— Він пройде через це все. Він забуде про цих дітей: чоловіки це дуже добре вміють. І просто сподіватиметься, що наступного разу все буде гаразд.
— Він не знає про цю дитину. Ні про минулий раз.
— Ви ж казали, що через те він із вами й одружився.
— Це першого разу він знав, — міс Селія глибоко зітхає. — Насправді це вже… вчетверте.
І вона припиняє плакати, і в мене вичерпалися слова підтримки, щоб її заспокоїти. Десь на хвилину ми просто двоє людей, які замислилися над тим, чому речі є такими, якими вони є.
— Я гадала, — шепоче вона, — що коли я буду справді нерухомою, коли приведу когось, хто б наводив лад у домі, куховарив, то, можливо, збережу дитинку цього разу. — Вона ридає в рушник. — Я так хотіла цього малюка, щоб він був схожим на Джонні.
— Містер Джонні — симпатичний чоловік. У нього гарне волосся і…
Міс Селія приймає рушник від обличчя.
Швидко махаю рукою в повітрі, усвідомлюючи, що я щойно наробила.
— Мені потрібне свіже повітря, тут дуже гаряче.
— Звідки ти знаєш…?
Я роззираюся довкола, намагаючись вигадати якусь відмовку, та зрештою просто зітхаю.
— Він знає. Містер Джонні якось прийшов додому й побачив мене.
— Що?
— Так, мем. Він попросив мене не говорити вам, щоб ви продовжували думати, що він пишається вами. Він дуже вас любить, міс Селіє. Я бачила з його обличчя, як.
— Але… як довго він уже знає?
— Кілька… місяців.
— Місяців? Він був… дуже засмучений, що я брехала?
— Та ні, дідько його вхопи!! Він навіть зателефонував до мене додому кілька тижнів потому, щоб упевнитись, що я не маю наміру залишити вас. Сказав, що боїться, що знову вмиратиме з голоду, якщо я піду.
— О, Мінні, — плаче вона. — Мені шкода. Мені так шкода.
— Я бувала й у гірших ситуаціях.
Згадую про блакитну фарбу для волосся. Про обіди на морозному холоді. Але просто зараз у туалеті й досі знаходиться дитинка, й потрібно, щоб хтось це залагодив.
— Я не знаю, як учинити, Мінні.
— Лікар Тейт порадить вам пробувати далі, і тоді, я гадаю, ви продовжуватимете спроби.
— Він кричить на мене. Що я марную час у ліжку. — Вона хитає головою. — Він підла, жахлива людина.
Вона міцно притискає рушник до очей.
— Я більше так не можу.
Що дужче вона плаче, то блідішою стає.
Я намагаюся, щоб вона зробила ще хоч кілька ковточків кока-коли, та вона не хоче. Вона навіть не може піднести руку, щоб відштовхнути її.
— Мене зараз… знудить. Я…
Хапаю відро для помий і бачу, що міс Селія блює в нього, а тоді відчуваю, що на мені щось мокре, й дивлюся вниз — кров починає текти так швидко, що дістає й туди, де я сиджу. Щоразу, як вона напружується, кров поштовхами цебенить із неї. Я починаю розуміти, що вона втрачає більше, ніж людина може витримати.
— Сядьте, міс Селіє! Тепер глибоко вдихніть! — наказую я, але вона різко падає на мене.
— Ну-ну, ви ж не збираєтеся здаватися. Ну ж бо! — я намагаюся підвести її, але вона зм’якає, і відчуваю, як сльози заливають мої очі, тому що той клятий лікар уже давно повинен би бути тут. Він повинен би був вислати карету швидкої допомоги, бо за двадцять п’ять років мого прибирання у будинках ще ніхто й ніколи не казав мені, що потрібно робити, коли твоя біла господиня помирає на твоїх руках.
— Ну ж бо, міс Селіє! — верещу, та вона, як м’яка біла колода, і я нічого не можу вдіяти, як тільки сидіти поряд, трястися й чекати.
Спливло багато хвилин, допоки озвався дзвінок із задніх дверей. Я вмощую голову міс Селії на рушник, знімаю свої мешти, щоб не позалишати по будинку слідів крові, й біжу до дверей.
— Вона вирубилася! — говорю я лікарю, а медсестра проштовхується повз мене й прямує до задньої частини, неначе знає, куди їй потрібно. Вона виймає нашатир і підсовує його під ніс міс Селії. Та смикає головою, легенько скрикує та розплющує очі.
Медсестра допомагає мені стягнути із міс Селії її нічну сорочку, усю в крові. Очі в неї розплющені, але встати їй дуже важко. Я кладу на ліжко старі рушники, й ми допомагаємо їй лягти. Я йду на кухню, де лікар Тейт миє руки.
— Вона у спальні, — кажу я. Не на кухні, ти, гадино. Йому десь п’ятдесят, лікареві Тейту, він вищий за мене десь на півтора фута. У нього дуже біла шкіра й довге, вузьке безпристрасне обличчя. Нарешті він іде до спальні.
Просто перед тим, як він відчинить двері, я торкаюся до його руки.
— Вона не хоче, щоб про це знав її чоловік. Він же не дізнається, еге ж?
Він дивиться на мене, як на негритоску, і відповідає:
— А ви не вважаєте, що це і його справи також? — він заходить до спальні й зачиняє двері перед моїм носом.
Я йду на кухню та вимірюю кроками підлогу. Минає півгодини, потім година, і я вже так боюся, що зараз прийде містер Джонні й про все дізнається; переймаюся, що лікар Тейт може йому зателефонувати; хвилююся також і за те, що вони покинуть ту дитину в унітазі для мене, щоб я це владнала, — у мене аж у голові пульсує. Нарешті я чую, як лікар Тейт відчиняє двері.
— З нею все гаразд?
— У неї істерика. Я дав їй пігулки, щоб вона заспокоїлась.
Медсестра проходить повз нас до задніх дверей, несучи білу бляшанку.
Я нарешті видихаю з полегшенням — уперше за всі ці години.
— Пригляньте за нею завтра, — каже він і дає мені білий паперовий пакетик.
— Дасте їй ще одну пігулку, якщо вона знову рознервує. У неї ще будуть кров’яні виділення, та не телефонуйте мені, хіба що вони стануть надто рясні.
— Ви ж не розповісте про це містеру Джонні, лікарю Тейт, так?
Він випускає шипіння у відповідь.
— Простежте, щоб вона не пропустила візит до мене в п’ятницю. Я не збираюся щоразу приїжджати сюди тільки тому, що вона надто лінива, щоб приїхати самій.
Він виходить, грюкнувши за собою дверима.
На кухонному годинникові п’ята. Містер Джонні буде вдома через півгодини. Я хапаю відбілювач, ганчірки та відро.
Міс Скітер
Розділ 19
1963 рік. Космічна ера, так це називають. Людина облетіла Землю на космічному кораблі. Винайшли пігулки, щоб заміжні жінки більше не вагітніли. Бляшанку пива можна відкрити одним пальцем, не використовуючи відкривачку. А в будинку моїх батьків й досі спекотно так, як і 1899 року, коли мій прадід його побудував.
— Мамо, будь ласка, — благаю я, — коли ми поставимо кондиціонер?
— Ми досі виживали без електричної прохолоди, і я не маю наміру встановлювати на своє вікно те огидне пристосування.
Тож у липні я мусила змінити свою мансарду на розкладачку на заскленому задньому ґанку. Коли ми з Карлтоном були дітьми й мама з татом їздили на заміські весілля, Константін ночувала тут із нами влітку. Константін спала у старомодній білій сорочці від підборіддя до кінчиків пальців, навіть коли було спекотно, мов у пеклі. Вона співала нам, і ми засинали. Її голос був такий прекрасний, що я не могла зрозуміти, як це вона ніколи не відвідувала уроків співу: мама завжди говорила мені, що людині не вдасться нічого навчитися без відповідних уроків. Для мене це просто нереально, що вона була тут, просто тут, на цьому ґанку, а тепер її немає. І ніхто нічого мені не каже. Цікаво, чи я колись її ще побачу.
Тепер поруч із моїм ліжком, на іржавому білому емальованому столикові, стоїть моя друкарська машинка. Під столиком лежить мій червоний ранець. Я беру татків носовичок і витираю чоло, притискаю до зап’ясть солоний лід. Навіть тут, на задньому ґанку, стовпчик термометра «Ейвері Ламбу Компані» піднімається від 89 до 96, а потім до красивих круглих ста градусів. На щастя, Стюарт не приходить удень, коли спека досягає свого максимуму.
Просто втуплююсь у свою машинку й нічого не роблю, нічого не пишу. Розповіді Мінні закінчились, і їх уже набрано. Це жалюгідне відчуття. Два тижні тому Ейбілін говорила, що Юл Мей, покоївка Гіллі, може, нам допоможе, що вона щоразу все більше й більше зацікавлюється, коли Ейбілін із нею розмовляє. Але після вбивства Медґара Еверса й арештів і побиття поліцейськими чорношкірих, я впевнена, що вона до смерті налякана.