Можливо, мені би вартувало піти до Гіллі та самій запитати про це в Юл Мей. Але ні, Ейбілін має рацію, мабуть, я ще більше її налякаю та позбавлю себе останнього шансу. Під будинком позіхають собаки, скавулять від спеки. Один мляво гавкає на таткових працівників, п’ятьох негрів, що під’їхали в кузові автомобіля. Чоловіки вистрибують із кузова та здіймають куряву, коли торкаються землі. Якусь хвилину вони стоять із кам’яними обличчями й немов завмирають. Бригадир проводить червоною ганчіркою по своєму чорному чолі, губах, шиї. Спека така нестерпна, що я не знаю, як вони можуть стояти й смажитися на сонці.

Вряди-годи повіває вітерець і тріпоче моїм примірником журналу «Лайф». З обкладинки всміхається Одрі Хепберн, на її верхній губі немає жодної краплі поту. Я беру журнал і перегортаю зім’яті сторінки, переходжу до розповіді про радянську космонавтику. Я вже знаю, що на наступній сторінці. Там фотографія чорношкірого вчителя Карла Робертса з Пелагетчі, що за сорок миль звідси. «У квітні Карл Робертс розповів вашингтонським журналістам, що означає бути негром у Міссісіпі, назвав губернатора «жалюгідною людиною з мораллю вуличної повії». Робертса, заклеймованого, знайшли повішеним на пекановому дереві.

Карла Робертса вбили за висловлювання, за розповідь. Згадую, як три місяці тому я думала, що не складе труднощів отримати згоду дюжини покоївок поговорити зі мною. Ніби вони весь цей час просто чекали, щоб вилити душу білій жінці. Якою ж дурною я була.

Коли я вже просто неспроможна витримувати спеку далі жодної секунди, йду в єдине прохолодне місце в Лонґліфі. Я вмикаю запалювання та піднімаю вікна, задираю спідницю аж до білизни, і кондиціонер дує на мене на повну потужність. Коли відкидаю голову назад, світ вислизає з-під мене, відчуваю тільки запах фреону й шкіряного салону «кадилака». Я чую, як заїжджає пікап, проте не розплющую очей. Через секунду відчиняються пасажирські дверцята.

— Трясця, а тут добре.

Обсмикую сукню.

— Що ти тут робиш?

Стюарт зачиняє двері, швидко цілує мене в губи.

— У мене є тільки хвилина. Мушу їхати на зустріч на узбережжі.

— Як надовго?

— На три дні. Маю зустрітися з хлопцем із управління нафти і газу Міссісіпі. Шкода, що я не дізнався про це раніше.

Він бере мою руку, і я усміхаюсь. Ми зустрічаємося двічі на тиждень уже два місяці, якщо брати до уваги те жахливе побачення. Гадаю, інші дівчата вважають, що це ненадовго. Але в мене це найтриваліші стосунки, і здається, цього разу таки найкращі.

— Хочеш поїхати? — запитує він.

— До Білоксі? Просто зараз?

— Просто зараз, — відповідає він і кладе на мою ногу свої прохолодні долоні. Як завжди, я трохи здригаюсь. Кидаю погляд на його руку, потім угору, щоб переконатися, що за нами не стежить мама.

— Ну ж бо, тут дуже спекотно. Я зупинився в «Еджвотер», просто на пляжі.

Я сміюся та почуваюся добре після всіх тих хвилювань останніх тижнів.

— Ти маєш на увазі в «Еджвотер»… разом? В одній кімнаті?

Він киває.

— Гадаєш, ти могла би вибратися?

Елізабет вжахнулась би від самої думки жити в одній кімнаті з чоловіком до весілля, Гіллі повідомила би мені, що я дурна, навіть припускаючи таке. Вони трималися за свою цнотливість із упертістю дитини, що відмовляється ділитися своїми іграшками. І все ж, я замислююсь.

Стюарт підсовується ближче. Він пахне соснами, паленим тютюном і дорогим милом (таким у моїй сім’ї не користувались).

— Стюарте, у мами почнеться істерика, плюс у мене є інші справи… — Але, Боже, як чудово він пахне. Він дивиться на мене так, ніби хоче з’їсти, і я тремчу під потоком повітря з «кадилака».

— Ти впевнена? — шепоче він і цілує мене в губи, не так благо­пристойно, як раніше. Його рука все ще на верхній чверті мого стегна, і я знову ловлю себе на тому, що мені цікаво, чи він був такий зі своєю нареченою, Патрицією. Я навіть не знаю, чи вони спали разом. Від думки про них мене нудить, і я відсторонююсь.

— Я просто… Я не можу, — говорю. — Ти знаєш, я не могла би сказати мамі правду…

Він засмучено зітхає. Як же я люблю цей вираз на його облич­чі, це розчарування. Тепер я розумію, чому дівчата опираються. Задля цього солодкого вигляду жалю.

— Не бреши їй, — погоджується він. — Ти знаєш, я ненавиджу брехню.

— Зателефонуєш мені з готелю? — запитую я.

— Так, — відповідає він. — Шкода, що мушу так швидко йти. О так, трохи не забув, через три тижні в суботу ввечері мама з татом хочуть, щоби ви прийшли на вечерю.

Я сідаю рівніше. Я ніколи не зустрічалася з його батьками.

— Що ти маєш на увазі… ви всі?

— Ти й твої батьки. Приїдьте до міста, познайомтеся з моєю сім’єю.

— Але… чому ми всі?

Він знизує плечима.

— Мої батьки хочуть зустрітися з ними. І я хочу, щоби вони познайомилися з тобою.

— Але…

— Вибач, маленька, — каже він і заправляє мені за вухо пасмо волосся, — мушу йти. Зателефонувати тобі завтра ввечері?

Я киваю. Він повертається назад у спеку та від’їжджає, махаючи рукою татові, що йде курною доріжкою.

Я залишилася сама в «кадилаку» й почала хвилюватися. Вечеря в будинку сенатора. З мамою, яка ставить тисячу запитань. Готова задля мене на будь-який відчайдушний вчинок. Розкаже про бавовняний трастовий фонд.

Через три нестерпно довгі й жаркі ночі, без чуток від Юл Мей та інших служниць, повернувся Стюарт, просто із зустрічі на узбережжі. Мені вже набридло сидіти за друкарською машинкою й не набирати нічого, окрім повідомлень і листів міс Мирни. Я збігаю сходами вниз, він обіймає мене, наче вже минуло кілька тижнів.

Стюарт засмаг, його біла сорочка вим’ялася на спині від кермування, рукава закочені. На вустах його вічна диявольська усмішка. Ми сідаємо у протилежних кінцях кімнати відпочинку та втуплюємось одне в одного. Чекаємо, коли мама піде спати. Тато ліг, як тільки сіло сонце.

Очі Стюарта пожирають мене, а мама щось балакає про спеку та про те, як Карлтон нарешті зустрів «ту єдину».

— І, Стюарте, ми в захваті від обіду з батьками. Будь ласка, перекажи своїй мамі, що я так говорила.

— Так, мем. Звісно, що перекажу.

Він знову мені всміхається. Є так багато речей, які мені в ньому подобаються. Коли ми розмовляємо, він дивиться мені просто в очі. Його долоні шерехаті, а нігті чисті й підстрижені. Я люб­лю те шерехате відчуття на своїй шиї. І я збрешу, якщо не зізнаюся, що це приємно мати когось, із ким можна ходити на весілля та вечірки. Не треба зносити погляд Ралі Ліфолта, коли він виявляє, що я знову прийшла сама. Той похмурий погляд, коли йому доводиться подавати пальто не лише Елізабет, а й мені, а також приносити мені щось випити.

Тепер є Стюарт. З тієї миті, як він заходить, я захищена, звільнена. Мама не критикує мене в його присутності, побоюючись, що він і сам може помітити мої недоліки. Вона не пилятиме мене перед ним, тому що знає: я поводитимусь погано, нитиму. А це зменшить мої шанси. Для мами це велика гра: відкрити тільки одну мою грань, щоби справжня я не вилізла на поверхню, аж поки не стане «надто пізно».

Нарешті, о пів на десяту, мати пригладжує спідницю, складає ковдру, повільно й ідеально, як лист із заповітом.

— Ну, думаю, час спати. Євгеніє, залишаю тебе з молодим чоловіком. — Вона кидає на мене пильний погляд. — Не сидіть допізна.

Я мило усміхаюся. Чорт забирай, мені двадцять три роки.

— Мамо, звичайно, що ні.

Вона йде, і ми сидимо, переглядаємось, усміхаємось.

Чекаємо.

Мама ходить кухнею, зачиняє вікно, вмикає воду. Спливає кілька секунд, і ми чуємо «клац-клац» — двері її спальні зачиняються. Стюарт устає і кличе: «Ходи сюди!» І ось він уже з мого боку кімнати. Ще один крок — і він кладе мої руки на свої стегна та цілує мене так, наче я напій, який увесь день прагне випити. Я чула, дівчата говорять, що це відчуття ніби танення. Але, гадаю, що це, як піднесення, піднесення все вище й вище, і споглядання пейзажів за огорожею, кольорів, ніколи раніше не бачених.