із розповідями.

Озираюсь на Ейбілін. Її брови злітають угору, рот роззяв­ляється. Я повертаюся назад до жінки, але вона вже виходить із дверей.

— Я допоможу вам, міс Скітер. — Це інша жінка, висока й худа, така сама спокійна, як і перша.

— Гм, дякую… — відповідаю я.

— Я теж, міс Скітер. Я допоможу вам. — Жінка в червоному пальті проходить швидко, ми навіть поглядом не зустрічаємось.

Потім іще одна… Я починаю рахувати. П’ять. Шість. Сім. Я їм киваю, і не можу нічого вимовити, окрім як дякую. Дякую. Так, дякую, кожній. Моє полегшення гірке, бо це сталося лише завдяки арешту Юл Мей.

Вісім. Дев’ять. Десять. Одинадцять. Ніхто не всміхається, кажучи мені, що хоче допомогти. Кімната спорожніла, залишається тільки Мінні. Вона стоїть у кутку, стиснувши руки на грудях. Коли всі пішли, вона піднімає очі й зустрічає мій погляд. Якусь секунду дивиться мені в очі, потім переводить погляд на коричневі гардини, якими щільно запнуто вікно. Але я це бачу. Її губи ворухнулись, з-під її гніву пробивається якийсь натяк на м’якість. Це зробила Мінні.

Усі були в роз’їздах, тож ми грали у бридж увесь місяць. У середу ми збираємось в Лу-Енн Темплтон, вітаємось, обіймаємось і говоримо, які ми раді всіх бачити.

— Лу-Енн, бідолаха, знову мусиш в таку спеку носити довгі рукави. Знову екзема? — питає Елізабет, бо Лу-Енн у літню спеку одягає сіру вовняну сукню.

Лу-Енн тупиться в коліна, вона очевидно збентежена.

— Так, гіршає.

Я неспроможна торкнутися Гіллі, як вона тягнеться до мене. Коли я ухиляюся від її обіймів, вона вдає, що не помічає. Але під час гри розглядає мене, примружившись.

— Що ти збираєшся робити? — запитує Елізабет Гіллі. — Можеш привозити дитину в будь-який час, але… ну…

Перед бридж-клубом Гіллі завезла Гізер і Вільяма до Елізабет, щоб Ейбілін доглядала за ними, поки ми граємо у бридж. Але я вже знаю, що приховує квасна усмішка Елізабет: вона обож­нює Гіллі, але ні з ким не ділитиметься служницями.

— Я це знала. Ще з того дня, як вона почала в нас працювати, я знала, що ця дівчина злодійка. — Коли Гіллі розповідає нам про Юл Мей, вона малює пальцем велике коло, немовби окреслюючи величезний камінь, безцінну вартість «рубіна». — Я спіймала її, коли вона забирала прострочене молоко. Знаєте, як це починається: спочатку пральний порошок, потім рушники й одяг. А далі вони крадуть сімейні цінності й вимінюють їх на пінту лікеру. Одному Богові відомо, що вона ще поцупила.

Борюся з бажанням попереламувати їй пальці, та втримую язика за зубами. Нехай думає, що все гаразд. Це безпечніше для всіх.

Після гри поспішаю додому готуватися до вечора в Ейбілін і тішуся, що вдома нікого немає. Я швидко перечитую повідом­лення від Паскаґули. Зателефонували мій партнер по тенісу Петсі та Селія Фут, з якою я майже незнайома. Чому дружина Джонні Фута мені телефонує? Мінні змусила мене заприсягтися, що я ніколи не телефонуватиму їй, і у мене немає часу замислюватися над цим. Я повинна підготуватися до інтерв’ю.

О шостій годині вечора я сиджу за кухонним столом Ейбілін. Ми домовилися, що я приходитиму майже щовечора, поки не закінчимо. Щодва дні темношкіра жінка стукатиме в задні двері Ейбілін і сидітиме зі мною за одним столом, розповідаючи мені свої історії. Одинадцять покоївок погодилося поспілкуватися з нами, не враховуючи Ейбілін і Мінні. Разом отримуємо тринадцять, а місіс Стайн попросила дюжину, тож, гадаю, нам пощастило. Ейбілін стоїть у глибині кухні позаду та прислухається. Ім’я першої покоївки Еліс. Я не запитую прізвища.

Я пояснюю Еліс, що цей проект — це збірник справжніх історій покоївок і їхніх вражень від роботи у сім’ях білих. Я вручаю їй конверт із сорока доларами, які заощадила, — із колонки міс Мирни, із кишенькових грошей і грошей, які мама давала мені на салони краси, в які я не ходила.

— Є вірогідність, що це ніколи не надрукують, — попереджую кожну окремо, — а навіть якщо й надрукують, то заплатять дуже мало. — Коли я вперше це вимовляю, то опускаю очі: мені соромно, невідь чому. Я біла, тож відчуваю, що мій обов’язок допомогти їм.