— Пісь.

Але прикушую язика. Це не по-християнськи, та й, боюся, що вона це десь повторить.

Потім додому повертається міс Ліфолт із зачіскою. Вона зробила хімічну завивку й пахне пневмонією.

— Здогадайтеся, що сьогодні зробила Мей Моблі? — починаю я. — Сходила в туалет на унітаз.

— О, це ж чудово! — Вона обіймає дівчинку (таке не часто побачиш). Знаю, вона таки втішилася: міс Ліфолт не любить міняти підгузки.

— Відтепер простежте, щоб вона ходила на унітаз. Щоб не забувалася, — пояснюю.

Міс Ліфолт усміхається:

— Добре.

— Глянемо, чи вона зробить це ще раз, доки я не пішла ­до­дому.

Ми йдемо до ванної. Знімаю підгузок, саджу маленьку на унітаз. Але Крихітка мотає головою.

— Ну ж бо, Мей Моблі, не сходиш на горщик для мами?

— Ні-і-і.

Зрештою піднімаю її:

— Нічого, сьогодні ти й так була молодчиною.

Але міс Ліфолт, набурмосившись, хмикає та насуплено глипає на дочку. Не встигла я знову вдягти Крихітці підгузок, а вона як рвоне. Біла дитина голяка мчить через увесь будинок. Забігає на кухню. Відчиняє задні двері, вбігає до гаража та намагається дотягтися до ручки дверей мого туалету. Ми квапимося слідом, міс Ліфолт свариться на неї пальцем. Її голос на десять тонів вищий:

— Це не твій туалет!

Крихітка мотає голівкою:

— Мій тувалет!

Міс Ліфолт ловить її й боляче дає льопана.

— Міс Ліфолт, вона не знає, що робить…

— Ейбілін, повертайся до будинку!

Ненавиджу себе, проте йду на кухню. Зупиняюся посеред кімнати, залишивши двері відчиненими.

— Я виховувала тебе не для того, щоб ти користувалася туалетом для темношкірих!

Чую, як вона шипить, гадаючи, що мені не чутно. Думаю: Леді, ви взагалі не виховували свою дитину.

— Тут брудно, Мей Моблі. Ще якусь хворобу підхопиш! Ні, ні, ні!

Чую, як вона знову та знову ляскає дитину по попі.

За мить міс Ліфолт, як мішок картоплі, волочить дитину на кухню. Я нічого не можу вдіяти, тільки дивитися. Моє серце стискається, щось підкочує до горла. Міс Ліфолт кидає Мей Моблі на підлозі перед телевізором і зникає у своїй спальні, грюкнувши дверима. Тулю Крихітку до себе. Вона все ще плаче та зовсім спантеличена.

— Пробач мені, Мей Моблі, — шепочу їй. Проклинаю себе за те, що повела її туди. Але не знаю, чим ще втішити, тому просто обіймаю.

Ми сидимо там, переглядаємо «Маленькі негідники», поки не з’являється міс Ліфолт і не питає, чи не час мені йти. Кладу до кишені десять центів на автобус.

Обіймаю Мей Моблі ще раз, шепочу: «Ти розумна дівчинка. Ти гарна дівчинка».

Дорогою додому не бачу великих білих будинків за вікном. Не теревеню зі служницями-подружками. Перед очима Крихітка, яку били через мене. Згадую, як міс Ліфолт назвала мене при ній брудною, заразною.

Автобус мчить Стейт-стрит. Ми перетинаємо міст Вудро Вільсона, і я так міцно стискаю щелепи, що чую, як тріщать зуби. Відчуваю, як зерно гіркоти, що оселилося в мені після смерті Трілора, продовжує рости. Хочу закричати так голосно, щоб Крихітка почула мене, що бруд не має кольору, а зараза — не в негритянській частині міста. Хочу зупинити ту мить, — а вона настає в житті кожної білої дитини, — коли вони починають думати, що темношкірі чимось гірші за білих.

Звертаємо на Феріш-стрит, я встаю, бо незабаром моя зупин­ка. Молюся, щоб для неї ця мить не настала сьогодні. Молюся, щоб я ще мала час.

Наступні тижні минають дуже спокійно. Мей Моблі тепер носить трусики, як велика дівчинка. І неприємностей майже немає. Після інциденту в гаражі міс Ліфолт нарешті виявляє інтерес до гігієнічних навичок Мей Моблі. Навіть дозволяє подивитися, як вона сама сидить на горщику, подаючи «білий» приклад. Хоча кілька разів, за відсутності мами вдома, я ловлю маленьку, коли та намагається потрапити до мого туалету. Іноді вона навіть ходить туди, якщо я не встигаю сказати «ні».

— Вітаю, міс Кларк.

Роберт Браун, який займається двором міс Ліфолт, піднімається сходами на задній ґанок. На вулиці гарно, прохолодно. Відчиняю двері.

— Як ся маєш, синку? — питаю та поплескую його по плечі. — Подейкують, ти працюєш на кожному подвір’ї на цій вулиці.

— Так, мем. Іще найняв двох хлопців, щоб косили газони. — Він показує зуби.

Вродливий хлопець, високий, із коротким волоссям. Ходив із Трілором до школи. Вони були хорошими друзями, грали у бейс­бол. Знову торкаюся його плеча — просто мушу це відчути.

— Як бабуся? — цікавлюсь.

Я люблю Ловенію, вона найдобріша з людей. Вони з Робертом були на похороні разом. Проте це нагадує мені, що настане наступного тижня. Найгірший день у році.

— Вона міцніша, ніж я, — усміхається він. — Я прийду до вас у суботу, скошу траву.

Трілор завжди косив траву в моєму дворі. Тепер це робить Роберт (хоча я й не прошу) та ніколи не бере за це грошей.

— Дякую, Роберте. Дуже мило з твого боку.

— Якщо вам щось потрібно, зателефонуйте мені, добре, міс Кларк?

— Дякую, синку.

Чую дзвінок у двері, бачу машину міс Скітер перед будинком. У цьому місяці міс Скітер приходить до міс Ліфолт щотижня, щоб поставити мені запитання, адресовані міс Мирні. Питала про плями від жорсткої води, і я розповіла про винну кислоту. Питала, як викрутити з патрона надтріснуту лампочку, і я розповіла про сиру картоплину. Питала, що сталося між старою служницею Константін і її матір’ю, і я аж похолола. Кілька тижнів тому я думала, що, коли розповім їй, що в Константін є доч­ка, вона дасть мені спокій. Але міс Скітер і далі ставить запитан­ня. Гадаю, вона не розуміє, чому темношкіра жінка не може виховувати свою білу дитину в Міссісіпі. Тому що то буде важке, самотнє життя, коли ви не там і не тут.

Щоразу, як міс Скітер закінчує свої запитання про те, як чистити, лагодити речі, чи про Константін, ми теревенимо про багато інших речей. До цього я не так часто говорила зі своїми білими господинями чи їхніми подругами. Я зловила себе на тому, що розповіла їй, що Трілор навчався лише на відмінно, що новий пастор діє мені на нерви, бо шепелявить. Дурниці, проте зазвичай я таке білим не розповідаю.

Сьогодні я намагаюся пояснити їй різницю між очищенням срібла в розчині та поліруванням: тільки в недбалих будинках використовують розчин, бо так швидше, та потрібного вигляду тоді немає. Міс Скітер схиляє голову набік, морщить лоба.

— Ейбілін, пам’ятаєте… ту ідею Трілора?

Я киваю, та мене наче щось кольнуло. Навіщо я поділилася цим із білою жінкою?

Міс Скітер примружує очі, як і того разу, коли розпитувала про окремий туалет.

— Я багато думаю про це. І хотіла б поговорити з вами…

Але перш ніж вона встигла закінчити, на кухню заходить міс Ліфолт, ловить Крихітку на тому, що та грається гребінцем у моїй сумочці, й каже, що Мей Моблі сьогодні слід скупати раніше. Прощаюся з міс Скітер і йду набирати ванну.

Після того, як увесь рік я прожила зі страхом цього, восьме листопада все-таки настало. Минулої ночі я спала години зо дві. Прокинулася на світанку, поставила на плиту кавник. Коли нагнулась одягти панчохи, заболіла спина. Ще не дійшла до дверей, як озвався телефон.

— Просто перевіряю, як ти. Спала?

— Усе гаразд.

— Увечері принесу тобі карамельний торт. І ти нічого не робитимеш, просто сядеш у себе на кухні та з’їси весь торт на вечерю.

Хочу всміхнутись, але не вдається. Просто дякую Мінні.

Три роки тому цього дня Трілор умер. Але в записнику міс Ліфолт сьогодні день для миття підлоги. День подяки через два тижні, й роботи багатенько. Увесь ранок відтираю та відмиваю все, вже й новини о дванадцятій минули. Пропускаю свій серіал, бо в їдальні дами організували збори щодо організації Благодійного вечора, а коли в домі гості, мені не можна дивитися телевізор. Та нічого. Я так утомилася, що м’язи тремтять. Але не зупиняюсь.

Десь о четвертій на кухню заходить міс Скітер. Іще не встигла привітатись, як міс Ліфолт уже мчить повз неї: